Виждавши, коли Анничка побігла до джерельця по воду, він швиденько розповів, що князь готує облаву на Довбуша, як тільки той спуститься на доли. Князь прийшов би й сюди, та мало має війська. Отже, чекає. А Довбуш не сьогодні-завтра рушить з гір, щоб покарати Дідушка. Отак і вскочить у пастку.
— Який же ти вірний у мене! — розчулено сказала княгиня Єва і у припливі вдячності подала руку Блосі, яку той поцілував.
Але, зробивши це, він раптом злякався і почав пильно розглядатися довкола.
"Якби хто не побачив!" — подумав. Глянув угору, до озерця,— і там нікого не було видно. Пісню Аннички чути було внизу, за колибою, отже, вона бачити не могла. Тоді лакей ще раз припав устами до випещеної панської руки.
Другий день блукали вартові княжі по горах. Зустрічалися з пастухами, розпитували. Але ніхто не міг їм показати дороги до Довбуша, бо ж ті, що знали, не були певні, з ким говорять. Андрись навіть розмовляв не так, як гуцули, і цим особливо накликав на обох недовіру. На полонинах і так сподівалися з дня на день гостей. Думали, що за жінку князь сплюндрує всі гори.
Тільки Довбуш не виявляв ні нервовості, ні тривоги. Був певний, що військо на гори не прийде. Гори — не панський маєток з його парками і штучними озерами та островами, і не лісок, у якому пани полюють. Гори — це загадка, це велич і таємниця, це бездонні провалля й дикі праліси, швидкі річки й тисячі потоків. Знайти людину в горах не легше, ніж знайти голку в стіжку сіна. Гори треба було знати так, як знав їх Довбуш. Тому він і не боявся нападу. Тим більше, що на долах були в нього свої люди, які мали повідомити його, коли б щось таке зачули.
Одначе ватаг, до якого зайшли Андрись і Юра, не мав такої певності, як Довбуш. Він співчував опришкам, як кожен бідний гуцул, радий був допомагати їм, чим міг, але не думав, що вони такі вже забезпечені від нападу княжого в горах. Поява цих двох озброєних людей здалася йому підозрілою. Бендейчук розповідав, як вони розправилися з Псовичем, княгинею і князем. Оповідання дуже подобалось, але сприймалось, як казка. Послухавши втікачів, їх нагодували, дали свіжої кулеші з бринзою, теплої жентиці ватаг дав обом на дорогу по добрій грудці будзу і показав їм шлях, який сам хотів.
Відійшовши з милю від полонини, почали блукати. Спочатку йшли якоюсь ледь помітною стежкою серед дрібнолісся. Чи її протоптали люди, чи дикі звірі,— хто ж те знав? Можливо, опришки проходили нею колись. Доки йшли цим лісом, стежку чули під ногами, а вийшовши на відкрите місце, загубили її. Тут дощі змили людські сліди, і стежка розтанула в травах, що покривали плоскогір'я. Уздовж його прорізувало висохле русло потоку, що гуляв тут, певне, веснами та після злив. Над плоскогір'ям з двох боків піднімались невисокі хребти. Правий, звернений до сонця, був укритий старим густим лісом, лівий, кам'янистий і скелястий, стояв майже голий, тільки кущі жерепу та ялівцю трималися де-не-де на його обривистому боці.
— Де того Довбуша шукати? — журився вголос Юра Бендейчук. В його очах світився страх, майже відчай.— Він сьогодні, може, аж там,— показав він рукою на хмаринку, що, мов димок, повисла над скелею,— а за годину — шукай вітра в полі. Він же, як ведмідь, мусить увесь час бродити по горах, щоб десь не застукали.
— Коли б це в Татрах,— зітхнув і Андрись.— Одно скажу,—додав по хвилині,—стояти нам тут довго не можна і йти цією долиною також небезпечно. Треба лісом. Бо ж тут нас здалека видно. А за нами ж, певно, йде погоня.
— Правду кажеш,— погодився Юра,— Уже коли б упіймали, натішилися б,— жахнувся він.— Порозкидали б наше тіло шматочками по горах.
— Мук не пожаліли б, що й казати,— знову зітхнув Андрись Валя.
Живучи при княжому дворі, обидва не раз бачили, як катували опришків, а часом і селян. Там четвертували, садовили живих людей на дерев'яні палі, припікали вогнем.
Увійшли в ліс, мов у святе місце. їх відразу обступили старезні дерева. Коли по кількох кроках оглянулись, долини вже не було видно. Ліс шумів. В затишній
Ж е н т и її я — сироватка з овечого молока.
долині якось не помічали вітру, а тут він давав про себе знати шумом стривожених його подихом верхів.
— Цей вітер від нас дме,— промовив Валя, вдихаючи на повні груди напоєне запахом глиці повітря. І згадався йому рідний край. І у мрійних синіх очах його відбилася туга, яку він довгі роки носив у своєму серці.
— Звідки, кажеш, дме? — не зрозумів його Юра.
— Від Татр,— пояснив Андрись коротко. — Ну-м, посидимо! — запропонував він, зупиняючись біля старезної смереки.— Так мені якось на серці і в усьому тілі, наче сп'янів я.
