— От розстанемось і, може, ніколи більше не побачимось,— сказав художник, і в голосі його забриніла якась сумна нотка, що зворушила інженера.— Я, бачите, може, ще не так дуже зіпсований,— сказав він по хвилі,— щоб не розуміти, як це гидко все те, що я сказав. Звідси, мабуть, і мій характер.
— Треба характер тренувати. Це повинна бути свого роду фізкультура характеру. Ми маємо на те розум.
— Коли б ми були євнухами,— сказав художник.— Забуваєте про "слабку плоть людську". Ви забули про почуття.
Інженер спалахнув.
— Почуття, почуття,— слова самі. Які у вас були почуття до особи, яку ви недавно покинули? Скажу образно: щоб випити склянку пива, не треба було будувати пивний завод.
— А ви як поступили? Не так?
— Зовсім не так. Я випив свою склянку пива зі старого заводу, а ваш стоїть тепер спустошений, покинутий на вічну консервацію. Ви ж до нього не вернетесь? Так же?
*~ Ркажу чесно: ні.
— Ось вам і почуття.
Художник мовчав. Він відчував велику провину перед Танею й уявляв собі її зараз заплакану, покинуту, самотню, хвору.
— Що ж ви їй все таки сказали? Невже не залишили ніякої надії?
Художник похилив голову.
— Які тут надії?!
— Надія — велика річ, — підхопив інженер. — Скільки людей мусило б покінчити з собою, коли б не мали ніякої надії.
— Я, власне, сказав їй правду. Я сказав, що напишу з Москви. Коли я почуватиму, що люблю, що вона мені необхідна,— я негайно приїду за нею. Коли ж ні, коли виявиться, що це знов тільки тимчасове захоплення, я теж напишу.
Художник сумно задивився в далечінь.
— Ех ви! Чого б вам не взяти її? Я, здається, був би страшенно щасливий, коли б ви взяли її за жінку. Вона мені дуже подобається.
Художник зробив головою рух, як баский кінь, що віджене головою муху і далі хрумає овес.
— Коли б мені не та, що в Москві,— сказав він знов спокійно.
— А ви хоч любите її?
— Чорт його зна!
— Боїтесь?
— Може, й так.
— От ви — інтелігент, вибачте на слові, низької проби, щоб не сказати, як у нас кажуть, гнилий інтелігент.
— А Груша? — спитав художник.
Юнаяков, на якого не звертали уваги захоплені своїми справами європейці, аж перехилився назад, щоб краще чути цікаву для нього розмову. Він, правда, не розумів усіх слів, але сенс розмови ловив і, почувши про Грушу, хотів перевірити свої здогади.
"" Це ж не те,— сказав по хвилині інженер.— Хіба можна порівняти Таню з Грушею?
Юнаяков був задоволений з відповіді, але не художник.
— Тим краще, — сказав він.— Вам легше було розв'язатись з нею. А що б ви зробили на моєму місці?
— Я вже сказав вам.
— На той рік приїдете? — спитав раптом Юнаяков, не повертаючи голови від коней.
Пасажири здивовано переглянулись і значуще всміхнулись.
— Він усе чув? — спитав пошепки художник.
— Мабуть. Приїдемо! — відповів інженер голосно Юнаякову.
Юнаяков, видно, повірив, бо повернувся і подякував, киваючи головою.
— Добре,— говорив він,— ви корисні люди. У нас нема таких. Нам треба таких учених якнайбільше.
— За це ви хотіли нас побити? — бовкнув злісно художник. Але було видно, що Юнаяков не прийняв це на свій карб.
— Дурні,— сказав він.— Народ їх покарає. Це Натрус, кам наш, і ще кілька людей. Тепер він сам. Його всі покинули, як прокаженого.
— А ви вірите камам?
— Я-то? Ні. Я не вірю. Вони ошуканці. Це там, далеко й горах, де народ ще дуже темний, там вірять, а у нас — ні. Приїжджайте до нас на той рік. Ми вам поможемо. Усі підуть за вами. Наш Іван Макарович розказував нам про вас. Ми йому віримо, він наш, алтаєць.
— Гляньте, скільки може зробити тут одна людина,— сказав художник. — Тихий, скромний, чи чув хто коли-небудь про якогось Івана Макаровича? Не чув же, а він працює, і працю його видно.
— Таня казала вам що? — спитав інженер Юная-кова.
— Таня? — Юнаяков замислився і відповів аж по довгій паузі.— Немає вже тієї Тані, що була.
— Чому так?
— Не знаю.
Юнаяков усміхнувся, але подорожні цього не бачили.
Спускались у долину. Через кілька хвилин перед очима подорожніх виникла величезна холодна Бія. Пором, притягнений катером, приймав вози і піших. Наші подорожні пострушували з себе пил, розім'яли переси-джені ноги і стали в чергу.
За рікою, на високому березі, розкинулось невеличке сибірське містечко Бійськ. Черга була невелика, і хутко їхній віз заторохкотів на дерев'яному поромі.
