— Виходить, що ти тепер працюєш заради грошей? Не треба так говорити, любий. Я ніколи не мріяла про розкоші, я завжди хотіла мати необхідне, а незалежність я розумію в праці. Доки я працюю, я почуваю себе незалежною...
Запанувала мовчанка. Тася сиділа задумана, і усмішка щастя блукала по її обличчю.
— Ти б лягла. Полеж трохи,— попросив Микола,— знаєш східну мудрість: "Сидіти краще, ніж стояти, а лежати краще, ніж сидіти". Ляж і дивись в ту безконечну синяву.
— А ти? — спитала, лягаючи, Тася.
— Я посиджу, я хочу тебе бачити. Ми так рідко буваємо з тобою, сонечко моє, чудова моя. Як я люблю тебе!
— Поцілуй!
Микола припав до її піввідкритого ротика, в якому біліли, манили до себе її білі зуби.
— Я, як п'яниця,— сказав він, відриваючись від її губ, — чим більше п'ю з твоїх уст, тим більше хочеться пити.
— Перед нами ціле життя, питимеш, скільки схочеш. На галузці застукав голосно-сердито дятел. Молоді
стрепенулись.
— Злякав, противний,— промовила Тася, сідаючи.— Такий маленький, а рубає, як лісоруб. Ти любиш цього птаха?
— Дуже люблю,— сказав Микола.— Люблю кожну пташку, а найбільше тебе.
— Ну це вже не нове,— усміхнулась приязно.— Але, знаєш,—додала,—про це завжди приємно слухати.
— А казала, що скромна.
— Це щодо грошей. Добре було б їх зовсім не знати.
— До того йдеться.
— Далеко ще йти.
— Може, й не так далеко, як ти думаєш,— сказав Микола.
— А все ж далеко. Треба переробити психологію людини, а це не так легко, коли ти, письменник, передова людина, і кажеш, що гроші — втілення волі чи незалежності.
— Я ж жартував,— почав виправдуватись Микола.— Ти знаєш, як я про це думав. А те, що чоловіки добувають гроші головним чином для жінок, не моя видумка.
— І добре, що не твоя, бо це фальшива думка. Як це "головним чином" для жінок! Нісенітниця. Чоловіки споконвіку здобували засоби існування для нащадків, для сім'ї, це правда, але не забувай, що жінки працювали не менше від чоловіків. І зараз мова про трудову жінку, яка працює нарівні з чоловіком, коли не більше. А якщо є ще такі жінки, що нічого не роблять, тільки експлуатують дурнів-чоловіків, які йдуть заради них на злочин, то таких уже мало, принаймні в нашому суспільстві. Доки в мене працює мозок і ці руки, я ніколи не буду від чоловіка матеріально залежною.
Микола поцілував ту руку, яку вона простягнула до нього, говорячи про свою незалежність.
— То ти не хочеш від мене залежати? — спитав усміхаючись Микола.
— В матеріальному відношенні — ні. Але ми будемо залежати одне від одного на рівних началах, бо будемо любитись, от що, милий мій. Я не можу уявити, що б я робила, коли б не мала своєї професії, не мала б постійної праці. Мені здається, що неробство доводить до злочину. Як ти на це дивишся?
— Цілком погоджуюсь,— сказав Микола. — Я бачив у житті яскраві приклади цього.
Він згадав Зою Іванівну, яка від нічогонероблення докотилась до церковщини. Згадка про цю жінку всього його пересмикнула. Таїса Сергіївна помітила це.
— Ти наче від холоду здригнувся? — спитала вона.
— Ні, це тобі здалося.
Він ніколи не признався б Тасі, про що думав, не назвав би імені жінки, що була колись йому фізично близькою, не назвав би тому, щоб не образити коханої.
Вона лежала зараз горілиць, задивлена на трикутну білу хмарку, що, мов велетенський парус морського корабля, пропливала у безмежному блакитному океані.
— Яких фантастичних форм набирають хмари! — промовила жінка.— Глянь, що тобі ця нагадує?
— Парус. Точно. Ні з чим іншим не порівняєш. Навіть щогла посередині...
— Хочеться на море, побачити справжній парус,— промовила сумно.
— Тепер побачиш, кохана,— заспокоював Микола.— Побачиш море, покупаєшся в ньому.
— Як би це було хороше!
— Буде, рідна моя.
— Ти любиш мене?
— Дуже. Ти чарівна, незвичайна.
— Незвичайна? — здивувалась жінка.—Ні, найзви-чайніша, яких у нас мільйони. Я вірю, що ти щиро сказав ці слова, бо любиш, але я вже не перша чую їх від тебе. Комусь ти вже говорив такі слова, і також щиро, і та жінка вірила, як і я, і була права, бо ти говорив те, що думав, ти говорив правду.
— Правду,— промовив Микола,— Інакше й не могло бути. Коли б я пізнав тебе раніш інших, можливо, нікому більше таких слів не говорив би... Я думаю, що ти не ревнуєш до минулого?
