Глянула на нього бистро, люто, здається, до кісток поглядом пронизала; одначе скоро вираз злості зник, і лице Папуци скривилося в моторошну гримасу, що мала правити за усмішку, а з чорного рота глянули на світ гнилі пеньки зубів.
— Гаразд. А єк ти, славний ватажку опришків? — відповіла вона, не спускаючи з нього пронизливих очей.
Довбушеві знову стало страшно. Ніколи ця жінка його не бачила, а от пізнала. Але ж зразу і опанував собою, струснув з себе той острах, мов краплі дощу з кожуха, і, як завжди, гордо й упевнено підійшов до вогнища.
— Чию ви, бабо, руку тримаєте, якби я вас так спитав, панську чи хлопську? — спокійно, з усмішкою на лиці спитав він.
Так само просто, як він запитав, відповіла:
— Ту, що ти.
Довбушеві відповідь сподобалась. Усміхаючись, сів на низенького кривого стільчика недалеко від вогнища,— єдину меблю в халупі,— і заговорив. Довго розводитись не мав ні охоти, ні часу. Ще хтось застукає. Тому почав задавати питання, а стара Папуца просто, без викрутасів відповідала. Сильна воля отамана опришків непомітно полонила її.
— Ви знаєте, що у вас був князь? — спитав Довбуш.
— Знаю,— відповіла ворожка.
— Про що він питав?
— Питав, де ти сховав йому жону і що з нею робиш?
Довбуш усміхнувся.
— Боїться, чи не сплю з нею?
— Видно.
— Що ж ви йому відповіли?
— Що відповіла, те відповіла, але одне дізнався, що доки викупу не дасть — жінки не дістане.
Ворожка засміялась.
— Мудро ви йому сказали, мудро,— похвалив Довбуш.— А війною на мене не збирається?
— Пішов би, та боїться, бо сили не має. Але намовляє його до того один чоловік.
— Хто? — спитав Довбуш.
— Не знаю.
— Ет, то не гаразд! Як же ви не знаєте? — спохмурнів отаман.
— Не знаю, сину. На світ божий не виходжу. Не відаю, що там діється. Виливала віск два рази, і обидва рази випадав якийсь грубий чоловік.
— Дідушок! — скрикнув Довбуш. Ворожка не відповіла.
Довбуш устав. Він уже знав усе, що йому треба було, а найголовніше — відкрилось нове джерело, з якого можна було черпати відомості не тільки про вчинки, але й про найпотаємніші замисли князя. Щось кращого важко було й видумати. Міг вертати до себе. Мав тільки подякувати ще старій. Одначе ворожка грошей не прийняла.
— Від тебе грошей не візьму,— сказала.— Коли тобі ще чого треба буде — приходь.
— А може, мені поворожите? — зупинився раптом Довбуш. Але Папуца не схотіла йому ворожити.
— Ти щасливий. Більше не скажу нічого.
Лице її мов застигло, і на ньому поволі проступала байдужість і втома. Здавалось, зарубай її — не скаже більше нічого.
Подякувавши ворожці й пообіцявши ще колись зайти, Довбуш вийшов. Було вже пізно. Молодий місяць швидко оббіг небо і подався спочивати. Довкола грізно, понуро чорніли могутні гори, і тільки білі верхи їх вдалині ясніше вимальовувались на тлі зоряного неба.
По зорях побачив, що до світанку лишилось години зо дві. Не боявся темряви; він сам і кінь його знайшли б дорогу в будь-якій пітьмі. Вже хотів вертати в гори, але згадав раптом Дзвінку.
Данію не був у неї, скучив.
На саму згадку про любку кров ударила в голову, відірвалась від мозку крапля нестримного бажання і гарячим струмочком побігла по тілу...
Не роздумуючи більше, вихором помчав на самітню кичеру, де жила його мила.
Вийшов від Дзвінки на світанку. Здригнувся від уранішнього холодку, потягнувся, аж хруснуло в суглобах, і швидко подався до стайні відв'язувати коня. Навколо було тихо, гори ще дрімали, до верхів поприлипали великі клапті білих хмар і так застигли. У лісі, що починався недалеко від Дзвінчиної хати, спало ще лісне птаство, тільки в далеких оседках гуцульських прокидалися півні й сповіщали своїх газд про ранок.
Не гаючись, скочив на коня і за хвилину зник у лісі. Спершу погнав чвалом, а від'їхавши добру милю, пустив коня ступою. Погойдуючись у сідлі, нанизував думи, мов перли, на золоту нитку розуму.
Поволі народжувався день. Десь вітер зашумів верхами дерев, запищала пташка у пралісі, крізь грубе гілля смерек пробилися перші промені сонця...
Виїжджав з одного лісового масиву, проминав голі, незалісненї долини, потоки і в'їжджав у другий. їхав повз безодні, куди сонце ніколи не заглядає і де владно панує смерть. Але не думав про смерть, бо в ньому дзвінким ключем било молоде життя. Милувався чарівними барвами ранку, стежив, як під променями сонця танули на шпилях тумани, як злітали з вершечків хмарки, мов білі гуси, і пливли довгими ключами у невідому далечінь. Благословляв гори, життя і день.