Ледве вони в'їхали в місто, як на землю впали великі краплі дощу.
Візник вдарив по конях, і, поки пустилася злива, вони вже були під повіткою заїжджого двору Будинку селянина.
Натрус уже третій день блукав горами, ховаючись від погоні. На ніч, не знаними нікому проходами, під прикриттям густих кущів спускався у долину, спинявся неподалік від своєї юрти і довго виглядав, чи не покажеться з неї ворожа постать. Коли було тихо, повз на животі до юрти, наслухував ще деякий час під дверима і, не почувши нічого підозрілого, заходив досередини. Тут він не сидів довго, бо могли накрити. Жінка з кожним його приходом говорила, що за ним заїжджали вже кілька разів і пильно шукали в цілій околиці. Водить їх Тріш.
Кам сердився на жінку, набирав у торбу харчів на цілий день і знов ішов у гори. Так він був удома двічі.
Останнього разу набрав їжі на два дні, бо заходити так часто боявся. Тріш міг простежити за ним, і тоді вже, без сумніву, його впіймають і уб'ють, бо погрози Тріша не на вітер, він це знав.
Поївши холодної баранини, взятої з дому, кам розлігся на моху під навислою скелею і думав про свої невдачі, про провал своїх замислів, а з ними і всіх обіцяних вигод. Він мріяв стати проводирем народу, другим Чет-Челпаном, а опинився в ролі звичайного палія, бандита, за яким ганяють по горах, як за скаженим псом. Та найбільше мучили його погрозливі слова Трі-ша тоді, на прощання, і його зрада. Коли б не він, то міліція йому нічого б не зробила.
"Нова влада пустила сильне коріння",— думав тоскно кам.
Він не знав тієї влади, за десять років ні разу не бачив її в горах. Він жив так, як жили сотні літ тому предки, славетні ками, тримаючи в страху й покорі весь алтайський народ. Сягнув думкою у глибину століть, і його серце сповнилось гордістю. Він був славним потомком своїх предків. Він пам'ятає, знає свою силу, на які чудеса вона спроможна...
Кам розлігся вигідніше, немов під ним був не мох, а соболині шкури, і думав.
"Влада для тих рабів рівнин, урусів, але для алтайців, синів гір, немає влади. Один владар тут — бог і той, що розуміє його мову..."
Але раптом здригнувся, як від дотику холодної змії. Сів і витер рукавом холодний піт з чола. Нова думка була гірша за змію. Кам мав себе досі за всесильного. Він знався з богами, умів підноситись у їхні сфери, бував на розмовах з духами, відчував їх присутність на кожнім кроці. Досі його боявся і слухав народ, і раптом народ зрадив, і раптом боги покинули, і тепер, як злодій, він скрадається по горах, боячись шелесту ящірки, здригаючись від шуму падаючої шишки, ховаючись від міліції — тисячорукої чужої влади.
— Ерліку! — починає молитись, але вриває молитву. — Це ж неправда,— шепоче. Ерлік йому ніколи не помагав. Хіба поміг йому знищити урусів? Тих двох не знищив навіть. Вони безкарно гуляють і тепер, а він, кам Натрус, гроза околиці, ховається в горах. Нема, видно, Ерліка, нема Ульгеня, а як і є, то вони безсилі.
Але нараз, неначе у відповідь, очі його сліпить блискавка і по горах прокочується зловісний грім.
Кам здригається і виходить з криївки. Його проймає жах. "Помста Ерліка",— думає кам. Він хоче знов молитись, перепросити бога за огуду, але не може. Тепер він у владі страшнішого бога, у владі жаху. Він думає тепер про рятунок. Тут перебути бурю неможливо, бо коли піде злива, то заллє його криївку; з навислої скелі потече водоспад, що заб'є її, занесе намулом і камінням.
Кам виходить на простір і розглядається навколо. По небу суне важка дощова хмара, швидко затягнувши рештки синіх клаптиків небес. Вона грізно клекоче від вогню, що, не можучи поміститись в ній, намагається вихопитись назовні. Кам бачить вогняні язики, що тут і там, ревучи, продираються крізь сіру масу.
Гір не видно. їх до половини затягнули хмари.
Раптом сліпуча блискавка і ще страшніший гуркіт. Здається, що гори розламуються навпіл, що в безвісті котяться цілі скелі, що ламаються тисячолітні ліси. Сині клаптики небес зникають один за одним, і на землі все поринає в темінь.
Горами, як вуж, звивається головний вітер, за ним женуться менші вітри. Наткнувшись на перегородку, крутяться на місці, підносять голови догори і ревуть, як дикі марали, як бугаї до чорних корів, що важко пересуваються по небу.
Кам стоїть як заворожений. Стоїть на місці і тільки водить безнадійно згаслими очима. З такого стану будить його велика крапля, що падає перед його ногами і робить у піску ямку. За нею падає друга, третя. Різної величини, у різних місцях.
(Продовження на наступній сторінці)