Щоб мої кості потерло,
Щоб моє тіло франца і потеруха сточіла!
Жінка встала, а Микола іще дав їй від себе науку: — Пам'ятай собі,— сказав,— єкби-с тоту присєгу
поломила, то з богом собі зачепиш, не зі мнов!
Провели ніч після тої присяги, як першу ніч по
шлюбі.
Княгиня Єва довго не могла звикнути до нової обстановки, хоч опришки збудували їй окрему колибу, навіть з вікном, чого не мали в своїх колибах. Усередині влаштували вигідну постіль, вистеливши її ведмежими шкурами. Сам отаман не мав такого житла! У цій же колибі було друге ліжко, для Аннички. В кільканадцяти кроках від колиби стояв завжди вартовий з крісом.
Опришки залюбки йшли на ту варту, особливо молоді. Кожному хотілося хоч здалеку подивитися на "білу панну" і на її вродливу доглядачку. Підходити до колиби й розмовляти з жінками вартовим було суворо заборонено.
Перед колибою горіла завжди ватра, на ній Анничка варила для княгині їжу, пряжила молоко, що його приносили щодня пастухи з Дідушкової полонини. Носили без всякої плати, щоб тільки чим-небудь прислужитись опришкам.
Найчастіше носив молоко й інші продукти нічник Микола Юринга. Був удень завжди вільний, а до того ж сподобався пані своєю веселою вдачею і розповідями. Кожного разу оповідав їй нову історію, казку чи приказку, і вона завжди з нетерпінням чекала його приходу. А Штола передавав Довбушеві через Миколу новини, що їх приносили йому з долів мішанники, які іноді заходили на полонини, і пастухи, що час від часу в якійсь справі сходили з гір на доли.
Іноді жінки виходили на високу кичеру, що була за колибою, сідали над невеличким озерцем, слухали шум водоспаду і милувалися могутніми гірськими хребтами, що, пов'язані в один велетенський ланцюг, ішли в незнану гірську країну, яка не має обрію і зливається з блакитним небом та рожевими хмарами.
Тими синіми ланцюгами, побіленими снігом, понад бездонними прірвами, що їх заливали моря туманів, мандрувала не раз у думках княгиня Єва в казкову країну щастя...
А пізніми вечорами, коли цікавий місяць визирав з-поза верхів, а на синьому небесному полі зацвітали золоті чічки, Анничка й княгиня Єва сідали на порозі своєї колиби, перед ватрою, і мовчки заслухувались безконечної гірської тиші, яку тільки зрідка порушували звуки флояри в таборі опришків, крики нічних птахів чи писк кажанів, що безшумно пролітали над ватрою...
А часом розмовляли. Говорили про сонце, місяць, зоряне небо... Єва, як уміла, розказувала неграмотній гуцулці про всесвіт.
Одначе Анничка мала на все це свій власний погляд, і княгині не раз доводилось дивуватись з великої мудрості народної, часточку якої носила в собі ця проста дівчина.
Розмовляли не раз до пізньої ночі, а коли починав уже світліти край неба і у вікно тягло передранковою прохолодою, засинали обидві, як діти, міцним сном під щебет пташок, що прокидались у пралісі і радісно вітали день.
Так минали дні в неволі. Думку про втечу кягиня зразу облишила. Бачила, що це неможливо. Покірно очікувала милості від долі. Спершу нетерпляче чекала на викуп. Здавалось їй, що ось-ось прилетить орлом сизим її князь, її лицар, на коні вогнегривому перескочить гори, долини і, порубавши смертоносним мечем ворогів, звільнить її, як зачаровану царівну...
Але він не летів. Минали дні, тижні, а він не летів. Замкнувшись у своїм кабінеті, збезчещений, сидів, видумував різні види помсти, посилав гінців за зброєю, страждав від ревнощів. Час від часу виходив, щоб відвідати ворожку.
І поволі почала княгиня Єва відвикати од самої думки про звільнення. Вже уявляла себе самітницею, що проміняла розкішні палати на волосяницю і повинна звикнути до скромних стін монастиря. Тільки так тепер уявляла собі своє майбутнє. Якщо її не вб'ють. А втім, мала надію лишитися живою. На диво, не почувала ненависті до Довбуша, який в розповідях Аннички виступав завжди романтичним лицарем, що бореться за щастя інших.
Минали дні, і княгиня Єва, сама того не помічаючи, вже з нетерпінням чекала його появи. їй було приємно, коли цікавився її життям, допитувався, чи їй чого не бракує. Подобалася їй його мова, усмішка, почала дошукуватися в ньому ознак шляхетності. Забачивши його здалеку, чепурилась перед дзеркальцем, червоніла при його появі...
Але він приходив рідко. Особливо останніми днями. В той час, як княгиня Єва дедалі менше думала про замок, Довбуш усе з більшим нетерпінням слідкував з верхів за кожним рухом князя, його слуг і прибічників. Він вже зрозумів, що князь так легко не здасться. Але був певний, що і жінки теж не зречеться, хоч би з самого гонору.
Вухами Довбуша на долах були Дзвінка, Фока і коваль Йоганн Шульц. Дзвінка розвідувала в селі, Шульц — у замку, а Фока приносив усі важливіші новини отаманові сам, а менш важливі передавав через мі-шанників, що йшли до Штоли.
