Настав довгожданий день зимових вакацій. Дітей "розпустили" того дня швидше, ніж звичайно. Микола прибіг додому найкоротшою дорогою, тобто через коридор і холодну вітальню, в якій узимку рідко коли палили, економлячи дрова. Кинувши книжки на стіл, він прожогом влетів у кухню і побачив Дмитра — візника дідового, що привіз із лісничівки святкові подарунки, між іншим і ялинку. Дмитро обідав за довгим столом. На ліжку, застеленому грубим, домашнього виробу рядном, на якому спала Маринка, сиділи Зіна і Євген і забавляли Дмитра розмовою про коней, пса, телят і тому подібні цікаві речі. Гість слухав, їв і солідно час від часу потакував. Дмитро вмів розповідати і знав багато казок. Діти любили його як рідного. Для нього "призбирували" тютюн, особливо в той час, коли батько набивав ним гільзи. Гаєвський сам не курив, але для гостей завжди тримав цигарки.
Привітавшись і поговоривши з Дмитром, Микола вийшов на подвір'я. Недалеко від порога стояли сани і розпряжена пара коней. Перед ними висіла причеплена до дишла опалка, а в ній січка з вівсом. Коні були прикриті веретами. Вони роздмухували ніздрями січку, вибираючи з неї овес.
Микола виліз на сани і розмріявся про те, як він виросте і буде їздити, куди захоче... А потім почав мріяти про поїздку до діда на різдвяні свята, що мали наступити за кілька днів.
Підготовка до свят-вечора йшла вже з самого ранку. За традицією, на вечерю мало бути дванадцять страв. В домі Гаєвських тої традиції точно не дотримувались, але такі страви, як пісний борщ з ушками, начиненими грибковим фаршем, різні види вареників: з картоплею, капустою і повидлом, голубці з гречаною кашею, кутя, риба, пампушки з трояндовим варенням, були обов'язкові. Діти їх дуже любили. Приготовляла вечерю мати, допомагала їй Маринка. Діти сиділи звичайно на Маринчиному ліжку, стежили за роботою старших і при цьому самі дуже добре бавились. В повітрі плавали запахи прянощів, які бувають раз на рік і тільки на свят-вечір.
Батько з'являвся в кухні рідко, бо він прибирав ялинку в холодній вітальні, куди дітям не дозволялось заходити. Само деревце ялинки було цього року дуже гарне, пишне, його сам Дмитро вибрав, за що дістав від батька корону, а вже як воно виглядало, вбране золотим "янгольським волоссям" та різнокольоровими свічечками та цяцьками всякими! Ялинку показували дітям але по вечері. А до вечері було ще далеко, ще не все було приготовлено. Вся їжа, до речі, мусила бути пісна, отже, пампушки, наприклад, смажились на конопляній олії — зеленій, пахучій, яку били в олійні напередодні свят. На олії смажився в'ялений судак, якого, крім Маринки, ніхто не любив, проте готувалось його теж заради традиції.
Але нарешті роботи на кухні закінчено, надворі смеркло, з вікна уже не видно хліва, хіба якщо притулити лице до шибки і затулити очі від світла долонями.
На небі з'явилась зірка, а під вікном пролунали дитячі голоси колядників. Заколядували найменші. В маминих кофтах поверх своїх одежин, у великих чоботях з когось дорослого — колядують. Це і традиція, і спосіб добути кілька мідяних монеток на цукерки. Микола має для колядників дрібні гроші. Батько його розміняв цілу корону на самі грейцари для них.
Микола виходить надвір і дає колядникам по грейцару. Через кілька хвилин приходить друга партія, третя і так допізна. Тим часом Маринка внесла до хати сніп пшениці, який привіз Дмитро, і ставить його в куток. Цей сніп називається дідухом. Приносить вона і в'язку сіна та кладе під стіл, а потім в'язку соломи і розстеляє по підлозі. Діти починають бавитись у соломі. Вони вдають квочок, роблять у соломі гнізда, кладуть туди горіхи і сідають на них. Маринка зганяє "квочок" і забирає горіхи. Сміх, крик, гам. Забава триває, звичайно, недовго, дітей кличуть до кімнати одягатись і сідати до вечері. До столу сідають батьки, троє дітей і Маринка. За столом мусить бути парне число. По вечері, яка триває досить довго, бо страв дуже багато, хоч їх і мало хто їсть, батьки засвічують свічечки на ялинці, і всі переходять у вітальню. Тут уже напалено, але пахне не жилим — вологістю і лісом. На вікнах виблискують кристали снігу. При світлі свічечок вони грають всіма кольорами веселки.
Діти недовго сидять біля ялинки, їх і вона скоро знуджує, незважаючи на те, що дуже гарно вбрана і сама дуже пишна. Вони шукають нових цяцьок, пригадують старі, торішні і помагають гасити свічечки. Це теж одна з різдвяних приємностей. Малеча гасить найнижчі, дмухаючи на них, а Микола має бляшаний ковпачок на довгому пруті і гасить верхні, як паламар у церкві. Він робить це дуже поважно. В кімнаті темніє, повітря наповнюється запахом диму, деревце тьмяніє, і діти переходять у теплу кімнату, де вже прибрано рештки страв зі стола і де ще можна за столом посидіти. А під вікна підходять все нові колядники. Микола спочатку виносив їм гроші, а потім йому це набридло і він передав решту грейцарів Маринці, щоб вона виносила. Втомлені багатьма враженнями за день, діти сидять недовго і лягають спати, щоб завтра раніше прокинутись,— адже завтра зранку їхати до бабуні в гості. Під вікнами до пізньої ночі горланять щораз старші колядники, але діти вже не чують їх, вони спокійно сплять.
