Було їх двоє: молодий ще гуцул Юра Бендейчук, забраний силою до палацового війська на дванадцять років, і польський гураль 1 Андрись Валя, десь аж з-під Татр, кріпак, якого князь купив у його поміщика, бо умів грати на скрипці. Тоді серед панства пішла була мода. Усякий панок, що претендував на те, щоб його вважали людиною культурною, поспішав влаштувати в себе кріпацький хор, оркестр, а то й навіть балет чи цілий театр. Змагалися між собою. І в цьому змаганні не раз тратили великі гроші на купівлю акторів, танцюристок чи музикантів. Одначе князь Каліновський не мав користі з новопридбаного скрипаля. Стягнутий силою з рідних гір, Андрись перестав грати. Зникла його внутрішня сила, що причарувала князя, зникло давнє
Гураль — житель польських гір.
уміння і охота до гри. Не помогли ні погрози, ні буки. Хлопець більше не грав. За це віддано його було на дожиття до палацового війська.
Цих двох призначив Сулятицький вартувати в'язня.
Постоявши якийсь час мовчки серед гнітючої тиші, наші вартові заговорили про те, чи не можна б звільнити в'язня з неволі. Правда, вгорі вхід був замкнений іззовні, але вони, як і більшість селян, вірили в надприродну силу Довбуша. Тому сподівалися, що він, коли схоче, і сам вийде на волю, і їх звільнить. Захитало трохи віру в нього те, що він так легко, майже без опору, дав себе захопити, дозволив знущатися з себе і лежав тепер без руху, мов мертвий.
Порадившись тихцем, вони підійшли до змученого, побитого чоловіка, розв'язали йому руки й ноги і зняли з голови мішок. Чоловік застогнав, розплющив очі й сів. Обличчя його не роздивилися, бо у в'язниці було поночі, а ліхтар, що блимав у кутку, давав надто мало світла. Проте хлопцям дуже кортіло глянути йому в лице. Вони ніколи не бачили отамана опришків, а наслухались про нього багато.
— Терпите дуже? — спитав Бендейчук, аби почути хоч його голос— Болять ваші рани?
— Води,— простогнав той.
Андрись Валя подав в'язневі свою пляшку з водою, і той спорожнив її до дна...
Голос в'язня був ще слабкий, але чомусь на диво знайомий. Вода оживила його, і він став на ноги. Не був високий, як здавалось, коли несли його з хати і вносили до в'язниці. Був собі середнього зросту, звичайнісінький чоловік. Зразу ж почав просити, щоб випустили його звідси. І знову голос його здався дивно знайомим. Валя не витримав, приніс ліхтар і освітив ним в'язня.
Важко описати здивування вартових, коли замість Довбуша глянув на них Псович. Лице його було покривавлене, злякане, смішне й люте. Дивився на них очима, повними злоби й ненависті. Тішився з їхнього замішання й корчив лице в страшну гримасу.
— То Довбуша так щиро жаліли? — спитав він, не перестаючи зло посміхатись.— Гарних вояків має князь, є на кого спертись!
Він уже погрожував їм. Чекав, що впадуть йому до ніг і проситимуть пощади. Одначе помилився. Хижий звір, що так їм взнаки дався, має ще всі зуби? Що ж, вони повибивають їх! Почав Андрись Валя. Вислухавши зухвалу мову Псовича, заїхав йому з усієї сили кулаком по виду, аж той повалився на землю. Тепер тільки до обох прийшла справжня лють. Не пам'ятаючи себе од ненависті, кинулись на Псовича й почали несамовито бити його. Били, чим попало: руками, ногами, прикладами рушниць,— били, доки не зомлів. Тоді покинули його на землі і вийшли в сінці, зачинивши й засунувши за собою залізні двері. Треба було тепер думати про втечу. Одначе ляда у підземелля була замкнена іззовні, і до зміни варти не могло бути й мови про те, щоб вийти звідси. Тоді стали придумувати якесь виправдання своєму вчинкові.
— Скажемо, що Довбуша били, а не Псовича, — раптом засміявся Бендейчук.— Скажемо, рвався, грозив, кидався на нас,— от ми його й смиряли.
Проте Валя краще знав панів.
— Повісять нас,— сказав він сумно.— Знаєш, як у нас в Татрах співають:
Albo ñas zabajom, albo ñas powaesom, Albo ñas ptoskowie po wirskak ozniesom1
Проказав і замислився. Бендейчук палко заперечив:
— Не вмремо. Доки Довбуш на горах, нам не страшно. Він прийме нас у ватагу!
Андрись тільки сумно похитав головою. Проте обоє почали розробляти план дій. Тим часом коротка літня ніч минула і блідий ранок глянув до в'язниці крізь маленьке віконце угорі. Стомлених вартових почало хилити на сон. Щоб не заснути, Бендейчук сперся на рушницю і стиха заспівав. Пісня на диво пасувала до їх настрою:
Гей у полі дві тополі, Сидить козак у неволі. Сидить, сидить, тяжко дише, Та й до батька листа пише: "їди, тату, викупати,
Не дай ми тут загибати". "Що ж би за те, синку, дати,
Би не треба загибати?" "Небагато треба дати:
Сто пар волів упрягати". "Нема, синку, звідки взяти, _ Волиш ти сам пропадати..."
