Пригадує часи голоду на фронті. Кожен солдат перед наступом діставав непорушний запас харчів. Це були консерви і галети. Свавільно ніхто не мав права доторкнутись до цього запасу. Але навіть кара смерті не лякала слабовільних. Більшість солдатів поїдала свої запаси при першій же нагоді, коли не було навіть в цьому ніякої потреби, а потім, коли наступав голодний час,— такі солдати лишались без нічого.
Тарас Іванович був і в цьому дисциплінований. Він був паном над своїм шлунком, мав сильну волю. Не раз йому доводилось ділитись з товаришем, який давно розпрощався із своїм непорушним запасом і тепер дивився на нього жадібними очима. "Колись умів панувати над собою, а тепер не вмію,— думав старий солдат, сидячи у вигідному м'якому кріслі.— Найважче не втриматись раз, другий, а потім пішло І пішло..."
Він знаходить виправдання для себе, і воно цілком справедливе: був час, коли Тарас Іванович до того дого-лодувався, що мало не дістав пелагри. Вона, властиво, уже підбиралась до нього. Почався було нервовий розлад, шлунок, до того часу здоровий, почав різко псуватись, всередині рота боліло. Лікарі спочатку не могли навіть визначити, що з ним, яка хвороба, і аж коли появились рожеві плями на руках, тоді було встановлено діагноз.
Врятувало посилене харчування і якісь там ліки. Тоді він втратив міру і силу панування над собою: їв і їв. Вийшовши з лікарні, не міг пізнати себе в дзеркалі. Звідти на нього дивилось з холодного скла повне до смішного, помолоділе, без зморщок, малознайоме обличчя. З того часу він уже не приходив до колишньої норми і ніколи не почував себе здоровим, а тут ще грип...
Подзвонив телефон — раз, другий, третій.
Тарас Іванович прокинувся від своїх думок. Потягнувся рукою до трубки, але телефон замовк.
"Дуже добре",— подумав старий робітник і знов поринув у свої думки.
Він зажмурив очі, і легенька дрімота вкрила сірим серпанком його мозок. В канцелярії знов піднявся шум. Тарас Іванович чув навіть уривки фраз, із яких зрозумів, що до нього хтось добивається, а секретарка не пускає, бо він має написати важливий документ.
В канцелярії замовкають голоси. Тиша. Видно, відвідувач вийшов або заспокоївся, і Тарас Іванович може знов помріяти. Він жалкує, що вийшов на роботу, бо вже зранку почував себе недобре, а потім зустріч з Миколою таки схвилювала його.
Микола для нього як хрещеник, адже він перший розкрив хлопцеві очі на життя, він перший навчив його любити те, що сам полюбив на зорі своєї юності і проніс у своєму серці донині. Гаєвський врятував йому життя, він гордиться своїм учнем.
Тарас Іванович думає, здається, свідомо, наяву, але й немов крізь сон. Він знає, що сидить не вдома, а в своєму робочому кабінеті, що заборонив впускати до себе відвідувачів. Шкода, що не сказав секретарці, що трохи нездужає. "Нехороше брехати,— думає він,— Коли б не збрехав, можна б тепер післати до аптеки за сердечними краплями, а тепер ніяково". Завжди вони з ним, ті краплі, а сьогодні, як на гріх, забув дома. Але нічого, посидить трохи, і все пройде.
Пригадалась чомусь раптом зима в Могильницькояу лісі. Чому саме зараз пригадалась? Може, тому, що якийсь холодок, мурашки пробігли по спині... Пробігли і нема, знов стало тепло, навіть цілком тепло. Навіть чоло вкрилось потом. Він бачить себе в кухні лісничого, діда Миколиного. В пекарській печі палає вогонь, і жар від нього іде на всю кухню. Він ясно бачить стару господиню, лісничиху. У неї болить нога, але вона не сяде, а, кульгаючи від плити до стола по глиняній долівці, готує їжу для солдатів. Вона завжди добра, уважлива, ласкава до них, чужих їй людей...
"Чому таке верзеться?" — прокидається на мить із півсну Тарас Іванович. Він знає, що давно вже нема ні тої господині, ні її чоловіка, ні навіть тої хати, яка давала їм захист від зимової стужі і воєнних негод.
Він бачить себе там ще не старим, бачить усіх солдатів — своїх товаришів. Ось рудий Сіманов, з великою лопатистою бородою... Його потім убили на фронті; он Жилкін, високий, худий, завзятий співак; он сидить Костя Надарашвілі з братиком Миколи, малим Євгеном... Кажуть, він уже лікарем, той хлопчик, а он... Як же прізвище того, кого зрадила жінка, він йому, неписьменному, листа читав? Ніяк не може пригадати. Він напружує всі мозкові центри, але прізвища не може пригадати, а сірий серпанок, що окутує мозок, все темнішає, все щільніше накриває його, аж в очах темніє, хоч вони давно заплющені... Хоче ще раз розплющити очі, та вже не може, темрява огортає їх і зовні, голова хилиться вперед і падає на груди. Вона важка, мов олов'яна, тягне за собою вбік усе повне тіло, і воно з грюкотом валиться на підлогу.