Таїса Сергіївна запевнила, що не ревнує.
— Я також любила, мала чоловіка, смерті якого, здавалось, не переживу, а бач, пережила, і сьогодні з тобою на лоні природи, і люблю тебе щиро. Треба, щоб ти мене так же любив і щоб я була в тебе останньою коханою.
— Так воно буде, запевняю тебе.
— Вірю. А тепер, мабуть, пора й додому,— сказала Тася.— Поки дійдемо до станції, мине година, а вдома матуся сама, і ще нездорова.
— Ти ж залишила з нею сусідку.
— Сусідка — не рідна дочка.
— Правда.
— Матуся сама мене відпустила, їй шкода було, що я всю зиму удома просиділа, її доглядаючи.
— Чи ми з тобою одружимось? — спитав несподівано Микола.
Таїса здригнулась.
— Чому ти так спитав? — Вона здивовано глянула на коханого.
— Боюсь, щоб лиха доля не позаздрила моєму щастю...
б
Мати Таїси Сергіївни поволі поправлялась від своєї недуги, і вже можна було конкретно говорити про день шлюбу. Вирішили записатись у загсі ЗО жовтня.
Це був день народження Тасі, її мати зв'язувала з цим днем якісь, їй одній відомі, події і вважала його щасливим, точніше, таким, що має принести щастя. Микола знехотя погодився на цей срок, бо надворі стояв тільки вересень, а до тридцятого жовтня доводиться довго чекати, але робити нічого, не хотілось перечити матері коханої.
За цих два місяці Микола мав закінчити роман і здати до друку. Працював тепер дуже наполегливо, хоч погода стояла чудесна, справжня літня. Сонечко так і кликало щодня на лоно природи, в парк або ліс
Одного такого радісного осіннього дня відірвав йо*: го від праці дзвінок у передпокої. Спочатку хотів було не відзиватись: подзвонять, мовляв, і підуть, але вагання тривало недовго, бо подумав, що гостем могла бути й Тася або хтось із друзів, яких він завжди радий був бачити, як би не був завантажений працею. Не вагаючись, пішов до дверей. На питання, хто дзвонить, почув голос знайомий і дуже небажаний. За дверима відповідала Зоя Іванівна.
Миколі мороз пішов по шкірі. Чого їй треба? Не пустити було неможливо. Він відчинив двері.
Увійшла схвильована, червона від швидкої ходи і спеки, некрасива, похабна.
— Не сподівались? — проговорила не привітавшись і пішла попереду господаря в знайомий кабінет.
— Правду кажучи, не сподівався,— промовив Микола, не підозрюючи, чого прийшла ця жінка. Вона давно вже не заходила, і він був певний, що про нього забула.— Що ж трапилось? — спитав.
— Дайте передихнути,— відповіла, сідаючи в крісло. Микола почекав хвилинку, але цікавість мучила, і
він задав ще раз те саме питання.
— Автокефальну церкву закрили,— промовила трагічно, як театральна актриса.
Микола зітхнув з полегшенням. Він думав, що вона прийшла з чимсь неприємним для нього особисто. Заспокоївшись, сказав, що ту церкву вже давно пора було закрити, а ще краще й зовсім не відкривати.
— І ви це кажете? — зітхнула Зоя Іванівна.— Ви це кажете? — повторила, ефектно нахиливши голову.
— Чому ж мені не казати? — спитав Микола, здивовано глянувши на гостю.— Я давно говорив вам про своє відношення до всякої церкви і до автокефальної зокрема. І дуже дивувався, що ви устряли в чужу вам і зовсім не природну для вас атмосферу. Яке ви маєте відношення до тих людців, що заховались під крила церкви, як курчата під квочку, думали, що їх хвостів не видно? Органи безпеки давно їх бачили і нарешті прихлопнули квочку. Одну висадили в повітря, а другу закрили ідеологічно.
— Вам смішно? — спитала Зоя Іванівна, бачачи усмішку на лиці господаря.
— Мені радісно, — сказав він.— Радісно, що закрито гніздо тьми і мракобісся, що знищено вершу, у яку потрапляло багато дрібної невинної риби, якій, може, доведеться колись покутувати, радію, що порвано нарешті сіть, у яку потрапили і ви. Чого ви туди пішли? Чого? І мені напакостили, підіславши провокатора, якогось Нечая, щоб поганьбити моє добре ім'я. Ну, чого ви там не бачили?
Зоя Іванівна кинула злий погляд на Гаєвського.
— Через вас пішла туди,— промовила злобно.
— Через мене? — витріщив очі Микола.
— Так, через вас. Не вдавайте з себе здивованого,— поспішила Зоя Іванівна.— Ви мене вигнали, як собаку.— В очах жінки показались сльози,— я опинилась мов серед Пустелі, без надій і сподівань. Для жінки це страшна трагедія. Як письменник, ви це повинні були знати. Я мусила знайти якусь віддушину, щоб не збожеволіти. Мені подала руку церква, і я пішла за нею.
