Граф хотів ще раз ударити Івана, але хлопець махнув шапкою коневі перед очі, кінь скочив убік, і граф від несподіванки ледве втримався на ньому. Хлопці, користуючись цим, чкурнули в грабину. Вони знали, що конем за ними проїхати неможливо, а пішки граф не побіжить, бо, хоч і побіг би, все одно не наздогнав би їх. Граф казився, верещав, наказував негайно, вийти з лісу, грозив застрелити, навіть вистрілив два рази з револьвера, але хлопці і не думали вертатись. Вони були певні, що в гущавині їх не дістане ні граф, ні його куля. Граф постояв кілька хвилин і, не дочекавшись хлопців, від'їхав, а хлопці, посидівши, почекавши,
4 В. ГжицькиГі, т. 2
97
поки стукіт кінських копит не затих, почали спускатись протилежним лісистим схилом гори в долину, до села Грицівки, щоб звідти повернути додому. До лисячих нір уже не йшли, настрою не було. Спускались поволі, розмовляючи про несподівану напасть.
— Тебе дуже болить? — спитав Микола.
— Зараз не дуже болить, але пашить,— відповів Іван.
— Роздягнись, подивимось.
Іван скинув піджачок, стареньку латану сорочку з простого полотна домашнього виробу, і Микола побачив через усю його вузьку спику червоно-синій набряклий пруг.
— Як же він страшно тебе вдарив! — крикнув Микола.— Ти знаєш, якби оце зараз піти до лікаря, то на того пана можна б подати до суду. Хай би його покарали. Як він смів бити?
Микола розплакався. Ковтаючи сльози, він придумував найстрашніші кари для графа. Він уявив себе зараз дорослим, і ось він викликає графа на двобій і вбиває його за кривду, заподіяну приятелеві. Але кривавий знак на спині дійсний. Фантазії зникають.
— Ходім додому і скажемо твоєму татові, щоб подали на графа до суду,— радить він рішуче.
Іван усміхається з наївного друга. Він не набагато старший від Миколи, всього на рік, але розум у нього практичніший, він знає думку свого батька про суди і каже:
— Ти думаєш, що я виграв би? Де ти бачив, щоб мужик, судячись з паном, виграв? — Це Іван повторює явно чужі слова.— Ще, може, з яким підпанком, то може, але з графом?.. Цей же має кілька сіл власних, своїх ланів він за день конем не об'їде, а грошей у нього — хоч греблю гати. Ти думаєш, що він оце мене одного вдарив? Він б'є свого економа, управителя, лісників. Мої тато оповідали, що він раз старого лісничого, сивого чоловіка, бив цим самим гарапником, і той стояв перед ним без шапки та ще й прощення просив. Побачиш, що він за нас Амброса, побережника на цій ділянці, поб'є за те, що ми були в лісі, а він не бачив.
— Не дай бо', щоб через нас людину били! — сказав Микола.
— А що зробиш? Він пан, і йому все можна,— промовив Іван,
— Чому ж? — задумався Микола.
З того пам'ятного дня хлопець почав задумуватись над питанням соціальної нерівності. Воно постало перед ним перший раз в його коротенькому житті і породило нескінченні "чому?".
Чому пан має тисячі моргів поля, а Шкрибайло і Старощук ні одного, а батько його приятеля Тимко Дума тільки півморга? Чому люди працюють, а граф тільки їздить і б'є людей? Чому на світі багаті і бідні, пани і мужики? Чому нема рівності?
Багато ще питань виникло у хлопців, що серед невинної дитячої забави зіткнулись раптом з жорстокою несправедливістю і перший раз в житті задали собі питання не дитячі, на які, звичайно, відповісти не вміли.
Удома, поскаржившись батькам, одержали однакові відповіді, що не треба було ходити в ліс і пхатись на очі панові, що треба старатись бути подалі від напасті.
— Бався на своєму подвір'ї,— сказав батько Миколі.— А по панських землях не ходи. Чого тобі було лазити в ліс? Чого ти там не видав? У селі бався!
— Але ж бо і наше село належить йому,— сказав Микола.— Куди не підеш — усе його. Недавно, говорив мені Іван Дума, ловили хлопці вудочкою рибу біля їза, а він їхав понад річкою і попроганяв малих рибалок. Чи йому шкода було тої риби, тих дрібних плотичок, що їх і качки не їдять, і тих кобликів нещасних? В лозину не підеш, бо його, ліс його, гора його, може, ще шкільне подвір'я теж його? — майже в розпачі спитав Микола.
Батько подумав хвилину і сумно похитав головою.
— Кажучи правду, — промовив він тихо,— і це його. Захотів би граф, і мене міг би вигнати, незважаючи на те, що я вже двадцять літ учителюю і службовець державний, не його, а все ж він має право і до мене, бо з кого складається управління державне? З його родичів, знайомих, словом, з таких панів, як він сам. І недарма виникла приказка: "Панові з паном знатись, а біднякові зась".
