Був день народження Кості Надарашвілі. Того дня товариші звільнили його від роботи в лісі, Миколина мати спекла для нього пиріг; молодий солдат хотів угостити компанію вином, але вина поблизу не було, треба було йти до міста. За вином взявся піти до міста Микола, але з умовою, що з ним піде Лебеденко з рушницею. Тоді ходити одному цивільному було небезпечно, по дорогах часто сновигали поодинці і групами військові піхотинці і вершники. Недалеко від лісничівки стояла частина "дикої" дивізії у величезних папахах і бурках, не виданих в Галичині, і наводила жах на населення самим своїм виглядом. Отже, бажання Миколи, щоб його супроводжували, було виправдане. Лебеденко охоче погодився, і хлопці пішли. Лебеденко з рушницею, як він казав, на всякий випадок.
Дорога до містечка йшла увесь час лісами. Хлопці минули свій ліс, перейшли по камінні невеличку лісову річку і подались угору в Будаиівський ліс. Дорогу цю, хоч і важку, вибрав Микола навмисне, щоб не зустрічати людей. Отут, у дорозі, на самоті, Микола поставив перед солдатом свої питання.
Лебеденко бачив уже на початку дороги, що хлопець нервує, неначе збирається про щось говорити і не може почати, а проте не думав, що розмова буде саме на таку тему.
— Чому ти про це питаєш? — здивувався солдат.
— Хочу знати. Мені соромно, що я досі нічого не знаю, соромно, але я не винен.
Очі Миколи були такі по-дитячому правдиві, що Лебеденко не сумнівався в його щирості.
— Пробачте, хотілось би знати хоч трохи про революцію дев'ятсот п'ятого року. Ви, мабуть, добре про неї знаєте.
Лебеденко усміхнувся.
— Ось про віщо ти! Добре, тож слухай.
І Лебеденко розповів Миколі про жорстоку експлуатацію, яка панує в Росії, про війну з Японією та її безславний кінець. І нарешті про Дев'яте січня 1905 року, про розстріл мирної демонстрації петербурзьких робітників, що йшли з петицією до царя.
— Цей розстріл і був початком першої російської революції,— закінчив Тарас Іванович.
— Ви були там? — спитав Микола.
— Ні, я був тоді в Харкові. З того дня почався революційний рух, який охопив усю Російську імперію. Питаєш, що таке революція? В усіх містах і містечках почались масові страйки, на всіх заводах і фабриках робітники кинули роботу. Стали заводи і фабрики. Стали навіть залізниці, пошта. Я працював тоді на великому паровозобудівному заводі "Гельферіх-Саде". В потоці багатотисячної робітничої маси я йшов на демонстрацію. В кінці Петінки — є така вулиця в робітничому кварталі міста — нам перегородили дорогу кінні поліцаї. Почалась бійка. Робітники розібрали брук і закидали поліцаїв камінням, а за те дістали кулі. Почалась перестрілка. У багатьох робітників були револьвери. З'явились поранені. Поліція відступила, щоб загородити нам дорогу на Московській вулиці. В сутичці я розбив голову поліцаєві, а сам був поранений. У такому стані забрали мене в тюрму. Решту демонстрантів розігнали козаки, викликані губернатором. Почались масові арешти в місті. Величезна, багатркорпусна і багатоповерхова, обнесена високим муром тюрма на Холодній горі була наповнена демонстрантами. Потім суд, після якого багато наших товаришів потрапило в Сибір на каторгу; я відсидів рік.
— А як же по селах? — допитувався Микола.
— По селах також почались заворушення. Селяни палили маєтки своїх поміщиків, палили садиби, скирти збіжжя на полях, руйнували машини, інвентар, ділили поміщицьку землю.
— Значить, це правда?
— Що саме?
— Що ділили землю?
— Ділили, та не доділили. Прийшли і на села загони солдатів та козаків, викликані поміщиками, побили селян, проводирів вивезли в Сибір, частину відправили в тюрми і таким способом встановили "порядок".
Лебеденко замовк; мовчав і Микола.
— Скажіть, чи може бути, щоб тепер землю ділили?
— Не розумію, що ти кажеш,—промовив солдат.— Коли мають ділити: сьогодні, завтра?
— При вашій, російській владі. Наші поміщики повтікали до Австрії, їхня земля тепер нічия.
— Так ти зрозумів! Ні, такого зараз не буде. Треба нової революції, щоб це зробити. Якщо ділити, то в усій Росії, не тільки в Галичині. А до цього царський уряд не допустить, бо він складається з поміщиків і сам цар поміщик. Розумієш тепер?
— Розумію,— сказав Микола. Лебеденко глянув на хлопця і усміхнувся.
— Погано, що ти так мало розбираєшся в політиці,— сказав він.