Піднімаючись усе вище, побачив по той бік долини дві голі, безлісі кичери, прирослі одна до одної. Прозорий туман вкривав їх до самих вершечків, і видались Довбушеві ті гори персами дівочими, мережаною сорочкою сором'язливо прикритими...
Згадав Дзвінчині теплі груди й засміявся. Молодо, радісно засміявся, аж відгомін у горах розбудив.
Згадував, як ревнувала його до княгині Єви, як нарікала, що рідко заходить.
Не знав він, що не одну ніч не спала вона, думаючи про нього та про "паину-розлучницю". Не знав, з яким нетерпінням чекала недавно Йвана Купала, коли то папороть цвіте опівночі. Не квітку папороті шукала Дзвінка, бо мала своє щастя, мала найкращого легіня на світі, хотіла тільки закріпити те щастя за собою. І як зазоріло на Йвана, пішла далеко під скелю, де було джерело в горі і з нього вода спадала долу, підклдла під ту воду висушеного пшеничного сухаря і шепотіла закляття:
— Добридень, водичко-ярданочко, найстарша царич-ко! Омиваєш гори, корінне, камінне, обмий і мене, породжену, хрещену, від всєкої мерзи, від пагуби, аби-х була така чесна й велична, єк весна! Аби-х була така красна, єк зоря ясна; єк си радуют цій весні, так аби мені радувалися; аби-х була сита, єк осінь, а багата, єк земля...
Умившись, побігла швидко до хати, аби її ніхто не перейшов, сушила сухар, а через тиждень знов вертала з ним під джерело, а там, за тиждень — третій раз. Знов сушила той сухар, ще раз терла, а вчора вночі підсипала його Довбушеві до їжі, щоб не розлюбив її і, головне, щоб оженився з нею.
Не знав цього всього Довбуш. Знав, що любить, згадував і радісно, молодо сміявся.
— Файна молодиця!
А з ним сміялися гори.
Радість не покидала його цілий день. Під'їжджаючи до Федорової полонини уже добре з полудня, заспівав.
Хоч був голодний і втомлений, заспівав голосно, дзвінко, щоб його здалеку почули:
Та єк мені покидати гори, полонину?
Єк попаду панам в руки, то марно загину...
Хоч і весело бриніла пісня, проте слова її були невеселі. Усе про той меч, що висів над головою кожного опришка.
І смуток, що всюди линув за Довбушем, легенько крилом торкнувся його обличчя.
Ци видиш ти, пане-брате, за лісом могила?
Ци ти умреш, ци повиснеш — раз мати родила!..
Проспівав другу коломийку, ще смутнішу, й замовк.
Більше не співав. Але на полонині давно вже почули Довбушів голос, і Федір Штола та Фока вийшли йому назустріч. Фока з раннього ранку чекав його тут.
У Федоровій стаї було тихо й затишно. Усі люди розійшлися з маржиною, спузар 1 пішов з коновками по воду до джерела, нічник Юринга, вернувши від "білої панни", спав у якійсь із стайок, і тільки старий вівчарський пес, сторож усього великого господарства, лежав на порозі та одганяв настирливих мух, що залазили йому нахабно до вух і носа, пораненого недавно в двобою з вовком. Побачивши господаря й гостей, він приязно помахав хвостом, але неохоче дав їм дорогу до стаї. А коли пройшли, знов ліг на старе місце, намагаючись доконче заснути.
Снідаючи, Довбуш розказував про новини, почуті на долах у Папуци і Дзвінки. Всіх стурбував Дідушок. Виявляється, вони вже знали звідкілясь про його об'яву. Фока навіть потай сподівався, коли Довбуш подався на доли, що отаман цього разу уб'є Д і душка, і тому слухав Довбушеві розповіді трохи розчаровано.
Але Довбуш не думав когось убивати. "Людська кровця — не водиця, розливати не годиться",— бувало, говорив він. Робив це, лише обороняючи власне життя. Міркував так, що всіх панів все одно не повбиваєш, бо
1 С п у з а — попіл, спузар — пастух, що носить воду, підтримує вогнище.
їх занадто багато. Волів карати спершу легше: забирав гроші, достатки. Так вирішив вчинити і з Дідушком.
— Хочу тебе післати до нього, якщо буде твоя згода,— звернувся до Фоки.
Фока був гордий з такої довіри, аж загорівся. Проте чи упорається він з таким дорученням?
— Ти з самим королем упораєшся, не то що з війтом,— сказав Довбуш.— Я так міркую: ті гроші, що він за мою голову призначив, хай пришле мені живому. А я їм вже тут дам раду, правда?
— Ає, ає, ліпше ніхто не придумає, — притакували слухачі.
— Отже, так і скажеш йому, Фоко, що шапку талярів хай принесе нам, але повну, з чубком. А за те, що взагалі мене зачепив, треба йому ще щось придумати. Ось ми тут зараз поміркуємо.
— Хай би харчів прислав,— порадив Штола,— харчі слід заготовляти зарані, бо потім буде пізно.
— Вірно! — погодився Довбуш і почав підраховувати зі Штолою, скільки чого має прислати Дідушок.
Фока записував усе на дощечці вугликом, і коли вони скінчили, повторив усе з дощечки по написаному.
(Продовження на наступній сторінці)