— Мені розповідали вже про ці події Ганна Степанівна й Іван Макарович,— говорив він,— але мені хочеться ще раз про все почути, може, колись на щось здасться.
Художник та інженер розповідали по черзі, доповнювали один одного, а на закінчення сказали, що від'їжджають і прийшли попрощатись.
— Так швидко? — здивувався Дмитро Іванович.— Невже все пороблено, невже нема чого більше робити?
— Мені нема,— сказав Манченко.— Не маю ні інструментів, ні людей до роботи. Людей, може, ще й знайшов би, але не в цьому річ: відкликає мене негайно Москва.
— Мотиви важливі,—погодився Смирнов.— А ви чого їдете? — спитав художника.
— Я теж закінчив роботу, і щасливіше, ніж інженер,— відповів той.
— Дві картини маєте? — спитав Смирнов.
— Так, дві,— відповів художник.
— Мало. І тема-то дуже у вас...— Смирнов зупинився, шукаючи відповідного виразу,— безпартійна,— сказав, нарешті.— Водоспад при сході сонця? Картина хороша, слів нема, але...
Художник спалахнув, у ньому заговорив гонор.
— Я сам безпартійний, і мене не обмежують ті норми, що обов'язкові для вас.
Смирнов вислухав тираду спокійно і усміхнувся. Ломов схаменувся, що даремно скипів, і, щоб загладити неприємне враження, заговорив про другу картину.
— Ви моєї другої картини не бачили, — сказав він,— Я гадаю, що та, друга, як ви кажете, партійна. Хай, зрештою, інженер скаже про неї свою думку.
Манченко підтвердив, що картина багатша змістом, ніж перша, і до деякої міри заслуговує на таку назву.
— Ви образились, — почав поволі Дмитро Іванович, — а даремно. Радянське мистецтво мусить бути партійне. Воно мусить чогось учити глядача. Взагалі справжнє мистецтво завжди чогось учило і вчить. Пригадайте наших сучасних митців. Я, на жаль, не бачив вашої другої картини, але коли Федір каже, що гарна, то я дуже радий. Я мав для вас цікаву тему. її ще не зачіпали ні в літературі, ні в образотворчому мистецтві, але ж ви кажете, що партійна тема не по вас.
— Та ні, ви одразу надто серйозно все берете,— боронився Ломов.— Я просто не зрозумів вас. Кажіть вашу тему.
Дмитро Іванович помовчав хвилину, ніби збираючись з думками.
— В двадцять першому році,— почав він,— тут, у цій місцевості, що ми вже з вами знаємо, оперували білогвардійські банди Кайгородова. Ліквідувати їх було важко, в горах воювати нелегко, тим більше, що, як нам було відомо, куркулі підтримували Кайгородова.
Ломов завовтузився на стільці. Оповідач замовк.
— Ви чого замовкли? — спитав художник.
— Чого?
Дмитро Іванович поправив подушку і, умостившись вигідніше, промовив:
— Бачу, що тема вам не сподобалась, хоч я, власне, про неї ще нічого не сказав. Я хочу намалювати спершу історичне тло, і тільки на цьому тлі буде видно тему. Отже, потерпіть і, коли цікаво, слухайте. Проти Кайгородова вислано було з Бійська загін червоногвар-дійців на чолі з бойовим командиром Долгих Іваном Івановичем. Це історична фігура, не забудьте. Недавній шахтар, під час громадянської війни він відзначився винятковою хоробрістю. Воювати на Алтаї попросився сам і ось, перебуваючи вже на терені боїв, довідується, що ворог його, отаман Кайгородов, зупинився зі своїм загоном в селі Капанда, по той бік Теректинського хребта, і збирається обійти його загін з тилу. Не задумуючись, Долгих вирішує перевалити через хребет. З загоном у вісімсот чоловік, серед неймовірних труднощів, втрачаючи мало не половину бійців, переправляється через Теректинські білки *, влітає в село Ка-панду, знищує загін, убиває командира, а його голову привозить в Улалу. Ось вам тло і сама історична подія. Звідси вибирайте тему самі. Можна намалювати перехід Долгих через білки, озаглавивши: "Похід льодового комісара". Так колись називали героя за його легендарний похід. Як тема? — спитав по хвилині Смирнов.
— Тема цікава, що й казати,— відповів Ломов. Він уже почав навіть компонувати картину, уже уявляв деякі деталі її.— Цікаво, — повторив він.
— В чому ж затримка? їдьте в Капанду, подивіться, огляньте Теректинський хребет.
Художник заперечив.
— Перш за все нема вже часу їздити, бо пора в Москву, а по-друге, щоб написати перехід війська через якесь гірське пасмо, не треба його бачити. Суриков не їздив у Альпи, коли писав перехід через них Суворова.
З цим треба було погодитись.
— А як ваші сердечні справи? — спитав несподівано Смирнов.
Молоді люди здивовано глянули на нього.
— Ви можете сказати, що це мене не обходить,— продовжував він спокійно,— і, може, матимете рацію.
Б і л к и — снігові вершини гір.
