Дивилися на нього з пошаною і любов'ю, як дивляться батьки на своїх талановитих дітей.
— А знаєш, він мене навчив підписуватись, і возний так не вміє,— тепло всміхнувся Довбуш, звертаючись до Штоли. Тоді знов заговорив до Фоки: — Отож візьми, Фоко, цей топірець на знак того, що послав тебе дійсно я,— подав він Фоці свій дорогий, золотом бляхований топірець.— Дідушок мій топірець знає. Переночуй тут, у Федора, а завтра вдосвіта й у путь! І скажи, що коли замислить шукати захисту в князя, то йому це коштуватиме дорожче, ніж шапка талярів. Тоді це буде коштувати і шапки, і голови. Так йому й скажи!
Фока кивнув.
— Іще одно,— додав отаман.— Коли б хотів тебе скривдити, то так само, як би мене скривдив. Це йому скажеш на самому початку.
Довбуш саме скінчив говорити, коли старий пес, якому таки вдалося заснути, зірвався і, люто гавкаючи, помчав на дорогу під лісом.
Довбуш і Штола, вихопивши пістолі, вийшли із стаї. На дорозі з усіх сил оборонявся від собаки якийсь не-
знайомець. Фока відразу пізнав панського лакея Блоху. Був він без зброї, тільки з костуром в руці. Штола відкликав собаку, і переляканий Блоха підійшов до стаї.
На гори, до табору Довбушевого, прибували все нові люди й просилися в опришки. Утікали з різних сіл. Хто від кари буками, хто від голоду, а всі — від панської сваволі. Та не всіх приймав отаман в опришки. З кожним новоприбулим довго розмовляв, кому не зовсім вірив — перевіряв. Коли не підходив йому чоловік, так і казав: іди собі — та й край! Бо приходили й такі, що хотіли легкого хліба.
Прийшов раз на гори й Онищук — сусіда Довбушів. Очам своїм не повірили хлопці, забачивши його. Сам Довбуш не повірив, бо знав його за найсмирнішого чоловіка в селі, що про опришків і слухати боявся. Але коли почули, що трапилося з ним, все стало ясно.
Мав Онищук жінку красуню.
— Любив я її, бо було за що любити,— розповідав сумно,— розумна ж була, вродлива, працьовита. Самі знаєте, що вам казати! Та й знаєте, як жили ми в мирності та любові. Я вітрові не давав на неї подути. Беріг її від важкої роботи, від слабості. Але не вберіг, впала-таки в око Псовичеві. І відтоді трісло те щастя, як банька на воді...
І далі розповів, як унадився панок до хати, як його на панщину гнав, а сам чіплявся до жінки.
— Спершу просив, далі лякав, бив, на панщині знущався. І дійшло до того, що мусила піддатись...
— Піддалась-таки?! — аж сплеснув руками Юринга.
— Але я не піддався! — крикнув люто Онищук і заскреготів зубами, мов жорнами. — Я не піддався! Присягнув криваво помститись! І... помстився...— додав, безнадійно махнувши рукою.
Усі мовчали. Дивувалися, що ж міг зробити цей тихий, смирний чоловік.
— Нагострив я сокиру,— аж затинаючись і дрижачи всім тілом, сказав він глухо,— засів під двірською канцелярією і чекаю... А знав я, що Псович там. Надворі ніч, темно, хоч в око стрель. Чекав я, чекав — утомився. Голова обертом ішла... Чого тільки не передумав! Уже й збирався покинути свою засідку, коли чую голоси... Пізнав я голос мого ворога. Причаївся, не дишу... Рипнули двері...
Онищук знов замовк. Обвів присутніх великими, ви-страшеними очима. На кого падав той погляд, той зразу понурював голову.
— На порозі з'явився чоловік,— заговорив він знову по паузі.— Я розмахнувся, і тільки один крок зробив він з порога — я втопив сокиру по деревище в його груди. А коли упав той чоловік на землю, я почув за собою голос... Псовича.
— Кого ж ти вбив? — аж скрикнув Довбуш.
— Наймита Псовичевого, свого родича, Іванка Зе-ленського з Голов...
Опришки, що сиділи, понахилявшись з цікавості вперед, аж відсахнулися, а хтось аж зойкнув. А Онищук вже швидко-швидко говорив далі:
— Псович завжди перший виходив із канцелярії, а Йванко залишався двері засувати на ніч. Я це не раз бачив... А того разу хитрий пан випустив його першого, неначе прочував щось... І коли я побачив, що вбив не винного,— страх мене огорнув, і страх перед самим собою, великий, нечуваний страх. Усе мені спротивіло зразу: і жінка, і гори, і світ... Залишився тільки страх. Він пригнав мене сюди. Я прибіг до вас, до тебе, отамане, щоб ви допомогли мені помститись. Помщуся — тоді смерть... Але спочатку помсти, помсти!..
Він став на коліна, склав руки, як до молитви, але вже за хвилину зірвався з місця і помчав у ліс, викрикуючи якісь божевільні слова.
Довбуш послав за нещасним двох хлопців.