Так минув місяць. Одного дня Фока, прибувши в табір опришків, не застав там отамана. Вартовий сказав, що той пішов до "білої панни". Не гаючи часу, Фока теж подався туди. Перед колибою княгині здалеку побачив мальовничу групу біля ватри. Люди слухали, видно, що говорив один з них, і часто вибухали веселим сміхом.
Підійшовши ближче, Фока пізнав княгиню Єву, яка сиділа на зрізаному пеньку, біля неї Анничку, далі Довбуша, Палія, Мира і Кригу. А слухали всі Юрингу, що розповідав одну з незліченних своїх казок. Побачивши Фоку, Довбуш підкликав хлопця до себе й, міцно тиснучи йому руку, сказав:
— ПОСИДЬ-НОІ Фоко, з нами, послухаємо, як он розказує Микола про війну хлопа з паном. Ох і файно ж розказує!
Фока радо умостився біля отамана, а Микола Юрин-га, подумавши хвилину, заговорив знову:
— Давніх часів, єк хотів король польський з гуцулом воювати та єк не могли си погодити, то вони не точили войну так, єк сими часами войни бувають, зи зброєв, але висилали два мужа. Трафилоси, що вислав король одного мужа, а другого мужа — гуцул на поєдинок. Король вислав офіцера з шаблев, а гуцул — простого хлопа з ціпом; вийшли на пляц обидва.
— Могло таке бути,— сказав раптом Крига.
— Ає,— погодилися й інші. Княгиня Єва всміхнулась, а Юринга вів далі, попахкуючи люлькою та спльовуючи у ватру.
— Отож вийшли івони на пляц, а пан і каже до хлопа: "Ти з чим,— каже,— війшов д' мені на поєдинок? Я,—каже,— з шаблев, а ти зв'єзав єкіс два буки докупи та щос гадаєш мені зробити?!" А хлоп єму відповідає: "В мене бук старший, єк у тебе шаблє!"
— Мудро му відповів! — знов не витримав Крига.
— По тій бесіді пішли оба до штурму,— продовжував Юринга.— Пан шабелькою вивіває, а хлоп ще на него зважав, аж доки пан єму мізинного пальця не цюкнув, а єк хлоп подивився, що єму з пальце кров ідет,— взлостився, та єк розправить ціп, єк урве пана по шиї. Пан упав, а той ціпом молотить, єк по снопові...
Гомін задоволення пішов по слухачах. Щоб розтягнути приємність, Микола в цьому місці перервав розповідь і заходився розкурювати погаслу люльку. Довго розкурював, аж Довбушеві надокучило чекати.
— Доки ви закурите, Мико,— сказав він,— то хлоп того бідного паниська до смерті замолотить.
— Чекайте,— заспокоїв його Микола, затягуючись димом,— єк той хлоп почав пана бити, то пан, лежачи, знєв руки догори і кричить до хлопа: "Пардон!" — є таке панське слово, значить воно, ци не бий мене, ци щось. А хлоп зразу не зрозумів та й каже: "П.,.и не п...и, а я ти не дарую, а таки буду бити, бо ти мені пальці не рубай!" Ось така-то старосвітська війна була... О!
Опришки зареготали, тільки княгиню Єва почервоніла і намагалась не засміятись. Тоді раптом підвелася і втекла в колибу. Ніхто не розумів, чого це вона ніби засоромилась. Пояснювали собі, що жаль їй стало побитого пана.
— Хлоп завжди пана переможе,— повчально, мов до дитини, сказав Довбуш у бік колиби,— аби лише розум мав. Бо ж хлопа таки на світі більше, ніж пана, то нема що!..
По тій мові опришки повставали й подалися до свого табору.
Поки дійшли до табору, Фока розповів Довбушеві останні сільські новини. Найбільше схвилювала отамана звістка про витівку Дідушка.
— То такий війт щедрий! — повторював він, покусуючи губи.
Фоку здивувало, що він так близько взяв до серця те діло. А справа була ось в чому: Дідушок оголосив, що дасть за Довбушеву голову шапку талярів.
Довбуш суворо заборонив Фоці будь-кому з опришків чи пастухів про це казати. Тоді звернув бесіду на іншу тему.
— Що князь поробляє? — спитав навіть весело.
Фока розповів, що князь скуповує зброю, сам муштрує військо. З дня на день чекають Сулятицького,— має привезти решту зброї, порох та кулі.
— А вчора коваль розказував, що князь ходив перебраний у гуцульську вберю до ворожки. Хтось розказав йому про стару Папуцу, от і пішов до неї, з ним Псович. Теж перебраний.
І про це заборонив Довбуш комусь іще розповідати. А другого дня вранці, скоро світ, сам осідлав коня і рушив у долину.
Пізно ввечері постукав у двері старої ворожки Па-пуци. Сиділа долі в маленькій курній хатині, згорблена, беззуба, сива. Сиділа над ватрою, варячи щось у казані.
"Чисто відьма",— подумав Довбуш. Уперше бачив її. Ніколи нікого не боявся, а тут почув, що серце забилося частіше.
— Добривечір, — привітався,— ци дужі?
(Продовження на наступній сторінці)