З В, Гжнцький
225
Я, одначе, питаю не з бабської цікавості, а як громадянин і радянська людина. То як же? Усе в порядку у вас?
Художник почервонів по самі вуха. Інженер похнюпився. Обидва вони мовчали, не знаходячи відповіді. По деякому часі Ломов сказав, що у нього все гаразд.
— Що ж, хай буде так. Але загалом недобре. Ви рбидва зробили собі забаву з такої важливої справи, їй-бо, не розумію оцих ваших взаємовідносин з жінками. Як півні! Невже таки не витримали б? А тепер люди плещуть язиками, повторюють у всіх відмінках ваші імена, район про це знає, сміється з вас А що в цьому хорошого?
Про Ломова там виразна думка. Якщо він насміється з дівчини, йому так легко не минеться.
Проте Ломов тримався незалежно, може, навіть нахабно.
— Вам легко говорити, коли віджили своє,-— сказав він, очунявши від удару.
Смирнов, усміхаючись, похитав головою.
— Рано ви мене ховаєте, юначе,— сказав він.— У мене ще не так погано, але я ніколи не розмінювався на дрібну монету і не робив собі забави з важливих речей.
— І жінку не зраджували? — здивувався Ломов.
— Ніколи.
— Є, кажуть, порода однолюбів,— сказав Ломов,— Але це рідкісне явище.
— Не вірите? Це справа ваша. Я одно знаю: сильна сім'я — сильна держава. Сім'я — це ланка в державному ланцюзі. Так же? Але годі про це. Значить, їдете? — перемінив раптом тему Смирнов, бачачи по обличчях Ломова й інженера, що вони обоє зніяковіли.
— їдемо,— підхопив інженер.— А ви коли? Смирнов сказав, що не скоро, бо не зробив ще всього того, що повинен зробити.
— Не боїтесь залишатись? — спитав Ломов.
— Аж ніяк. Судячи з того, що я бачив і чув,— сказав Смирнов,— і з того, що знаю від слідчих органів, нічого серйозного тут нема і не могло бути. Замішано тут кілька темних осіб, які скоро будуть знешкоджені. Мені треба довести роботу до якогось пуття, тим більше, що недуга забрала мені мало не два тижні, а це треба надолужити.
— Не чули, хто головний у всій цій афері?
— Кажуть, що кам Натрус і його приятелі. Скоро все буде, зрештою, ясно.
Кам Натрус сидів у своїй юрті насуплений, суворий, як голодний пугач. Огонь, що палахкотів насередині, освітлював його грізне обличчя. Малі блискучі очі втупились в одну точку. Він, здається, не помічав свого гостя, що, скоцюрбившись, сидів боком до вогню. Коли б той не рухався і не дрижав, як мокрий пес, можна було б гадати, що це просто купка лахміття, накрита круглою шапочкою, з-під якої виглядає чорна тоненька кісочка, як корінець засохлої петрушки. Але він увесь час у русі. Він шморгає носом, пихкає маленькою люлечкою, зітхає, а кісочка за кожним його рухом підплигує на згорбленій спині. Огонь нарешті припікає йому бік, і гість повертається до нього обличчям. З лахміття визирає маленьке жовте, зморщене, як печена ріпа, лице, довгасте, віспувате, без заросту, з косими, широко розставленими очима, що зосереджено дивляться в мідну люльку, як сорока в кістку.
Кісочки не видно тепер, але так само, як вона, дрижать кілька волосків, що казна для чого примостились на самому кінчику підборіддя.
Чоловік тільки на вигляд такий байдужий, а насправді він думає: він сильно хоче, щоб кам перший відновив перервану розмову, бо самому страшно починати, а кам мовчить уперто, і в нього таке обличчя, що, здається, він не заговорить ніколи.
Гість, мабуть, відчуває це, бо раптом починає метушитись, скімлити, мов змерзле цуценя, і з очей йому капають сльози.
— Допоможи,— скрипить він жалісно, як немазане колесо, і дивиться в очі покірним щеням.
Кам зустрічається очима з його поглядом, змушує гостя опустити очі і сам поглядає на нього згори довго, з огидою і презирством.
Гість в'ється під камовим поглядом, як вуж, придавлений палицею.
— Допоможи! — благає він.
— А ти допомагав мені? — питає кам.
Він цідить слова крізь зуби, і кожне слово б'є молотом по згорбленій спині. Чоловік здригається від кожного удару.
8*
227
— Чим же я міг допомогти? — молить він.— Знаєш, який я бідний?
— Раз бідний, так мовчав би. А то ні, і йому треба своє слово сказати! А як припекло, то прийшов? Нечиста свиня.
— Я ж і не казав нічого такого. Я казав, що бідному нема чого багачів підтримувати, бо ситий голодного не розуміє, а про вас, хай мене Ерлік скарає, не казав ніколи нічого.
— Не казав?
— От щоб я з цього місця не встав,— клявся гість. Кам зважував, чи правду він каже, чи ні. Зважував
довго і мовчав.
(Продовження на наступній сторінці)