— Пам'ятайте, хлопці: не грабувати, а карати! Треба, щоб пани почули нашу силу і боялися надалі кривдити селян, стримували свої апетити, про нас пам'ятаючи. З тими панами, на яких найбільше скарг, не церемоньтесь, стинайте їм голови, як вони нашим побратимам стинали. А народові і слугам кажіть, за що караєте. Пояснюйте, що караєте за панщину, за непомірні податки, здирство. Ех, коли б то всі мужики з нами повстали!.. — зітхнув він.— Отак би потроху, потроху та й усіх би підняти...
До пізньої ночі не спали побратими, готувались до походу: чистили рушниці, пістолі, точили ножі. Хто зашивав сорочку, а хто прибирав крисаню новими дар-мовисами. Над табором довго стояв гомін.
А вранці розійшлися різними дорогами. Бойчук на Криворівню, Ясенів, Яворів, Соколівку, Кути; Довбуш з хлопцями на Космач, Текучу, Лючку, Чорні Ослави. Хоч не признавався собі в цьому, ішов на Космач, щоб побачитись із Дзвінкою...
Сонце ще тільки сідало за Стерешору і червонило замріяні верхи Штевйори, Цвілеви, Ледескулу, коли були вже під Космачем. Купались у золотих розсипах сонця верхи Мел, Погір, Сиглін, догорала полум'ям гора Лиса, а горби Ведмежий, Дощаний і Діл уже дрімали, вкриті синяво-сірим серпанком туману.
Глянув отаман на чудові краєвиди, до яких звик з дитинства. Сумно зітхнув. Ніколи вже йому не можна буде мирно втішатися, милуватись ними. Не зможе він, як колись, посидіти на полонині, заспівати пісню на всі гори. Ні, не зможе. Кожна війна має початок і кінець, а його війна ніколи не матиме кінця. Аж поки вмре. Ось він зараз стоїть недалеко від оседку коханої, а зайти до неї не може. А скільки років він уже не спить спокійно! Скільки негод, злив, негур зустрічав під відкритим небом, у лісі під смерекою, скільки разів висихала на його тілі промочена дощем одежа! А холодні й голодні зими!..
Покликав до себе Івана Рахівського, Пугача, Мира.
— Хочу заскочити до Дзвінки,— сказав, не дивлячись їм в очі.
Побратими вже давно розуміли, чому Довбуш вибрав собі саме цей маршрут. Заперечити отаманові не сміли, але Рахівський відважився попросити:
— Дозвольте, отамане, нам трьом піти у розвідку, як тільки трохи стемніє. Перевіримо, хто в хаті, і коли сама — викличемо надвір до вас. Надворі й поговорите.
Довбуш довго дивився на побратимів. Лице його закам'яніло.
— То виходить, що вже не я отаман, а ти? — промовив нарешті.— Ти мені кажеш, що маю робити, а не я тобі?
За інших обставин такий непослух справді міг дорого коштувати Іванові. Але зараз Довбуш тільки додав:
— Боїтесь, щоб не вбили? Забули, що мене куля не бере?
— Береженого бог береже, — сказав Мир.
— І вам, і нам буде спокійніше, коли ми наперед підемо,— насмілився знову подати голос Іван.
І Довбуш раптом погодився.
— Що ж,— сказав сумно,— ідіть розвідайте. Темрява густішала з кожною хвилиною. На сірому
тлі ще недавно зелених горбів проступали вже чорними плямами ярки та ізвори, чорніли сажею групи недавно ще зелених кущів, зливався з ніччю ліс.
Розвідники підходили до оседку з трьох боків. Коли Іван, скрадаючись попід огорожею, уже наближався до воріт, йому раптом видалося, що від села також крадькома прямує якийсь чоловік. Опришок зупинився, почав вдивлятись у темряву, але вже нічого більше не побачив.
"Чи привиділось?" — подумав він. Вирішив перевірити. Пройшов трохи у тому напрямку, дійшов до оборогу. Не було нікого. Далі чорніли молоді кедри — самосів Дзвінчиних старих дерев. Увійшов у двір і почав підніматися до хати. Пугач і Мир уже стояли під хатою. В хаті не було нікого, на столі блимав каганець. Господиня, певне, поралася десь у дворі. Ось і вона підійшла зі скіпцем молока — доїла корову.
— Хто? — скрикнула, побачивши чужих людей.
— Тихо! Не кричи! — заспокоїв її Пугач.—Пізнала?
Дзвінка добре знала старого опришка.
— Пізнала. А де ж отаман?
— Чекає на тебе.
— Де? — перелякалась вона.
— Покажемо.
— Чого ж не зайде в хату?
— Щоб зі Степаном не зустрітись. Хочеш бачити отамана — бери хустку і ходи.
— Куди?
— Скажемо куди.
— Невже він сам ис прийшов би?
— Ти винна.
— Чим?
— Не мені тобі казати. Ходи!
Побігла до хати, загасила каганець і вийшла, запнута хусткою. Серце шалено билось.
Йшла на побачення з коханим і вперше боялась. Ішла швидко за Іваном Рахівським усе далі, в темряву лісу. Раптом хтось заступив дорогу. Не побачила — відчула: Дрвбуш. Впала йому на груди і забилась в ревному плачі.
