І саме в цей час щось залопотіло в сінях, і вже за мить Довбуш замість жінки тримав в руках два пістолі. Скерував на двері й чекав. Та на цей раз вони йому ще не знадобились — у дверях показався Фока.
Уперше обом видався хлопець неприємним. Зустріли його не надто привітно. Він зрозумів їх і швидко почав пояснювати причину свого вторгнення.
— Псович сюди іде!
— І далеко той Псович? — коротко спитав Довбуш.
— На плаїчку. Іде перебраний в гуцульську вберю.
— А ти звідки взявся? Адже я залишив тебе на горах.
Фока опустив долу очі.
— Не гнівайтесь,—промовив тихо,—я йшов за вами, боявся, щоб вам чогось злого не трапилось...
— І ти мав би мене боронити?
— Побачили б!..
Хлопець сказав це }так упевнено й щиро, що Довбушеві стали раптом сльози в очах. Він підійшов до Фоки й міцно потиснув йому руку.
— Я щасливий, що маю такого вірного друга. Таким і я буду для тебе. А тепер, братику Фоко, іди вилізь собі на оборіг і там чекай на мене. Сиди, не показуйсь більше, що б там не було! Це я тобі наказую, як отаман! Я собі тут з тим паном побалакаю, а тоді підемо з тобою разом у гори. Про що ми з ним балакали і як, я тобі по дорозі розкажу. Давно вже я такої зустрічі чекаю,— додав по хвилині, й лукава усмішка освітила йому обличчя.
А в той час, коли Псович виходив на Дзвінчину кичеру, до замку влетів Дідушків Іванко. Він так захекався від швидкого й довгого бігу, що насилу зміг вимовити одне-однісіньке слово: "Довбуш". Але батькові було й цього досить. Війт миттю побіг до князевого кабінету, куди йому тепер дозволено було заходити будь-коли. Через кілька хвилин залупали на подвір'ї звуки алярму, а ще через чверть години Сулятицький вишикував перед замком свій загін. Не з'явився сюди тільки Псович, що був призначений за помічника Сулятицькому. Лакеї даремно шукали по всьому замку пана підстаросту, аж поки стара княгиня не заявила, що він відпросився до костьолу в сусіднє містечко. Сьогодні його іменини, і пан, як і щороку, пішов висповідатись у свою парафію.
Вирушили без нього. Надворі смерклось. Князь сердився, проклинав Псовича і його побожність, бо через нього вийшла затримка. Посварився з княгинею, що так дуже дбала про спасіння душі свого улюбленця.
Довбуш давно знав, що Псович ходить до Дзвінки. Не раз вона скаржилась, що не дає їй спокою, напастує своїми відвідинами; розповідала, як розбила йому носа перед весіллям княжни і як він просидів цілий день над потоком. Довбуш щиро реготав.
Забачивши тепер Псовича у брамі, він швидко скочив у кліть 1 і, засунувши за собою двері, став пильно прислухатись.
— Добрий вечір, красна Дзвінко,— сказав Псович, переступаючи поріг кімнати. Дзвінка рвучко обернулась, неначе оце зараз тільки побачила його.
— Щось у лісі здохло, коли пани вже ходять у гуцульській вбері,— сказала замість привітання.
— Але ж ти пізнала! — усміхнувся Псович задоволено. Мав на собі суконні червоні крашениці 2, як Довбуш, і постоли жовті, морщені, дорогі, сорочку, багато вишиту, киптар, мудро мережаний сап'яновими зубцями та китицями з волічки. Такого б і отаман не постидався надіти. На голові мав гарну крисаню, правда, не таку багату, як у Довбуша. Та й черес до Довбушевого не рівнявся, але такого череса, як в отамана опришків, не було другого на цілі гори, як не було й тобівки 3, рівної
1 Кліть — прибудова, куди заходять і з хати, і з сіней.
2 Крашениці — штани.
8 Тобівка — шкіряна торба.
йЪгб тобівці, ні топірця, ні порошниць... Бо не жили вже ті майстри на світі, що йому теє все оздоблювали, та й ні золота, ні дорогих каменів не міг би покласти на те панок стільки, хоч увесь свій маєток разом із собою продав би.
Псовичеві убрання гуцульське було до лиця. Він це знав, і тому, гордо підкручуючи вуси, що їх почав відрощувати, відколи з лакея став підстаростою, сміливо підійшов до господині. Сиділа ще на ліжку так, як її Довбуш посадив. Лють її брала на панка, що перервав їй побачення. А водночас і острах брав: для чого йому оте перевдягання? Чи не віщує це якогось нещастя?
— Доки не скажете правди, навіщо так вбралися, не підходьте,— сказала холодно.
— А коли скажу правду? — спитав, хтиво всміхаючись.
— Тоді побачите.
Псович підступив ще крок і спер на ліжко свою палицю з головкою з кістки білої слонової, цю палицю він дістав у подарунок від старої княгині.
— Тільки не смійся! — сказав жалісливо.— Заборонила княгиня ходити до тебе. Так щоб не пізнав хто й не доніс, я і мусив отак вбратися.
— Хто ж вам повірить? — презирливо скривила вуста Дзвінка.