— Як же це так? — допитувався Микола.
— А так: він давав згоду на мою роботу в його селі. Навіть попа без нього в селі не поставлять, він дає так звані "презенти", тобто згоду на такого-то попа. А здавалось би, яке він має відношення до духовенства?.. Але чому ти про це питаєш? — схаменувся батько
4*
99
Миколи.— Чому думаєш про це?' Тобі ще рано про таке, ти бався поки що, користай з волі. Коли б граф знав, хто ти такий, то, певно, нічого не сказав би,— додав батько.
— А Іван? — спитав з болем у серці Микола. — Що винен був Іван? Що він зробив цьому панові злого? За те, що сказав "ліс божий", треба було бити, та так сильно бити хлопця? Ви б побачили, яку криваву смугу зробив він Іванові своїм гарапником на спині!
Микола заплакав, згадавши слід від удару на спині товариша, але більше, мабуть, від того, що згадав старенький піджачок товариша, його грубу латану сорочку.
— Не плач,— заспокоїв батько.— Для графа, бачиш, ти одно, а Іван друге.
— Але чому? — вирвалось у хлопця.
Батько не відповів. Щоб скерувати думки сина в інший бік, він спитав, чи Микола був чемним з графом, чи поклонився і чи не огризався?
Микола мовчав. Він чекав інших слів від батька, він думав, що батько обуриться, почувши про побої, заподіяні його товаришеві, може, й заступиться, а воно он що...
"Батько боїться",— майнуло в думці. Він повернувся і пішов у двір, залишивши батька в роздумі, чи питан* ня і вся мова сина випадкові. Таким він сина не знав.
Через кілька днів Микола попросив у батька дозволу піти до діда.
— Там хоч ніхто гарапником не битиме за те, що в лісі гуляєш, — сказав він.
Батько не заперечував.
— Іди,— сказав. — Хоч і тут тобі нічого не було б, коли б граф зустрів тебе в лісі самого та знав, хто ти,— додав він.
— Чому ж то?
— А так. Ти думаєш, що у лісі в діда інакше? Тобі можна гуляти в лісі, бо ти внук дідів, а простим хлопцям із села можна, як ти думаєш? Не можна, правда? Отже, не тільки графа треба обвинувачувати, що не пускає до лісу, але й твого діда, і тебе самого, коли б поставити на його місце.
— Так чому ж це так?
— Цього, бачиш, я вже не знаю. Так було споконвіку, так світ влаштований. Один має багато, другий більше, а третій нічого не має. З цим треба б...— він хотів сказати "боротись", але злякався самої думки і сказав: — примиритись. Одно тобі треба пам'ятати,— продовжував батько,— щоб самому бути порядним, добрим, не гребувати біднішим від себе, не ставити себе вище інших, а уміти бути чемним, але не принижуватись, мужика шанувати, бо він є основа народу, якому ми служимо і тобі доведеться служити.
— Скажіть, а граф також служить народові? — спитав Микола.
— Граф не служить, а обдирає народ,— відповів батько, та зразу ж схаменувся.— Знов ти своє! — гримнув із серцем. — Я вже сказав, що так влаштований світ і ми з тобою нічого змінити не можемо. І ще прошу тебе ніколи про це не думати і, не дай бог, про це говорити! Виростеш — зрозумієш.
Якось незабаром по цій пригоді в лісі виїхала вся сім'я Гаєвських до лісничівки закінчувати там вакації. Одного веселого сонячного ранку прийшла підвода від діда і забрала всіх. Перед від'їздом Микола бігав прощатись з Іваном, який дуже посумнів з приводу від'їзду приятеля. Сам Микола мало не заплакав, прощаючись, але, від'їхавши за село, відразу заспокоївся, переповнений новими враженнями від дороги, самої їзди, коней, що ними дозволив правити Дмитро, від віжок і батога, які він гордо тримав у руках. Не доводилось дуже тужити за ним і в лісничівці. Правда, він часто згадував Івана, бо той був би добрим товаришем у тих забавах, які давав і обіцяв давати ліс; з малими сестрою і братом забава не могла бути така повна, як з Іваном, але доводилось миритись, тим більше, що був знайдений вихід із цього важкого становища. Микола зав'язав знайомство з дітьми побережника. їх було троє, всі менші від нього, до того ж дівчата, і йому, гімназистові, не личило бавитись з малечею, але в лісі цього ніхто не бачив. Тим більше, що найстарша дівчинка побережника була жвава, проворна, прекрасно лазила по деревах, не боялась ні жаб, ні вужів і вміла ловити раки. Улюблені ігри відбувались звичайно на долинах, над річечкою, що ділила землі двох власників, двох польських графів, які, може, й не бачили ніколи своїх маєтків, а тільки проживали ті прибутки, що давали їхні землі.
(Продовження на наступній сторінці)