Живучи у панській неволі, він з кожним роком все більше втрачав надію на повернення в рідний край, і ось раптом опинився в цьому лісі, що так нагадував праліси його вітчизни, і знов почав плекати ту надію в своєму серці.
А Юра Бендейчук не вмів мріяти, як Андрись, не умів довго над чимось задумуватись, ані сумувати. Усякі нещастя переживав гостро, але коротко, і швидко забував їх.
Через панську службу він одвик ходити по горах і зараз почував страшенну втому. А після ситного обіду у пастухів ще й на сон вабило.
Сіли під смерекою. Андрись Валя сперся спиною на її грубезний стовбур і заплющив очі. Юра Бендейчук зразу ж ліг на м'яку постіль з глиці, яка роками збиралася під могутніми деревами, поклав голову на корінь, що виступав із землі, і миттю заснув. Скоро вже хропли обидва.
Тим часом туман почав застеляти гори. В кінці літа це нерідко буває. Тоді на долах кажуть, що гори димлять. Вітер приніс цей туман здалека, може, й справді з Татр. Спочатку він укрив самі верхів'я, а звідтам поволі почав спускатися й на ліс. Дерева якийсь час стримували його гілками, але недовго. Він таки просякнув крізь мережу віття на землю, а звідти вже лавиною покотився в доли і дебри, наповнюючи їх ущерть. Подорожні нічого цього не бачили. Вони міцно спали.
По довгій годині прокинулися від голосних вигуків:
— Тут вони! Тут!
Страшне то було пробудження! Мрія про волю зникла, як мильна банька.
Поки очуняли — були вже обеззброєні, і біля кожного стояв жовнір з рушницею. На крик прибіг сам Сулятицький. З ним був син Дідушків, Іванко. Він з наказу батька став жовнірам за провідника. Не сподівався успіху. У горах тисячі доріг — і ні одної. Вів людей навмання і знайшов утікачів випадково. Приписав це своєму щастю і був гордий, як мисливець, що таки вислідив звіра.
Саме тоді, коли Юра і Андрись вийшли на плоскогір'я і зупинилися, міркуючи, куди їм далі йти, Сулятицький стояв зі своїми вояками на лівому голому хребті, заслонений від долини кущами жерепу і ялівцю. Поли б не Іванко, він і не помітив би втікачів. Зрештою він зовсім не прагнув їх наздогнати. Не мав злоби проти цих нещасних. В душі навіть був вдячний їм за те, що познущалися над князем, княгинею та огидним лакеєм Псовичем. Той Псович давно підкопувався під нього. Він сам, навіть у мріях, не придумав би кращої помсти, ніж те, що зробили ці хлопці. А тепер от просто влізли в руки...
— Ну й герої! — промовив Сулятицький, підходячи до них,— Куди ж то ви мандрували?
В словах і голосі його не почули вони злості.
— То куди ж мандрували?
Хлопці мовчали. Вояки, що їх зловили і зараз стерегли, дивилися на них із співчуттям і жалем. Знали, що тепер вони згинуть марно. І тільки за те, що прагнули волі,
— Чого ж мовчите? — спитав знов Сулятицький.— Ти, Валя, куди втікав? У Татри?
Андрись підвівся з землі. Високий, стрункий, гордо став перед шляхтичем. Його недавно ще мрійні очі зараз із синіх зробилися сірими, гострими, брови збіглися на переніссі. Заговорив так, як ще ніколи не говорив. Стояв перед шляхтичем, як перед рівнею.
— Ішли ми шукати волі,— сказав твердо.— Старий князь купив мене у мого колишнього пана, як коня чи як пса. Він чув мою гру на скрипці і хотів, щоб я розважав його і його гостей. Він забув, що соловей не співає в клітці.
— Нехай так,— перебив його Сулятицький.— Але ж ти все одно грав у своїх Татрах якомусь панові.
— О, то не все одно,— заперечив юнак. Його очі знов набрали мрійного виразу.— Не все одно, — повторив він.— Там я грав у рідному селі, бачив рідні Татри. А цей вирвав мене з коренем і думав пересадити в чужу землю. Навіть не всяке дерево приймається в чужому грунті. А я ж — людина. Він забув про це. Коли я відмовився грати, він примушував гайдуків сікти мене у стайні, а коли й це не помогло, віддав у двірцеві солдати, заборонивши брати в руки скрипку... Всі слухали юнака мовчки, зітхали.
— Я не знущався з тебе,— сказав Сулятицький, сам не знаючи для чого. Ніколи не задумувався він раніше над долею простої людини. Вважав її не гідною уваги. Так виховували його в школі єзуїтів, у якій колись, до переходу на військову службу, вчився.
— Ви справді не були злим до мене,—відповів Андрись Валя.— Ви, звичайно, не Псович, якому, видно, сам бог дав собаче прізвище. Ви були людиною. Але не другом.
— Звідки ти знаєш? — знову перебив його Сулятицький.
Хлопець на хвилину задумався.
— Ви не могли інакшим бути, у вас така служба. Сулятицький забув, що його розмову з гуралем слухають інші вояки і молодий Дідушок.
— То куди ж ти втікав? — знову запитав хлопця.
(Продовження на наступній сторінці)