Микола підняв руку, наче просячи слова у Зої Іванівни.
— Що це значить, як це розуміти? — спитав.— Хто конкретно подав вам руку? Нечай?
— Це вас не стосується, — відповіла грубо.
— Дозвольте, раз ви вже прийшли сюди і почали про церкву, то я хочу вияснити, чого туди ходять такі люди, як ви?
— Молитись.
— Ви ж ніколи раніш не молились, ви атеїстка.
— Ви цього не знаєте.
— Можливо,— погодився Микола.— Раз ви вже ходили по церкві з тацею і збирали гроші "на прикрасу храму", то можливо, що й молились. Я все-таки дивуюсь,— промовив він по деякій паузі,— дивуюсь, що людина може аж так низько впасти, що погодиться на таку роботу.
— На яку роботу? — спитала Зоя Іванівна.
— Та от ходити по церкві та вижебрувати від обдурених людей трудові копійки.
— Чого то ви почали мені мораль читати? — визвірилась Зоя Іванівна.
Гаєвський нахмурив брови.
— До слова прийшлось,— сказав він.— Зрештою, чого ми будемо переливати з пустого в порожнє? Яке мені діло до вас, і до церкви, і до вашої роботи? Що ви мені ще мали сказати?
— А ви вже, може, маєте охоту мене ще раз за двері виставити?
Хотілось сказати, що вона вгадала, але з делікатності не сказав. Він тільки попросив, щоб швидко говорила, що їй треба, бо він зайнятий, його чекає невідкладна робота.
Одначе Зоя Іванівна не слухала, у неї була своя невідступна думка, яка й привела її сюди.
— Так от чого я прийшла,— почала вона.— Я прийшла порахуватись за зневагу, яку ви вчинили тоді наді мною.
Оце було нове.
— Яку зневагу? Про що ви говорите?.—отетерів Микола.
— Ти витиснув мене, як лимон, і викинув,— перейшла вже на "ти" Зоя Іванівна.
Вона сиділа бліда, губи дрижали, очі були як у збожеволілої. Микола зразу й подумав, що вона хвора психічно.
Якось рік тому Гаєвський в групі письменників, на запрошення директора, відвідав величезну лікарню пси-хічнохворих на так званій Сабуровій дачі. Там письменників поділили на три групи, кожній приділили лікаря-психіатра і водили по палатах з різними видами того тяжкого захворювання. Микола попав у групу, яку очолила лікар-жінка, і вона повела своїх гостей по жіночих палатах. Там він надивився на багато різних хворих, серед яких запам'яталась одна буйна, чомусь дуже схожа на Зою Іванівну. Може, тому зараз його гостя пригадала йому Сабурову дачу і ту нещасну хвору.
— Зоє Іванівно,— почав він примирливо,— я ніколи не запрошував вас до себе і не спокушав. Ніколи не давав вам ніяких надій, не робив ніяких обіцянок, ні ілюзій, навпаки, багато разів просив залишити мене в спокою. Чого ж ви хочете?
— Помсти! — була коротка, патетична відповідь.
— За що? — почав говорити з нею, як з хворою.
— За те, що покинув мене, що вигнав, як собаку. Тепер настав час розплати.
Мову цієї жінки не можна було вважати нормальною. Микола так і поставився до неї.
— І що ж, ви прийшли мене вбити? — спитав спокійно.— Самі надумали, чи церква вас цьому навчила?
— Облиш церкву! — крикнула люто.
— Чого ж, церква воювала завжди не тільки хрестом, але й маузером. Може, й вас вона підіслала до мене,— промовив Микола.— До того, як ви почали ходити до церкви, я не помічав за вами такої войовничості.
Зоя Іванівна усміхнулась недобре.
— Мало мене знав. Але я не вбити прийшла,— сказала вона.— Це була б замала кара для тебе. Я хочу, щоб мучився все життя. Ти знайшов дівчину і думаєш женитись? Але цього не буде. Чуєш, не буде!
Вона стукнула рукою по столу.
Миколі нарешті набридло патякання цієї жінки, і він вирішив негайно позбутися її.
— От. що, Зоє Іванівно,— сказав,— ідіть собі додому, не маю часу і охоти з вами балакати. Робіть, що хочете, але йдіть від мене, і то зараз.
Йому перед очима стала Тася. Промайнула думка, що ця жінка може зробити і їй якусь кривду. Вирішив попередити кохану про розмову з Зоєю Іванівною.
Тим часом Зоя Іванівна сиділа, не рухаючись з місця. В її очах горіли хворобливі вогники.
Микола бачив, що криком нічого не вдіє, вирішив спробувати ще раз поговорити з нею ласкою.
— Звідки у вас стільки злоби, Зоє Іванівно? — почав він. — Я ж вам нічого поганого не зробив. Я тільки попередив нещастя, яке могло статись, коли б здійснилась ваша хвороблива мрія і ми поженились. Це була б суцільна мука, повірте, це була б сімейна трагедія. Ви повинні бути мені вдячні, що я знайшов у собі достатньо сили покінчити з тим ненормальним романом, а ви незадоволені...