— Чого ти? Ксеню! Не плач.
Обіймав її пружне тепле тіло, чув на руках гарячі сльози. "Хіба так можна прикидатися?" — подумав. "А може, зі страху?" — майнула одразу ж і друга думка.
Спитав:
— Виходиш заміж?
Вона ще міцніше притулилась до його грудей.
— Ти сам казав...
— Правда, казав.
Підвела голову, хотіла побачити вираз його очей. Але в темряві нічого не побачила.
— Розлюбив, віддаєш іншому, сам штовхнув,— заговорила крізь сльози.—Я вірила тобі, як богу, молилась на тебе, вичікувала довгими ночами, а ти... Чи, може, знов яку панну знайшов?
Опришки відійшли, і тільки Іван стояв поблизу, сховавшись за стовбуром бука, щоб в разі чого бути напоготові. Слухав, не пропускаючи ні одного слова.
— Дурне говориш, Ксеню,— промовив з серцем Довбуш.— Ніколи я ніякої панни не шукав і не мав. Моя панна — гостра шабля, яку я здобув у бою і з якою не розлучаюсь. Тебе полюбив, хоч не мав, мабуть, права любити. Стаючи на такий шлях, на який я став, треба прощатись і з домівкою, і з любов'ю. А я не мав сили з усім цим враз покінчити. Прожили ми з тобою кілька років, і бачу, що любов ця вкорочує тобі віку. Ні вдова ти, ні заміжня жінка. І все то через мене. Занадто люблю тебе, щоб дозволити тобі довше отак поневірятись. Тому й сказав тобі правду, сказав, що чоловіком законним не зможу тобі ніколи стати і тобі треба виходити заміж. Тільки скажи ж мені... скажи, чому за Степана? Невже не могла знайти іншого?
— Хіба я знаю?
— Може, хто силував? Дзвінка мовчала.
— Чого ж мовчиш?
— Хочу, щоб ти і далі приходив,— промовила ледве чутно.
Ця відповідь перевернула йому душу. Почав осипати поцілунками гаряче личко, знову зривалися йому з уст солодкі слова кохання, обіцяв любити вічно, до смерті.
Іван Рахівський усе те чув і бачив. Чекав, що буде далі. Розумів, що тепер жінка може зробити з отаманом, що схоче. Ось зараз вона запросить його до хати. Так і сталося. Звала, шепотіла щось, обіцяла. Але Довбуш ще вагався.
— Ходи, милий,— просила, тулячись до його грудей,— нема нікого, не бійся.
— Я не боюсь, але...
— Чому ж не йдеш?
Іван Рахівський вийшов із-за дерева:
— Панові отаману туди йти не можна,— сказав різко.
Несподівана його поява розлютила Довбуша. Рядовий опришок вдруге нав'язує йому свою волю.
— Це ж чому? ^ спитав хрипко.
— Там засідка!
Ці два слова поставили на своє місце всі думки і почуття, Довбуш опам'ятався.
— Звідки ти знаєш? — уже спокійно спитав Івана.
Той розповів, що бачив якогось чоловіка. Він не може заприсягнути, що йому не привиділось. Але ж таки бачив!
— Хто це міг бути? — повернувся Довбуш до Дзвінки.
— Не знаю.
— Степан? Може, й він.
Раптом почувся шелест і кроки. Закричала сова. Це йшов Пугач. Він умів дивовижно наслідувати голос сови. За ним поспішав Мир.
Пугач доповів, що оседок Дзвінки оточили вояки — чоловік десять-дванадцять.
— Ось бачте, — сказав Рахівський.
— А ти до хати запрошувала...— тихо сказав Довбуш.
Ксеня розплакалась.
— Що я винна? — ридала ревне.— Я зі Степаном не бачилась і не знала, що він задумав.
— І ти не знала, що він на мене ніж точить?
— Звідки мені було знати?
— Не говорив тобі?
— Ніколи.
— Іди додому. По дорозі подавай голос, щоб смоля-ки тебе, бува, не прийняли за опришка.
— А ти йдеш?
— Іду.
— Не поцілуєш?
— Ні. Не знаю, хто ти для мене, Але дізнаюсь.., Іди!
Дзвінка зникла в пітьмі.
Цієї ночі опришки не вступили в бій із смоляками. Заважала темрява. Довбуш наказав іти за ним ключем, тримаючись за топірці одне одного. По кільканадцяти хвилинах вивів їх з лісу.
Повіяло простором. Посвітлішало. Люди вільніше зітхнули, але йшли мовчки. Були потомлені і злі на отамана за те, що водив їх так далеко тільки для того, аби побачитися з бабою. Кожен думав про це, але ніхто не наважувався сказати вголос.
Довбуш почував свою провину. На недовгій зупинці раптом сказав:
— Певно, дивуєтесь, що я в такий світ вів вас тільки на те, щоб самому побачитися з любаскою. З бабою я мусив побачитись. Не ходив я до неї в хату, не ховався від вас. Бо ж не тільки для власної втіхи мав її побачити. Думав я йти туди сам-один. Але маю щирих друзів, які забажали мене супроводжувати. А решта ж вас добровільно приєдналась до гурту. Так було?
— Так, так! — закивали головами побратими. Отже, нарікати вам нема чого?
(Продовження на наступній сторінці)