1 Або тут поб'ють нас, або нас повісять, Або нас верхами птахи порозносять.
Бендейчук замовк і важко зітхнув. Валя, вколисаний співом, дрімав, а за гратами стогнав Псович.
Скрип іржавого засува вгорі повернув обох вартових до дійсності. За скрипом почувся гуркіт кованої ляди, коротка розмова, а потім по крутих рипучих сходах залунали чиїсь кроки. Вартові, спрямувавши вперед рушниці, напружено чекали.
— Це по наші душі,— шепнув Бендейчук.
— їх спочатку було двоє, бо ж розмовляли,— так само тихо відповів, пильно прислухаючись, Валя,— але йде чомусь одно. Коли б зміна — йшло б троє.
Кроки були вже зовсім близько, і ось на порозі сі-нець стала невеличка, але широка постать, уся в чорному і з чорним каптуром на голові.
Вартові загородили їй вхід рушницями.
— Стій! Хто йде? — крикнув Валя. Прибулий одкинув каптур.
Це була княгиня. Вартові віддали їй честь.
— Я прийшла подивитись, як ви службу повните,— мовила вона.—І бачу, що молодці,—додала всміхаючись.
— Стараємось, ваша світлосте! — випалив Валя. Він був уже цілком спокійний. Бендейчук моргнув,
щоб той мовчав.
Княгиня підійшла до залізних гратованих дверей, що за ними лежав в'язень.
— Він закутий, той лайдак? — спитала, показуючи на двері.
— Ні, ваша світлосте, — відповів Валя. Княгиня зробила крок назад.
— Як-то? — спитала злякано. — І лице відкрите?
— Відкрите, ваша світлосте,— сказав Андрись. Княгиня вже жалкувала, що похвалила вартових.
— Ну, що ж він там говорить? — спитала вона по паузі.
— Що держати його не маємо права, ваша світлосте. Погрожує вам увесь час.
Княгиня спалахнула.
— Отже, нахабство цього в'язня не має меж! А оці дурні вартові тримають його незакутим.
— І ви йому за це наручники зняли і мішок з голови? — наливаючись люттю, спитала вона.
— Ні, ваша світлосте,— заспокоїв її Валя,— Я дав йому кілька разів залізним прутом по ногах, і тепер він уже наручників не потребує. А то таке тут пащекував,,.
Лице княгині розпогодилось. Тоді Бендейчук поспішив доповісти, що й він старався.
— Оцей, ваша світлосте,—— мовив, показуючи на двері,— казав, що ви, ваша світлосте, йому ніби нешлюбна жінка! То я йому за це так дав у писок, що в нього аж два зуби вилетіли.
Княгиня була приголомшена зухвалістю опришка. Отаке б пірвало хоч би чиє терпіння. Коли б не лакей, який прибіг сказати, що сюди йде князь, вона, певно б, зомліла. Але ця звістка її вмить протверезила.
Не вистачало, щоб і князь отаке почув.
Суворо заборонивши вартовим навіть згадувати ті блюзнірські слова, вона в нервовому чеканні дивилась на вхід. Князь був такий заглиблений у свої думи, що навіть не здивувався, заставши княгиню у підземеллі.
— Я ще його не бачила. Отже, коли у вас є якийсь план — ви будете перші,— потішила його княгиня.— Ви з ним розмовляйте, а я буду збоку слухати. Хочу чути з перших уст хоч би й найжорстокішу правду про мою донечку.
З цим не можна було не погодитись. Князь наказав підтягнути в'язня ближче до ґрат. Він хвилювався.
Вартові пішли за двері і довго не виходили. Виявилось, що в'язень не може й поворухнутися. Тільки почувши, що князь і княгиня тут, він ожив. За цілу ніч добре обдумав своє становище, знав, що робити.
В першу мить його не впізнали. Проте здивувалися. Думали побачити Довбуша — високого, дужого, грізного, такого, як бачили в замку, коли вскочив під час весілля в зал зі своєю ватагою,— а побачили середнього зросту обірванця з закривавленим, вкритим синцями обличчям, і зовсім не грізного, а, навпаки, дуже мізерного й смішного. Про Псовича й не думали, бо ніяк не сподівалися побачити його тут. Отже, стояли у замішанні, з важкими передчуттями. Чекали мовчки, щоб сам обізвався. І по голосу теж побачили, що це не Довбуш.
Але ще не знали, хто ж це.
Тільки коли він дрижачими вустами вимовив своє ім'я, князь заточився мов п'яний, а княгиня замахала руками й захрестилася.
— Wszelki duch pana boga chwali!1 — скрикнула несамовито.
— I ja go chwallt;;2,—відповів жалібно Псович. Тепер уже сумніву не було, що це він, як і не було
сумніву, що це чергова витівка Довбуша, що це його чергове знущання з князя.
— Де ж Довбуш? — спитав розпачливо князь.
— На горах,— сказав Псович.
Князь не витримав. Отака наруга, отаке розчарування! Значить, Довбуш гуляє вільно верхами?! Та ж з нього, князя, усі сміятимуться — військо, слуги...
(Продовження на наступній сторінці)