Перед тим, як самому лягти, батько обходить свої чада, прислухається, як вони дихають, мацає малі голівки, чи не надто гарячі, чи не температурить котре. Так щовечора, — ніжний, добрий батько.
До лісничівки всього вісім кілометрів, але збираються вже від досвітку. Чекають тільки саней від діда. Батько часто поглядає на годинник.
— Вже повинні бути,— каже він до дружини.
— Ти знаєш, як там виряджають. А крім того, #ид-но, дорога кепська,— відповідає вона.
Микола втручається до розмови. Він знає, що дорога прекрасна, сам Дмитро казав, а вже кому краще знати, як не Дмитрові. Микола здригається від самої думки про поїздку. Як приємно, коли обарки постукують по полозах і коники легко біжать без понуки, а сани тільки шелестять по втертій дорозі... А ще коли Дмитро дозволить поганяти коні!..
Є одна неприємність від подорожі взимку, а саме те, що мати дуже закутує у зовсім не потрібні одежі, і тоді всі рухи зв'язані. Зате їзда на санях далеко приємніша, ніж улітку.,. Коли й перевернуться, то не далеко летіти, та й сніг м'який, не страшно. Микола не хоче признатись собі, що боїться їхати возом по вибоїстих дорогах, а в лісі інших майже нема. На кожній такій вибоїні, коли він, бувало, перехиляється, в ньому вся душа тікає в п'яти, і він часом аж спітніє зі страху.
Його роздуми перериває Маринка, сповіщаючи, що сани прибули.
— І Бровко прибіг,— каже вона окремо Миколі. Микола прожогом біжить у кухню і вилазить на
стіл. Він побіг би відразу до коней, але боїться пса. Це ж його нещастя, ці пси. Раз, ще маленького, вкусив його собака за ногу, і з того часу він собак боїться. Через вікно бачить, як від коней іде пара, видно, спітніли. Коні виїзні — Ніпон і Лавдон. Першому коневі дали кличку після російсько-японської війни, тоді ця назва Японії була модна, другому просто придумали. З кіньми прибіг Бровко. Пес почуває себе в чужому дворі кепсько і тому, як тільки Дмитро виліз із саней, вискакує на сани і вмощується до сну, а може, тільки вдає, що хоче спати. Все ж то хоч і маленька, але своя територія — ці сани. Микола боїться Бровка, і він значною мірою псує йому настрій. Удень пес на прив'язі, але буває, що він зривається. Микола думає, як би познайомитись з собакою. Він бере шматок хліба, намазує маслом і, тільки-но Дмитро заходить в кухню,— вибігає надвір. З порога кличе пса, але той тільки піднімає голову, насторожується і не йде. Надії на знайомство, особливо на зближення, зникають. Знеохочений Микола кидає хліб у бік собаки. Той, не розуміючи цього, зривається з саней і тікає. Шматок хліба з маслом лежить коло саней в снігу. Хлопець засмучений вертається до кухні. Дмитро сидить за столом, на своєму улюбленому місці, перед ним уже порожня чарка. Він випив і жартує з Маринкою. В кухні, крім них, нікого немає.
— Не хоче Бровко хліба,— скаржиться Микола Дмитрові. — Я кинув хліб, а він, дурний, утік.
— Знайде, не бійся,— потішає Дмитро.
Микола виглядає у вікно і бачить, що собака дійсно вже доїдає хліб. Хлопець веселішає, але не дуже. Знайомство все ж не відбулось, а це перед поїздкою мало велике значення.
— Скажи татові, що я пішов лагодити коні, — промовив раптом Дмитро, устаючи із-за стола,— Можна вже їхати.
Микола побіг до кімнати, а через десять хвилин уся родина, одягнена, як на Північний полюс, вийшла з хати. На батькові хутро і поверх нього великий баранячий кожух, підперезаний ременем, на матері пальто з лисячим коміром і велика тепла вовняна хустка. Малеча також одягнена так, що очей не видно. Сестричку ще вивели за руку, а маленького Євгена Маринка винесла і поклала в сани, як якусь річ. Микола від хустки відпросився, бо не випадає хлопцеві в хустці, але мусив обіцяти, що як тільки відчує найменший холод — негайно скаже про це.
Як тільки батьки і малеча біля них розсілись, Маринка накинула на них бараницю — велике покривало з баранячих шкур, покрите зверху сукном, а по краях обшите червоною облямівкою.
Микола сів біля Дмитра, обгорнув за наказом матері покривалом коліна, і коні рушили. Спочатку побігли шпарко, поки не розігрілись, а вже на другому кілометрі втомились і пішли поволі.
Дорога була важка, снігу випало замало, і санної ще не було. Дмитро потішав, що в лісі краще. І справді, так воно й було. Але поки добрались до лісу, всі потомились: коні від важкого ходу саней, а пасажири від сидіння.
(Продовження на наступній сторінці)