— Ви даремно все це говорите,— перейшла знов на "ви" Зоя Іванівна.
— Чого ж ви хочете?
— Покиньте вашу Таську.
— Для чого це вам?
— Я не хочу, щоб вона тішилась тим щастям, яке ви від мене відібрали.
— Зоє Іванівно,—почав він,—у вас хворобливе уявлення про щастя. Ніякого щастя у нас з вами не було і не могло бути. Я не любив вас ніколи, як і ви мене.
Вона сиділа деякий час мовчки, опустивши голову, і, здавалось, не слухала, що говорив Микола. Нарешті підвелась. В очах горів той же хворобливий вогник. Микола не мав сумніву, що це приступ душевної хвороби.
— Ви покинете Таську чи ні? — спитала з притаманною такого роду хворим упертістю.
Микола, бачачи її настрій, хотів було сказати, що покине кохану, але вагання тривало менше ніж хвилину. Відмовитись від Тасі навіть на мить, не мав сили, і він сказав, що не покине її ніколи.
Зоя Іванівна повернулась і тихо, без слова подалась до дверей. Так же спокійно відчинила сінешні двері і і мовчки вийшла з дому.
Микола сів і задумався. Чого хотіла ця жінка?
Не міг нічим іншим пояснити, як тільки її божевіллям. "Треба б повідомити Тасю, чого доброго, піде й до неї, і хто знає, чим може такий візит скінчитись".
З цим вийшов з дому... Щоб ще застати Тасю в школі, треба було поспішати, і він так швидко йшов вулицями, що почав звертати на себе увагу перехожих.
Дійшов до Університетського саду і пішов головною алеєю, у той час майже безлюдною, зате оздобленою найхимернішими візерунками тіней, що на неї ки-дали придорожні дерева.
Десь посередині алеї сидів на лавочці чоловік і читав газету. Микола окинув його професіональним оком і побачив, що чоловік був коротко підстрижений, сидів без головного покриття, носив темні окуляри і мав невеличку русяву борідку. На цьому, може б, і скінчилось, але коли він почав наближатись, то чоловік, який, видно, пі-" знав його, закрив лице газетою. Це вже заінтригувало.
"Хто б це міг бути?"
Микола пішов далі повільніше, пригадуючи, звідки йому знайома ця людина. Не витримав і по кількох кроках обернувся. Якраз у цю саму мить незнайомий встав і пішов у сторону виходу. І тут тільки по характерній спині чоловіка Микола пізнав Нечая. Тепер він не мав уже найменшого сумніву, що це був його колишній не-прошений гість. Не помогли окуляри, борідка і коротка стрижка. Виганяючи його з кабінету, Микола запам'ятав його спину і піджак з хлястиком. Це був точно він. Стало питання: що робити в цю хвилину? Слідчий сказав тоді, коли Микола був у нього, що Нечай втік і ховається. Першою думкою було дати знати органам безпеки. Як же це зробити? — задумався на хвилину. Бігти зразу туди — далеко, та й Тася... її треба попередити за всяку ціну. Та божевільна жінка може з'явитись у неї кожної хвилини і завдати лиха.
І, Глянув на годинника, була друга година. Тася в школі, і буде там ще з годину. До школи Зоя Іванівна не наважиться піти. За годину можна дійти до міліції і вернутись. Але знов нове питання: коли там затримають для протоколу чи ще для якихось формальностей, то за той час може трапитись нещастя з Тасею. В останню хвилину прийняв рішення бігти до Сміленьких, послати Надю до Тасі з попередженням про загрозу, а самому від Владика подзвонити в органи безпеки. З тим рішенням вибіг на Клочківську. На щастя, йшла вільна таксомашина. Затримав і велів везти себе на Степовий провулок.
Микола не знаходив собі місця в машині, йому здавалось, що вона йде черепашачим ходом, хоч машина йшла на найвищій дозволеній швидкості і через десять хвилин він уже дзвонив до Сміленьких.
Вийшла Надя. Вона аж злякалась, побачивши його таким схвильованим і збудженим.
— В чому справа? Що з вами? — спитала стривожена жінка.
— Ходіть у хату, все розкажу. Микола оповів друзям, що з ним сталось.
— Біг до Тасі, щоб попередити її про погрози божевільної, а, бачите, зустріч з тим типом пригнала мене сюди.
— Чого ж зразу не поїхав у ДПУ?
— — Хотів просити Надю піти до Тасі, попередити її, щоб береглась, і від тебе подзвонити.
— Дзвони, Надя піде, не турбуйся. Дзвони! Миколу зразу ж з'єднали із слідчим, і він розповів,
кого бачив у саду. Проте слідчому було цього мало, і він просив Миколу зайти самому.
— Бачите, — сказав Микола, кладучи на важіль трубку,— добре зробив, що до вас зайшов. Хто знає, як довго мене затримає слідчий, а за той час що може скоїтись з Тасею?