— Сам знаю, що погано,— почав майже крізь сльози Микола.— Соромно перед вами, але що можна було зробити? У школі нас того не вчили, газети не писали, книжок таких не було.
— Да! — з жалем сказав Лебеденко.— І про Леніна не чув? — спитав він.
— Чув,— збрехав Микола.— Чув, але мало. Ви розкажіть.
— Про Леніна двома словами не скажеш. Ленін — вождь більшовицької партії і революції. Його гасло таке: "Перетворити війну імперіалістичну в війну громадянську"...
Перед Миколою ставали нові проблеми, нові питання, не чувані раніше і без допомоги не розв'язані. Лебеденко вже не був той безжурний веселун і співак, яким він здавався спершу хлопцеві. Микола почував себе перед ним маленьким неуком, і йому було соромно за своє незнання, за всю наївність, соромно перед цим таким простим на вигляд і скромним солдатом.
"Від цієї людини можна багато навчитись",—думав Микола.
Проте багато навчитись не довелось. Ще кілька разів вони розмовляли в лісі під час лісоповалів. Лебеденко розробив навіть певну систему семінарів для Миколи, але раптом усе обірвалося. Солдати закінчили рубку і через два тижні по тій першій пам'ятній розмові в лісі, по дорозі до міста,— відійшли. їх проводжала вся сім'я як рідних.
Прощаючись з Миколою, Лебеденко сказав:
— Розмову нашу в лісі не забувай. Книжечки діставай, читай, придадуться.
Того дня Микола вперше по-справжньому відчув, що він уже дорослий, а водночас зрозумів, кого втрачає у цій людині в солдатській шинелі. Ця людина розширила його обрії і показала світ, як буйний вітер, що, розігнавши хмари, відкриває очам синє небо і сонце.
Закінчивши гімназію, Микола думав, що вже може себе зважати освіченою людиною, а зіткнувшись з життям, побачив, що ще далеко до цього. В чому ж справа, хто винен, чи сам, чи домашнє виховання, чи школа? — запитував себе юнак. Він поринув у думи, перед очима, мов у фільмі, проминуло все його свідоме життя, починаючи від раннього дитинства.
16
Дев'ятилітній хлопчак Микола прокинувся в той час, як няня Маринка прийшла запалити в кімнаті, де він спав зі своїм молодшим братиком Євгеном, і кинула на підлогу оберемок дров. Цього разу дівчина так сильно грюкнула дровами, що він відразу сів на ліжку. В кімнаті було темно і холодно. Крізь дірку в шторі продиралось світло сірого зимового ранку.
— Як надворі? — спитав Микола, протираючи кулаками очі.
— Ой, там снігу навалило такого! Падав усю ніч і зараз іде! І гарно надворі — біло-біло! Вставай швидше!
Микола почав швидко одягатись. Маринка за цей час розпалила в грубці, підняла штору, і хлопець побачив частину даху Шкоропадового хліва, вкритого товстим шаром снігу, і ворону на паркані, що, розпускаючи хвіст і хитаючись, жалібно крякала. Микола знав уже з досвіду, що ворона кряче на сніг, отже, все заповідалось непогано. Мрії хлопця зводились до того, щоб на зимові канікули, які припадали на різдво і мали розпочатись через кілька днів, був сніг. І ось він ішов цілу ніч, а судячи з воронячого крякання, йтиме ще.
Микола розбудив брата, який не дуже охоче розплющив очі, і вийшов у кухню. У кухні було тепло. Тут уже давно палилось, на плиті грілось молоко, у високому кофейнику стояла готова кава, але біля плити не було нікого. Умившись, він пішов до кімнати батьків, щоб сказати їм добридень. Батько й мати, як видно, давно встали, бо мати, одягнена, стелила ліжка, а батько кінчав голитись, що він робив акуратно щодня. В окремому маленькому ліжечку сиділа шестилітня Зі-на і, дуже незадоволена чимось, терла очі. Це була особа маленька, хвороблива і деспотична. В її коротенькому житті трапилась пригода, яка викликала сміх в усій родині і в колі близьких знайомих. Дівчинка вночі впала з ліжечка, а прокинулась аж через деякий час від холоду на підлозі. Прокинувшись, почала рачкувати і, натикаючись на різні предмети, шумом розбудила батьків. Перелякана мати засвітила свічку і, побачивши доню в такому вигляді, спитала, що вона там робить.
— Десь нема моїх подусків,— відповіла Зіна.
Брати називали її Бідою, бо так якось, пестячи, назвала її мати. Дівчинка спершу протестувала, потім звикла, і це прізвисько стало її другим іменем.
— Бідко, вставай, сніг надворі,— шепнув таємниче Микола, кивнувши головою в бік вікна.
(Продовження на наступній сторінці)