До кабінету вбігла секретарка і, побачивши свого начальника лежачим на підлозі, заверещала не своїм голосом. На крик жінки поспішили відвідувачі, що недавно так настирливо добивались прийому у члена ВУЦВИКу, підняли його, поклали на диван, але він уже не дихав.
Так умер на посту комуніст, що все своє свідоме життя віддав революції, боровся на фронтах, стікав кров'ю від ран, голодував до повного виснаження і, виборовши для майбутніх поколінь щастя, умер ще далеко не старою людиною, умер, коли треба було жити.
Нагла смерть Лебеденка зробила на Миколу тяжке враження. Спершу не повірив. Як же так — йшли вони разом, розмовляли, сиділи на лавочці, а через якусь годину після того він скінчив життя?! Та, на жаль, це була правда. Побачивши друга на смертнім одрі, Микола всім єством зрозумів, кого він втратив у цій людині. Це була його опора, на яку міг сміливо покладатись, це був порадник у всіх важливих обставинах. Доки жив Тарас Іванович, Микола нічого не боявся. Він знав, що Лебеденко йому вірить, і він ніколи не підвів би Лебеденка. Тепер не стало друга, і Микола почував ще більшу самотність, просто сирітство...
Похорон відбувся на другий день по смерті Лебеденка. Ховали Тараса Івановича з великими почестями. В похоронній процесії йшли робітники кількох заводів, на яких колись працював небіжчик, грали два оркестри, співав державний український хор. А співав він старовинних пісень, яких, може, ще співано, коли ховали видатних героїв. Коли хор заспівав, по великій юрмі народу, що проводжала домовину, мов завивання вітру серед степу, пішло ридання, і, як колосся від вітру, похилились людські голови.
Микола йшов зразу ж за домовиною і ревно плакав. Він ховав свідка своєї молодості, а то й саму свою молодість. Поруч із ним ішли його друзі: Владик, Михайло, Лукаш, Хома. Всі вони були знайомі з покійним, і всі його поважали.
Коли вертались додому, Микола сказав Владикові:
— Замовив мені старий друг статтю, та не встиг її прочитати. Знаєш, з його смертю я вже неначе не так твердо стою на цій землі.
— Дурниці! Ти вже зайняв у радянському суспільстві визначне місце. Тебе знає молодь, тебе знає робітнича маса, знає партія, ти — радянський письменник, а це звучить гордо, — усміхався Владик, перефразувавши вислів Горького.
Проте слова товариша не заспокоїли. Микола йшов сумний, похнюплений.
— Вісімнадцять років я знав цю людину,— сказав він, наче сам до себе.— Завжди він був однаковий — рівний, розумний, чесний і непримиренний з ворогом...
Миколі пригадався виступ Лебеденка на мітингу в Тернополі в сімнадцятому році, коли в нього стріляв білий офіцер, а потім, багато років пізніше, десь у двадцять третьому році, він чув виступ Лебеденка на мі-
тингу, влаштованому в театрі Мусурі з приводу ноти Керзона. Це була груба, ультимативна нота англійського прем'єр-міністра, одно кільце з цілого ланцюга провокацій британського імперіалізму, і вона викликала нечуване обурення і протести трудящих мас Радянського Союзу. Театр був повний-повнісінький, ніде голці впасти. І ось тоді Микола, може, вперше в житті, почув яскраву промову справжнього революційного оратора.
— В житті це була скромна людина,— продовжував свої думи вголос Микола.— Справжній послідовник і учень великого Леніна.
— Так, велич завжди ходить у парі зі скромністю,— промовив Владик.— Ти зараз куди? — спитав Миколу, коли вони дійшли до площі, де їхні дороги розходились.
— Мабуть, додому, куди ж іще?
— Зайди до мене.
— Нема охоти.
— Зайди. До речі, дуже можливо, що в мене зараз Тася. Щось мені жінка про це говорила.
Микола не дав себе довго просити, і друзі пішли. Місто шуміло, жило гарячим повнокровним життям.
4
Микола прокинувся до схід сонця. Спати більше не хотілось. У хаті стояла передранкова тиша, яку він так любив удома. Він звик працювати, коли ніхто не заважає своїм співом, реготом, голосною розмовою навіть у сусідів за стіною.
"Зараз встану і сяду писати",— подумав. Але не встав, мріялось...
"Яке було б щастя, коли б цю тишу порушили діти, власні діти! — думав він.— Підходить той вік, коли людина почала оглядатись на задні колеса. Що ж, попереду старість, а хто її звеселить, коли не діти".
Миколі пригадується батьківський дім, брат, сестра. Він найстарший. Всім їм разом років п'ятнадцять, не більше. От мати каже: "Татко по праці в школі ліг на півгодини відпочити, посидьте, діти, тихенько..."
Мати йде до своєї роботи, а вони сидять, переглядаються, і раптом їх нападає нестерпний сміх. Вони не можуть опанувати себе, сміх душить, і це триває доти, доки батько не вийде з кімнати, де він ліг відпочити, і не покартає їх, що не дали заснути. Тоді і сміху більше нема, і соромно, що не дали батькові відпочити, і жаль батька, бо люблять його, а от стриматись від сміху не могли...
(Продовження на наступній сторінці)