— Нічого з нею не трапиться,— заспокоїв Владик.— Зоя Іванівна на таку акцію не здатна. Ця міщанка любить перш за все себе і ризикувати своею волею і добробутом не буде.
— А коли вона справді ненормальна? Коли у неї ота idée fixe? Все може бути. Ти б бачив, яка вона!
— Не турбуйся, біжи туди.
У слідчого Микола пробув зо дві години. Він розповів йому все, слідчий акуратно записав. Не хотів лише говорити про свій зв'язок з Зоєю Іванівною, зберігаючи в ній жінку, але слідчий нагадав про неї сам.
— Чому ви умовчали про ваші взаємини з громадянкою Горьованою? — спитав слідчий незадоволено.
Така обізнаність слідчого спантеличила і злякала. Микола густо почервонів і на прямо поставлене питання не знав що й відповісти.
— Чого ж ви нічого не сказали про Зою Іванівну? — повторив слідчий питання.
Він відвернувся і запалив цигарку, щоб дати час заспокоїтись. Він бачив, яке враження зробила на Миколу обізнаність з його інтимними справами.
— Чому ж мовчите? — спитав третій раз слідчий. Микола стрепенувся.
— Ви, мабуть, розумієте, що порядний чоловік не буде розповідати про жінку, з якою був у близьких стосунках, тим більше, коли вона заміжня.
— Мене ці близькі стосунки не обходять,— обірвав досить неввічливо слідчий.— Мене цікавлять її зв'язки з автокефалістами.
Питання було кардинальне. Тепер стало ясно, чому слідчий цікавиться ним самим.
— Звідки ж я можу про це знати? — здвигнув плечима Микола.— Я з ними не маю нічого спільного.
— Вона не говорила з вами про це ніколи?
— Говорила, що ніби через те, що я її покинув, пішла шукати "віддушини" в церкві.
— Чому ж саме в автокефальній? Вона росіянка.
— Тому, говорила вона, що там гарний хор. Слідчий нервово постукав торцем олівця по столі.
Йому не сподобалась відповідь.
— Вас вона запрошувала в церкву? — спитав знов. Микола сказав, що запрошувала послухати хор, більше ні про що не було мови.
Підписавши протокол, який зачитав слідчий, Микола почав спускатись вниз по сходах. Ішов з важкими думками. Який жах! І все це наробила дурна істерична баба. Обплутала, як дурника, і виставила на загальне посміховисько і вічні муки.
Микола пригадав Нечая, і холодний піт виступив на чолі. Хіба Нечай не міг чогось наговорити!
Проходячи коридором, він побачив раптом, як з якоїсь кімнати вийшла жіноча постать і почала підніматись угору по східцях. Лиця жінки не бачив, бо в коридорі тьмяно горіло світло, але по фігурі майже точно пізнав Зою Іванівну.
"І вона тут!" — жахнувся. І ще тяжче стало на душі.
Усю ніч Гаєвський ходив по своєму кабінету, навіть не роздягаючись. Не пробував лягати, бо знав, що не засне, а лежати на одному місці і не спати — гірше, ніж ходити по хаті. Сон відібрали події вчорашнього дня, зокрема візит у слідчого: "Що той слідчий тепер думає про мене? — міркував Микола.— Якщо Зоя Іванівна замішана в якійсь антирадянській організації, то його законно можуть запідозрити в співучасті, адже він був з нею в близьких, інтимних стосунках!"
Миколу охоплював жах, якого він ніколи не відчував. Не втрати волі жахався він, бо сто разів страшніше виявитися ворогом в очах тисяч читачів, знайомих і друзів, в очах тих шахтарів, з якими працював і які вважали його за свого, тих студентів, що приймали його в своєму університеті як рідного, товаришів-письменників, художників, що вірили йому, батьків і рідних в Галичині, які звідтам дивились на нього, покладали великі надії як на представника свого роду на оновленій радянській землі, який, на їх думку, мав внести і свою частку в їхнє визволення з-під ярма пілсудчини,— і раптом його запідозрили в зраді ідеї, за яку він горів і боровся своїм пером! Чим довести, що це не так? Хто знає, що сьогодні наговорила та божевільна, адже вона погрожувала помститись. А що скаже Нечай, коли його впіймають? Адже він може сказати, що йому прийде на язик. Він напевне пам'ятав, як його Микола викинув колись за двері своєї хати. Що ж робити? Куди податись, хто порадить?..
Втомлений майже цілонічною ходьбою, він заснув над ранок важким мертвецьким сном.
Розбудив телефонний дзвінок. Глянув на годинника, була восьма година. Заточуючись, як п'яний, підійшов до апарата.
— Як твої справи? — почулось на другому кінці проводу.— Чому не подзвонив учора?
Говорив Владик. Він, видно, також хвилювався, коли подзвонив так рано.
— Пізно вернувся і сам не знаю, чому не подзвонив,— щиро признався Микола.
— Ти задоволений із свого візиту? — почулось знову у трубці.
Микола зам'явся. Що було казати?