— Вір, вір на слово гонору! Цього я нікому не сказав би, а тобі мусив сказати... Бо згораю з любові до тебе, бо жити без тебе не можу.
Дзвінка засміялась. Раптом якийсь хряскіт у кліті примусив обох насторожитись. Наче хтось там виламав віконну раму.
— Що це? — аж скрикнув Псович. Молодиця припала лицем до вікна.
— Певно, кіт перевернув щось у кліті.
— То чого ж ти до вікна побігла?
— Бо не вірю вам!
— Дзвінко! Вір мені! — в голосі його звучало щось схоже на сльози.
Дзвінка грізно глянула на нього.
— Вірити? А це що? — показала на вікно. Псович теж глянув і ввесь затремтів.
— Військо! — промовив глухо.
— Ви про нього не знали?
— Богом клянусь — не знав!
Він кинувся до дверей, але Дзвінка заступила йому дорогу.
— Утікати? — крикнула грізно.— Навів на мою хату військо, а тепер утікати? Військо хату оточує! — закричала божевільно, щоб почув у кліті Довбуш, якщо він ще там.
Псович рвався до дверей.
— Пусти мене! — верещав. Але Дзвінка наче вросла у двері. Відірвати її не був спроможний.
— Ти знав про це — тепер сиди!
Псович шарпав її, рвав їй одежу, бив, нарешті впав на коліна і благав, щоб пустила: він сховається десь у сінях. Але вона мов закам'яніла. Тоді Псович очманіло забігав по хаті і, втративши нарешті цілком голову, заліз під ліжко, у куток, як пес зі страху перед рогачем.
Дзвінка кинулася до сіней. Звідти хотіла заглянути до кліті. Але й від сіней двері в кліть були замкнені. А тим часом під хатніми дверима знадвору вже чувся Дідушків голос. Дзвінка вернула до світлиці і крізь вікна побачила голови княжих жовнірів, а трохи далі у дворі самого князя і Сулятицького. Хату вже оточили щільним кільцем.
І тоді раптом їй сяйнула думка. Смілива до божевілля: врятувати Довбуша коштом Псовича. У хаті залягли вже густі сутінки; на заході, де сонце пробило обрій, видніла кривава смуга, і від неї ще падало крізь вікно трохи рожевого світла.
Ухопила подушку й заслонила те вікно, звідки падало світло. Тоді підійшла сміливо до дверей, що до них вже знадвору добивався Дідушок, і відсунула важкий засув...
Довбуш побачив вояків, як тільки вони показались на дорозі. Отже, Сулятицький казав правду. Не гаючи ні хвилини, Довбуш виламав вікно, вискочив у притули *, звідти хвірткою у сад і вмить опинився під кедрами. Хотів збігти з кичери в долину, але подумав, що в долині може бути засідка; лишалося сховатись на дереві. Не роздумуючи більше, вхопився одною рукою за нижню гілляку найгрубішого кедра і легко та спритно, як кіт, без шелесту поліз угору. Як же здивувався, коли,
Притули — прибудови за хатою для овець; їх вкриває дах хати.
вилізши на самий вершечок, побачив дзьобенку з рештками їжі. Був там ще добрий кусень пирога з бринзою, загорнутий у чисту пілочку.
"Хто ж тут сидів? — думав Довбуш.— Може, до Дзвінки йшов та побачив мене і на дерево сховався?.. А може, засідка була на мене? Не інакше як засідка. Тому й військо тут саме зараз".
Довбуш вийняв із-за череса пістоль і став чекати, що буде.
Тим часом перед хатою Дзвінки зібралася велика група жовнірів. Ніхто не наважувався першим переступити поріг. Дідушок, почувши скрегіт засува, одскочив од дверей, як від вогню, пошепки пояснюючи, що він неозброєний. І аж коли Сулятицький перший увійшов до хати, за ним подалися й інші. Князь до хати не йшов, стояв біля брами і нетерпляче чекав, що з усього того буде.
Сулятицький був певний, що раз Дзвінка відчинила, то Довбуша в хаті вже немає. Увійшовши, одразу ж помітив Псовичеву палицю. Упала в очі біла головка, що яскраво вимальовувалася на тлі темного покривала.
— Це у вас Довбуш? — спитав багатозначно, показуючи очима на палицю.
Дзвінка тільки в першу мить не зрозуміла, куди він показує. Але в наступну ж хвилину вже збагнула, що Сулятицький знає, хто саме в неї під ліжком. Майстерно вдала, що страшенно злякалася. Мовчала. Тоді Сулятицький, моргнувши їй, почав гримати на неї, ще й пістоля вийняв для більшого страху. І тоді Дзвінка під такою загрозою показала рукою під ліжко.
— Він там? — урочисто спитав Сулятицький.
— Там,— відповіла глухо.
Дідушок тільки того й чекав. З радісним криком вибіг надвір сповістити князя про удачу, а вояки обступили ліжко, але знов боялися лізти під нього.
Тоді Сулятицький наказав завалити ліжко над упійманим, пом'яти його добре ногами через солому й покривало, а потім загорнути в це покривало і так везти просто злочинця до замкової темниці.
(Продовження на наступній сторінці)