Ранок був чудовий. На безкрайньому лазуровому небі —ні хмаринки. Сонце поволі підбиралось до зеніту. Від його тепла наповнювались соками дерева, на газонах пробивалась уже травичка — ніжна, зелена щетинка,— набухали липкі коричневі бруньки на галузках каштанів, сережки на берізках із темних поробились зеленаво-жовтими — цвіли, де-не-де з'являлись на кущах бузку і аґрусу перші ніжні листочки. Повітря пахло розпареною землею.
Весна!
її славили веселим щебетом синиці, її славили з блакитних просторів неба ключі журавлів.
Не знайшовши заспокоєння розхитаним нервам, Микола покинув зоосад і вийшов на алею, що вела на Сумську вулицю. Десь на половині алеї він побачив на одній з лавочок невеличку стару жінку з хлопчиком років десяти. Жінка була в скромній чорній сукні і чорній старомодній пелерині; сиве волосся її прикривав мережаний чорний чепець. У руках тримала палицю і нею щось рисувала на піску. Хлопчик з цікавістю слідкував за рисунком.
Постаті жінки і хлопчика зацікавили Миколу, як тільки він їх побачив здалека. Щось знайоме було в скупих рухах цієї жінки, щось тягнуло до себе.
Порівнявшись з ними, Микола зупинився. Жінка підняла голову, і тихий зойк вирвався з її грудей, щось подібне до крику того птаха, що він чув у зоологічному саду.
Микола припав устами до спрацьованої руки жінки, а її гарячі сльози впали на його голову.
Хлопчик відійшов від лавочки і на віддалі стежив за цією німою сценою.
Жінка показала рукою місце біля себе, і Микола сів.
— Скільки літ не бачились,— промовила нарешті Марія Адамівна.— Ніколи не зайшли, не поцікавились, чи живу я ще на світі.
Микола не знав, що сказати. Ніякого виправдання він не міг навіть придумати. Ця жінка в найтяжчі часи його життя стала йому матір'ю, вона пригріла його в своїй хаті, як рідного, піклувалась ним, в її домі промайнули потім найкращі дні його життя, і от ніколи й не навідався до старої самітної жінки.
— Я ніколи не забував і не забуду вас,— промовив він, щоб хоч щось сказати,— не заходив,— він подумав хвилину,— не заходив, щоб не ворушити спогадів про загублене щастя, не ранити вам і собі серця, що не перестало й досі кривавити. І ще не хотів зустрічатись з Юрієм. Жаль маю до нього, вічний жаль. Коли б не він, може, усе пішло б інакше.
— Може, й так,— з чемності погодилась Марія Адамівна.— Юрко зараз у мене не живе.— Одружився і переселився до жінки. Я тепер сама. Марія Василівна умерла торік, восени. Я мешкаю зараз у тій кімнатці, де колись мешкали ви. Решту помешкання здаю внайми і так з того живу.
Помовчали.
— Ви синочка Сашеньки не знаєте? — промовила Марія Адамівна, щоб перервати гнітючу мовчанку.— Це він,— показала головою.
Хлопчик, про якого була мова, бачачи, що на нього не звертають уваги старші, відійшов до другої лавочки і там стежив за роботою мурашок, що збирали на стежці будівельний матеріал для свого гнізда.
— Гарний хлопчик,— сказав Микола, і серце його до болю стиснулось.— Подібний до Сашеньки.
"Такий міг бути й мій",— подумав.
— Я немилосердно покараний,— простогнав він.— Життя мстить мені. Ніколи я вже не зазнаю щастя.
— Ви бездітні? — спитала Марія Адамівна.
— А я не женився.
Марія Адамівна зітхнула.
— Зайдіть коли,— попросила вона, закінчуючи цим розмову. Видно, важкою була для неї ця зустріч, занадто багато спогадів принесла вона з собою.
Микола подякував за запрошення і пішов до виходу з саду. Перед ворітьми зупинився і оглянувся. Біля Марії Адамівни уже стояв її внучок, золотоволосий хлопчина, і про щось розповідав. Микола був певний, що розмова йшла про нього.
Вибравшись на Сумську, повернув праворуч і пішов поволі вниз. Прогулянка не дала заспокоєння, навпаки, ще більше розтривожила душу.
Проходячи повз редакцію журналу, зайшов досередини. Редакція містилась у дворі, в невеличкому флігелі. Незважаючи на відчинене вікно, кімната була повна тютюнового диму. На стінах давно не біленої кімнати красувались карикатури на письменників і не зовсім пристойні ребуси, мальовані вуглем кимсь із художни-ків-карикатуристів.
За секретарським столом сидів сам секретар і димів цигаркою, не виймаючи її з рота, тільки пересуваючи з одного кутика уст у другий. На дивані сиділи два письменники — товариші Миколи. Один з олівцем у руці читав верстку свого оповідання, другий записував щось у блокноті. Обидва курили.
— Чогось, може, хотіли? — ввічливо спитав секретар, відповівши на привітання Миколи.
— Нічого не треба, просто зайшов по дорозі, давно не був.