— Подібні візити не можуть належати до приємних,— сказав він тихо.—Зрештою, побачимось особисто, поговоримо.
— Коли зайдеш? — спитав Владик.
Микола відповів, що постарається зайти не гаючись, після чого поклав трубку на місце.
Цілонічні роздуми не дали бажаного заспокоєння. Він знав, що і Владик не знайде поради. Може, звернутись до ЦК партії,— стрельнула думка.— А з якої речі? Тому тільки, що він має сумніви, чи йому вірять, що чесний і непричетний до ворожих антидержавних організацій? Це все не те. Але щось треба робити, треба рятувати своє ім'я і честь за всяку ціну. Вирішив піти в письменницьку партійну організацію, поговорити про ситуацію, яка склалась навколо нього. Йому здавалось, що вже весь світ знає, що його викликали до слідчого. Йому здавалось, що деякі товариші-письменники вже цураються його і зневажають.
З такими думками і важким серцем увійшов у кабінет секретаря партійної організації, але й там не знайшов заспокоєння.
Секретар прийняв його дуже прихильно, поспівчував, сказав, що вірить йому, безперечно, але сам не компетентний вирішувати подібні питання, та й питання конкретного, власне, нема, бо це тільки здогад, що йому не вірять, нічого більше.
Микола вийшов на поріг і став мов на роздоріжжі. Куди йти? І йому чомусь видалось, що перед ним нема більше доріг, що всі вони закриті важкими шлагбаумами. Але це тривало одну мить, він відігнав від себе геть занепадницьку думку. Всі ці страхи — продукт хворобливої фантазії, це розхитані нерви, ось що це таке,— заспокоював він себе. "Я ж не одинокий,— говорив сам з собою,—у мене чудесна наречена, моя вірна Тася, у мене друзі: Владик, Іван, Хома, Михайло. Ці мені, безумовно, вірять і в потребі заступляться за мене". Від цієї думки роз'яснилось в його душі. Так буває в природі, коли після довготривалих дощів вигляне сонце. Тоді враз всіма барвами заграє, засміється день.
8
Минали сірі осінні дні і тривожні ночі. Микола зовсім розучився спати. Він спішно закінчував роман, щоб якомога швидше здати рукопис до видавництва. Працював днями і засиджувався до пізньої ночі. Харчувався абиде. Снідав у кафе, частіше готував чай на примусі. Обідав теж де попало, звичайно сам, іноді з Тасею. Зустрічався з нею все рідше. Через непевність становища запис у загсі відкладено на невизначений час. Микола запевняв, що скоро все направиться, з'ясується його становище і тоді все буде гаразд.
Одного разу несподівано прийшов Іван Дума, щоб попрощатись.
— Чому попрощатись? Куди ти? — злякався Микола.
Іван сказав, що їде до Севастополя на постійну роботу. А на питання, чому так далеко, відповів, що йому потрібний кримський клімат, так радять лікарі, а по-друге...
— Хочу подалі від Харкова. Ти мене розумієш? Микола прекрасно розумів, що Іванові у Харкові
важко.
— Добре, що їдеш звідси, Івасю,— сказав він.— Треба б, може, і мені виїхати кудись подалі. Тепер ще важче мені буде без тебе.
— З дому пишуть? — спитав Іван, щоб відвести від нього сумні думки.
— Давно не було листа,— відповів сумно Микола.— В останньому листі між рядками можна було читати, що скрутно їм живеться.
Товариші помовчали.
— Довго ти ще сидітимеш один, як пустельник? — спитав Іван.
Микола стрепенувся від несподіваного питання.
— Не знаю,— сказав.
— Як то не знаєш? Чи що трапилось? — злякався товариш. Він все ще пам'ятав власне одруження.
— Ні, не те, що ти думаєш,— сказав Микола.—
З того боку все в порядку. Треба ще дещо підготовити, роман закінчити...
Миколі не хотілось говорити про свої сумніви і страхи. У товариша свої клопоти, навіщо додавати зайвих.
— Скоро одружусь,— сказав роблено просто.
— Тягнути нічого, коли все вирішили,— порадив Іван.— Дай знати, коли це буде, хай хоч поздоровчу телеграму пришлю, коли сам не зможу приїхати.
— Добре, дам знати,— сказав Микола, проте не зовсім вірив, що це збудеться.
— Ну, бувай здоровий, я їду,— промовив встаючи Іван.— Квиток у кишені. З місця напишу.
Друзі обнялись на прощання і вийшли.
* * *
У місяці жовтні на Україні бувають іноді дуже гарні, теплі дні. Сонечко тоді таке ласкаве і наче трішки винувате, що вже не може так гріти, як улітку. Повітря тоді таке чисте, прозоре, і голос далеко чути...