— Ідіть за ним назирцем,— сказав.— А якщо не очумається, то не бороніть йому знайти собі смерть. Такому тільки смерть порятунок.
— От і помстився! — з жалем зітхнув хтось із опришків.
— Ає,— притакнув другий.
— Якби помстився, було б му легше,— сказав Мир,— а так нічого вже з нього не буде!
— Ає, — погодилося кілька голосів.
До вечора не вертались люди, послані за Онищуком, а коло ватагової колиби не вмовкали розмови про його нещастя.
Засперечалися, чия помста жорстокіша: хлопська чи панська.
— О, жорстокість панську й зміряти ніхто не годен,— раптом сумно заговорив сам Довбуш.— Про те ось знають мої найстарші товариші, Палій, Мир і Крига, котрі спускалися зі мною на Угорську долину по пшеницю, коли в нас був голод. Певне, пам'ятають ту історію... Ми вечеряли в корчмі, а орендар підсів до нас та й розказував...
Палій, Мир і Крига ствердно закивали головами.
— Це той орендар, що мав вибите одне око і що на його жінку Палій тоді дуже лакомився? — пригадав Крига.
— Був собі молодший, то й лакомий,— сказав Палій винувато, хоч видно було, що для нього згадка та приємна.
— Ми тоді саме угорське вино пили,— докинув Мир,— і їли, як воно називається?.. Забув...
— Гуляш?..
— Ає, ає, гуляш,— зрадів Мир. Він теж хотів чимось підтвердить, що ходив з отаманом, бо було це честю не малою: опришки тоді ціле село від голодної смерті врятували.
— Отож коли я тому орендареві сказав, що в нас є опришки, які воюють з панами і багачами,— вів далі Довбуш,—то він мені розповів, що років двісті тому, чи, може, більше, я вже не пам'ятаю, жив в Угорщині такий чоловік, як я, отаман, що мав теж під собою опришків. І з ними він за бідних з панами бився. Називався той чоловік, як зараз пам'ятаю, Гйоргій Дожа... Мав війська більше, ніж я. Але якби треба було, то й я зібрав би стільки,— додав він зразу ж.— Розіслав би по селах Палія, Мира та Кригу, а ті аби свиснули! Ого! Мав би! Але мені зараз ще не треба. А йому треба було, бо йшов не тільки визволяти селян з кріпацтва, а й скидати самого короля!
— Якби в нас у горах був король...— почав Крига.
— То ми б його теж скинули, то вже певно! — підтримав Мир.
Зі старими опришками одразу ж погодилися молодші, і зав'язалася розмова про те, кому податки йдуть, чи королеві, чи панам. І аж Пугач усіх втихомирив, бо ж іще не доказав отаман, що сталося з угорським ватажком, чи переміг він панів, чи пани його.
— Спершу він панів побив,— сказав Довбуш.— Геть порозбивав і вже дійшов до того міста, де жив король. Коли король таке побачив, найняв собі військо з других країв, і воно розбило опришків, а самого Дожу взяло в полон.
Отут він дурніший за мене! Бо мене ніхто в неволю не взяв би! Уже коли б виходу не було — я б собі сам смерть заподіяв, а не чекав би її від ворога. І ви пам'ятайте,— додав гордо, — що в полон панам здаватись нам не можна, бо от послухайте лише, що з ним зробили пани. А ви ще питаєте, хто жорстокіше метиться!..
Як тільки вони його дістали в руки, наказали ковалям викувати залізний трон,—такий ніби стілець,—розпекли його до червоного і посадовили на нього голого Дожу. "Коли ти,— кажуть,— такий хоробрий, що пішов на короля, то сідай сам на трон!" А тут ще збоку, мовби на сміх, піп стояв та благословляв тих катів! Не боявся гріха, ні! На тому троні пани отамана угорського й засмажили...
Довбуш на хвилину замовк, замислився. Опришки вражено мовчали.
— Це ще не все,— сказав, помовчавши, Довбуш,— його смерть була чи не найлегша! Послухайте, як покарали його побратимів! їм не давали кілька днів їсти, а коли вже вмирали з голоду і мало не збожеволіли, кинули їм трупа Дожі, і вони той труп з'їли!..
Слухачі аж зойкнули.
— То не побратими були, а звірі! — сказав поблідлий Крига.
А Палій тільки плював щохвилини в попелище ватри. Його нудило.
— У панів таки треба, мабуть, вчитися, що ворогам робити,— сказав по хвилині Пугач. — Ти он як знаєш панів, а сам м'який, вотамане. А з нашими кровопивцями можна було розправитись якраз так, як ті пани з Дожею та його побратимами!
— Який я, Пугачу, ти ще побачиш,— відповів Довбуш.— Я людина — не звір. У мене людська душа й розум. Я завжди пробую з людьми по-людськи. Ось князь не присилає нам викупу, не касує панщини, щось мудрує! Я ще почекаю трошки, а тоді вже не стану тебе стримувати. Як схочеш різати, скажу сам — ріж!
(Продовження на наступній сторінці)