— До речі, — пригадав секретар, — на столику газета, там рецензія на вашу книжку, хочете — прочитайте.
Микола не без тривоги підійшов до стола. Стаття була досить велика, підписана відомим йому критиком. З перших же слів побачив, що рецензія недоброзичлива. Авторові закидалось безпринципність, неправильне висвітлення дійсності і ще ряд тяжких гріхів...
5
Молодий дубовий лісок потонув зразу в блакитному океані, як тільки з нього вийшов сріблястий ранок, скинувши з себе на землю сірий серпанок імли, а на його місце прийшов золотосяйний літній день.
На узліссі, на розстеленому покривалі, сиділа молода пара. Вона приїхала сюди удосвіта, щоб побачити схід сонця, простежити, як прокидається зі сну природа.
Зразу було холоднувато, але, як тільки сонце піднялось, потеплішало, і молоді люди, що сиділи досі скулившись, вкриті одним піджаком, випрямились і скинули з плечей піджак, усміхнулись від щастя, зворушені красою природи і раді зі своєї видумки приїхати сюди до схід сонця.
— Ми ще таки молоді,— сказала Таїса Сергіївна.— Не кожне зважиться в нашому віці покинути серед ночі тепле ліжко і їхати за тридев'ять земель у ліс зустрічати схід сонця.
— Якого, до речі сказати, з-за туману не бачили,— відповів Микола.— Але ти не жалкуєш, я думаю?
— Ні, я страшенно рада. Таке, може, вже ніколи в житті не повториться, а не забудеться до смерті.
Молоді люди за годину, що просиділи на узліссі, сприйняли стільки нового, цікавого, що його дійсно ніколи не забути, як казки, почутої в дитинстві.
Першим живим створінням, що його побачили, був зайчик. Він вертав, як можна було здогадатись, з нічної праці, бо добував собі десь їжу, може, на колгоспному капуснику або в чийомусь городі, але молоді люди інакше уявляли собі цього казкового боягуза.
— Дивись на цього п'яного гультяя,— сказала Тася, що перша побачила сіро-бурого звірика, який, попетлявши, ускочив у ліс, не помітивши людей.— Удома, певне, бідна жінка всю ніч не спала, чекаючи, а він, бач, який красивий пішов. Штани заросив, увесь у грязюці, піджак на ньому порваний...
Заєць ще не вилиняв, і з його боків звисали шматки шерсті. Картина, намальована Тасею, була досить комічною, і Микола щиро сміявся. Він додавав нових мазків, і картина від того ставала ще випуклішою і смішнішою.
— Ти ніколи в такому стані не будеш вертатись додому? — питала жартома Тася.
— Ніколи. Перш за все, я не пиячу, отже, п'яний вертатись не зможу, а по-друге, хіба від тебе можна буде відірватись? Ніяка сила не відірве мене...
А зайчик тим часом, забігши в кущі, збирався відпочивати.
Зайці — нічні тварини. По дорозі в знайомий чагарник він своїми скоками, певне, сполошив пташок, бо тепер вони одна за одною посилали свій "добридень" сонцю.
Першою, здається, синичка проспівала коротеньку пісню і полетіла оббирати галузки І листя від гусені; за нею защебетали зяблики, малинівки, вівсянки; на полі піднялись угору жайворонки, заворкували на дубі-насіннику горлиці, закували зозулі, проквилив у піднебессі яструб, закричала сойка, і ожила молода діброва, славлячи день.
— Чудово тут,— повторила захоплено молода жінка,— Як же ми, мешканці міста, маємо мало змоги користуватись благами природи! Скільки краси проходить повз нас, а ми її не знаємо, не відчуваємо! Який ти розумний, що намовив мене приїхати сюди! Признатись, важко було підніматись серед ночі, зате як зараз легко.
Над лісом проплив ворон, зосереджено розглядаючись на всі боки. Тася проводила його очима, поки не зник у синяві.
— От ми поженимось з тобою і тоді частіше будемо виїжджати з міста на природу. Приїдемо ще колись сюди, поїдемо і до моря. Ти ж не була ще біля моря?
— Не була,— сумно промовила Тася.
— От допишу книжку, роздобуду грошей, і поїдемо в Крим. Звичайно, попередньо зареєструємось і тоді поїдемо на море.
— Так, як колись пани їздили в пошлюбну подорож?
— Приблизно так. Пани жили за чужі гроші, а ми за власні.
— Я гадаю, милий, що з грішми всякий зуміє жити. ~— Уяви, що не всякий,— заперечив Микола,— Не
всякий. У багатьох людей гроші — самоціль. Є такі гоб-секи, скупі рицарі, складають гроші для грошей, а у нас вони будуть втіленням незалежності.
— Як це розуміти?
— Дуже просто. Захочемо з тобою поїхати в Крим чи на Кавказ — поїдемо, захочеться тобі мати гарну річ — купимо. Доки я не любив тебе, мені ніколи не хотілось мати більше грошей, а зараз хочеться, щоб задовольняти всі твої бажання.
— Це недобре, не говори так,— просила жінка.
— Чому?
(Продовження на наступній сторінці)