В один із таких чарівних днів Микола довго блукав по парку, немов прощаючись з ним перед його довгою зимовою сплячкою. У парку було безлюдно і зовсім тихо. Гомін міста сюди майже не долітав, пташки не щебетали, бо давно вже відлетіли у вирій. Тож чути було і тихий шелест листя, що падало з дерев додолу. Дерева швидко скидали з себе дорогі осінні шати. За кожним, навіть легеньким подихом вітру летіли, мов рої метеликів, жовті листочки беріз, тополь, кленів. Каштани давно вже поскидали свої великі багатопалі листки. Не скинула ще всього свого бурого листу липа, і дуб не хотів розставатись із своїм поріділим кучерявим чубом, хоч його вже не раз цієї осені білили ранкові морози. Трава всюди пожовкла, повигорала за літо, купки стрижених кущів тут і там, вздовж паркових доріжок, мов їжаки, повиставляли свої безлисті колючі спини, готові поколоти кожного, хто доторкнеться.
Набродившись до втоми, Микола сів на лавочку відпочити. Вже кілька днів він не може ні працювати, ні навіть сидіти вдома. Його дратують телефонні дзвінки, дрібні відвідувачі, двірничка, навіть поштар, якого завжди з нетерпінням чекав. Він уже кілька днів гуляє або сидить у міській бібліотеці, де так тихо, пересиджує довго в ресторанах чи кафе, де снідає і обідає, а сьогодні вирішив скористатися з погоди і пройтись до парку. Йому хотілось на самоті обдумати, що робити. Сьогодні після шкільних занять Тася мала зайти до нього додому, щоб остаточно домовитись, чи розписуватись тридцятого, як було вирішено.
Що ж він скаже сьогодні коханій? Які аргументи приведе, щоб переконати її в необхідності відстрочити шлюб? Вона, нарешті, може зневіритись, може подумати, що він шукає штучних приводів до розлуки. Бо не можна такої справи відтягати до безконечності.
Поки Микола сидів і думав над своїм невеселим становищем, погода почала несподівано швидко псуватись. Сонце, що недавно так ласкаво поглядало на світ, закрили густі олов'яні хмари, і вся природа враз змінилась: парк став сірим, холодним, буденним, з півночі подув різкий морозний вітер. Збиралось на дощ. Микола зірвався з лавки, глянув на годинника. До приходу Тасі залишалось небагато часу, а треба було ще доїхати до міста, пообідати нашвидкуруч та й купити якогось печива для дорогої гості. Він не боявся, що вона, не заставши його, буде чекати під дверима, бо мала ключі від його помешкання, хіба що забула б узяти їх з дому. З того часу, як вона стала вже його офіціальною нареченою, а ті заручини відбулись на бажання матері Таїси майже за старим звичаєм, вона заходила до його помешкання, коли його й не було вдома, щоб поприбирати в хаті, а часом і зварити дещо до його приходу. До офіціального запису в загсі залишались раховані дні, і сьогодні він мав знов відтягнути цей обряд.
Поки доїхав з парку до міста, поки пообідав та й накупив дечого на підвечірок, надворі уже стемніло. Сподіваного дощу не було, але вітер дув холодний і провіщав сніг. Вулиця, на якій мешкав, була майже безлюдна. Недалеко від його дому на розі провулка стояв якийсь чоловік, мабуть, когось піджидаючи. Микола не звернув на нього уваги, тим більше, що лице людини на таку віддаль і в присмерку важко розпізнати. Його цікавила перш за все Тася, і він поспішив глянути на вікно, чи світиться в хаті. Але в кабінеті, що виходив вікном до вулиці, і в їдальні ще не світилось, значить, Тася ще не приходила. Тоді увійшов у свій під'їзд.
В помешканні, в якому незабаром опинився, було тихо і затишно. По чистих вигладжених занавісах на вікнах, яких не було вранці, по квітах у вазочці на столі, по чистоті в приміщенні пізнав руки дбайливої жінки. Це вже робота не двірнички. Тут господарила майбутня господиня його дому. Вона вже була і кудись вийшла. Скоро буде. Він швидко скинув верхній одяг, і тільки встиг покласти на стіл пакунки, як у передпокої різко забряжчав дзвоник. Тася так не дзвонила. її дзвінки короткі і не такі різкі, але Микола не мав час:у про це думати, він сподівався її, нікого іншого, і тому, не гаючись, побіг до дверей. Не питаючи, хто дзвонить, тремтячими руками відчинив двері і прикипів на місці. На порозі, замість любимої жінки, стояв Нечай. Він був без бороди і без окулярів, такий, яким його бачив Микола перший раз у себе. На блідому аскетичному обличчі пришельця горіли, мов два вуглики, його очі. Поки Микола встиг опам'ятатись і заявити протест проти нахабного вторгнення, гість уже був у коридорі.
— Чого вам? Чого вам? — крикнув Микола.— Ідіть собі геть! Геть звідси!
Але замість відповіді він почув різкий тріск, який буває від ламаної сухої деревини, запах диму і біль у грудях. Микола втратив притомність і повалився на підлогу...
Прийшов до пам'яті, коли відчинились вхідні двері і подуло холодним повітрям. Дзвінка не чув.
Тася подзвонила, як завжди, але, не дочекавшись, щоб їй відчинили, відкрила двері своїм ключем.
Не важко вгадати, що відчула жінка, побачивши коханого долі, в крові. Але це була мужня жінка. Першим непереможним почуттям було врятувати людину, і вона кинулась до пораненого.
— Що з тобою, рідний? — лепетала.— Що ти наробив?
Вона була певна, що Микола сам хотів заподіяти собі смерть. Вона знала його нервовий стан останнім часом, і її здогади були недалекі від правди. Але Микола заперечив легеньким порухом голови.
— Нечай,— прошепотів він.
Тоді вона зрозуміла, чия це робота. У хаті перед її приходом був ворог. Погрози Зої Іванівни здійснились. Микола був у піджаку. Щоб як слід перев'язати рану, треба було його повернути, а це могло ще гірше наробити. Побачивши, що сама не дасть ради, побігла до телефону, викликала швидку допомогу, а тоді повернулась до пораненого. Підклала йому під голову малу подушечку — свій подарунок на його іменини, а більше нічого не могла зробити. Уся пола піджака і сорочка були в крові. їй самій неможливо було добратись до рани. Побігла ще раз до телефону. З лікарні їй відповіли, що швидка допомога виїхала. І справді, тільки вона поклала трубку, як прозвучала сирена під вікном. Через кілька хвилин з'явився лікар з санітарами. Коли вони підняли пораненого з підлоги, Тася побачила долі папірець, що був закритий полою піджака. Вона підняла його і сховала в кишеню. Вона все ще не була певна, чи не сам стріляв у себе Микола. Можливо, в папірці була його остання воля. Упевнившись, у яку лікарню повезуть Миколу, вона пішла в кабінет і прочитала, що було написане в записці. Там було надруковане на машинці таке: "Зрадникові нації, ворогові народу і церкви смерть". Підпису не було, не було й дати. Тася знов зняла трубку і подзвонила про випадок у Державне політичне управління, а потім — Сміленьким.
Не минуло й години, як у приймальній великої міської лікарні зібрались друзі Миколині, чекаючи кінця операції.
Почувши про нещастя від Тасі, Владик дав знати Хомі, і вони всі троє, Владик з жінкою і Хома, на таксі приїхали в лікарню.
Тасю застали вже в приймальній, ходила схвильована з місця на місце, прислухаючись до кожного шелесту в передопераційній. Просилась туди, але санітарка мала наказ не впускати.
— Як його справи? — спитав пошепки Владик, переступивши поріг приймальної.
Тася здвигнула раменами.
— Чи я знаю? Лікар швидкої допомоги сказав, що куля пройшла в п'яти сантиметрах від серця. Але поки я прийшла, він дуже зійшов кров'ю. Скільки він лежав з простреленими грудьми, не можу знати.
— Коли б не ти, він, може б, вже й не жив,— сказала Надя, цілуючи заплакане личко подруги.
— Може. Така його доля.
— Яке щастя, що ти з'явилась у нього,— не вгавала Надя.— Тепер він твій навіки.
— Залиш її в спокою,— сказав Владик, незадоволе-
но глянувши на дружину.— Знайшла місце і час бавитись у пророцтва.
— А ти не слухай,— образилась Надя.
— Хай би тільки вижив, а тоді нехай буде, чий хоче,— сказала Тася, щоб утихомирити подружжя.
Владикові цікаво було почути, що було в записці, яку знайшла Тася, а тут Надя пристає з дрібницями.
— Все, що для вас, чоловіків, дрібниці, для нас, жінок, має першочергове значення.
— Ну добре, добре, що було в записці, Тасю? — спитав Владик.
Тася повторила зміст записки. Чоловіки задумались.
По добрій хвилині Хома сказав, що цим доведено непричетність Миколи до контрреволюційної організації. Кров'ю доведено.
— Він і не потребував доводити,—заперечив Владик.
— Як ні? Викликали ж.
— Викликали як свідка, а не обвинуваченого. Ви не плутайте.
У дверях показалась санітарка і попросила говорити тихіше.
Чоловіки обірвали розмову.
— Як іде операція? — спитала Тася, неначе ця санітарка, сидячи в передопераційній, могла знати більше, ніж вона сама.
Дівчина сказала, що операція повинна скоро закінчитись, бо триває вже довго, і зачинила за собою двері.
Відвідувачі поринули кожне в свої думки, але всіх об'єднувало одно бажання, щоб хворий вижив.
Минуло ще з півгодини у важкому, гнітючому чеканні, і нарешті візок з оперованим Миколою викотили з операційної. З того, що оперованого повезли в палату, видно було, що він живий. Ще кілька хвилин напруженого чекання, поки хірург мив руки, і нарешті він з'явився в приймальній, зустрінутий чотирма людьми, що з затаєним диханням чекали його вироку.
Лікар усміхнувся і сказав:
— Буде жити.
— Спасибі вам,— витерла сльози Тася.— Отже, ще не все втрачено. Ще справдяться надії.
1959-1962 рр.