Як кам'яний стовп серед дороги, бовваніла в тумані його постать. Не міг рушити з місця. Нарешті шарпнувся, як кінь, що всією силою зрушує важкого, навантаженого воза, і, хитаючись, подався до села. Ноги обважніли, ледве пересував їх, як старий дід. Поки дійшов, стало вже зовсім темно. У вікнах Таниних горіло світло.
Проходячи повз двір інтернату, художник відчинив хвіртку і заглянув усередину. У кімнаті інженера світилось. Те, що Манченко вдома, здивувало художника.
"Невже він удома? — подумав Ломов.— Не ходив ще "прощатись" чи вже повернувся?"
Розмову з розумною, чутливою людиною він вважав за найкращий бальзам для своєї хворої душі, а до того ж йому було страшенно цікаво, як розв'язався інженер із своєю настирливою Дульцінеєю. Хотілось розказати про свою біду та попередити інженера, що і йому загрожує небезпека, про яку довідався від Ійнечі. Подумав, що слід було б сказати і Смирнову, але тільки рукою махнув.
Постоявши хвилину перед хвірткою, ввійшов у двір. Вікно інженера було відчинене, і сам Манченко, почувши скрип хвіртки, виглянув з вікна.
— Ви, маестро? — спитав він весело.
— Я,— ледве чутно відповів художник.
— Так швидко? Не сподівався! Заходьте! Але художник не хотів заходити.
— Я прийшов за вами, хотів, щоб зайшли до мене.
— А хіба не все одно, хто до кого? Сталось що хіба?
— Розкажу вдома.
— Ви мене інтригуєте, маестро.
— Боже борони, і не думаю. Ви вже зібрались?
— Уже. Я хочу позавтра їхати.
— Прекрасно. Я от буду збиратись і вам дещо розповім. Зайдете?
— Зайду, зайду охоче, тим більше, що мені нічого робити. Я був у Дмитра Івановича, а тепер просто збирався лягати, хоч спати абсолютно не хочеться. Така ніч сьогодні, яка буває тільки раз у рік, а може, раз на все життя. Але це романтика, правда?
Ви зачекайте секундочку, маестро, я тільки позав'язую ці пакуночки, а щоб не було нудно, будь ласка, я вгощу вас листом, і, до речі, і в цьому не залишусь в боргу. Лист, як кажуть, "что нада!"
Вам буде видно? — сїїитав.
— О так. Цілком видно. Що ж пише ваша дама?
— Прочитайте, прочитайте, розповісти тут не вдасться. Можете вголос, я ще раз з приємністю послухаю.
— Так ось чим пояснити ваш романтичний настрій? Художник розгорнув листа і, наткнувшись зразу на
заголовок, розсміявся.
— Читайте, читайте! Художник почав читати:
— "Зневажений мною інженере!"
— Стиль, стиль! — вставив інженер.
Художник, потакнувши головою, читав далі:
— "Ніколи не думала я, що ви, людина з освітою, інженер і в додаток партієць, а така наволоч..."
Художник знов перервав читання.
— Вступ прекрасний,— сказав він, блискаючи зубами,— лист, певно, буде цікавий. Треба продовжити насолоду.— Він вигідніше обперся на підвіконня, так, що світло лампи падало просто на папір.
— Це шедевр, — реготав інженер. Художник читав далі:
— "...Я просто не можу спокійно писати цього листа, бо гидка мені сама думка про вас, я тремчу на саму згадку. Але хіба можна було чекати благородного вчинку від такого хама, як ви? Тільки я, сліпа в своїх почуттях, могла ідеалізувати таку мерзоту. Ви ж навіть не почервонієте, прочитавши ці рядки..."
— Вгадала,— сказав Манченко.
— "...Ви будете сміятись, бо ви ж усюди, навіть у найважливіших справах, шукаєте елементів гумору.
А я, дурна, мріяла про спільне життя з вами, готова була на пожертви. Я думала силою свого кохання, нарешті — фізичним зближенням примусити вас полюбити себе, але ви гидко використали мою слабкість..."
— Зважте! Слабкість! — вставив інженер. Художник усміхнувся і читав далі:
— "...Хотіли сотнею карбованців спекатись мене за мою відданість і материнство?
Я щаслива, що можу кинути вам в обличчя, що я казала неправду. Я видумала цю брехню про вагітність, щоб переконатись, чи любите ви мене. Я не знала, що у вас не людська, а просто песяча психологія. Тепер я переконалась, що це так. І це ви вдавали такого невинного? Це ви прикидались таким чесним?! Не думайте, що це злоба обманутої слабкої жінки. Я глибоко зневажаю вас і, коли буде нагода, не забуду з вами порахуватись.
Ну що ж, досить з вас. Думаю, що навіть забагато, бо вас словом не проймеш, надто грубошкірий. Будьте прокляті ви! Я не страждаю більше..."
Художник скінчив. Інженер чекав, що той реготати-ме до сліз, чекав, що він на це скаже, але Ломов мовчав.
— Що ж ви на це? — знетерпеливився нарешті інженер.
Художник вимушено всміхнувся.
— Ви легко її позбулись,— сказав він поволі.— Я був би щасливий, коли б і в мене так скінчилось.
Інженер здивовано підвів брови.
— У мене значно гірше.
— Не розумію.
— Збирайтесь швидше — зрозумієте.
Вийшовши з двору, товариші по нещастю подались до дому Ломова. Художник розказав по дорозі про розмову з Танею, про її трагічне ставлення до цієї справи. Інженер слухав уважно, не перебиваючи. Йому жаль було Тані і досадно на художника.
— Недосвідчена вона, сердешна,— промовив інженер.— Жаль мені її, страшенно жаль. Чого вам було туди пхатись? Вийшла б вона собі заміж за Теміра, і жила б, як живуть тисячі подібних їй. А тепер що?
— Не знаю,— сказав глухо художник.
— Женились би ви з нею, маестро. їй-бо, правда! Прекрасна жінка. Прекрасна була б пара. Були б щасливі все життя. Подумайте над цим. Ще не пізно.
— А та?
— Що та? Тій легше буде примиритись.
— Не кажіть. Та страшна. Я боюсь її. Та так легко цього б не забула. А зрештою, хіба я можу зректися всього? Москви? А з нею я туди їхати не можу. Там мені кінець.
— Що ж буде?
— Не знаю. Мені треба звідси якнайшвидше виїхати, а там чорт його знає, побачу.
— Сюди ви більше не повернетесь.
— Можливо. Ви коли збираєтесь?
— Позавтра, я думав. Художник глянув на годинника.
— Так. Уже дванадцята минула. Так що це вже фактично і є завтра. У такому разі ми на Алтаї ще дві ночі і один день.
В той час, як інженер і художник спокійно розмовляли за склянкою вина, на подвір'ї інтернату з'явились дві підозрілі особи. Вони пролізли через діру, яку тільки вчора хтось виламав у паркані, і обережно підійшли до дому, де мешкав інженер. Один із них узяв з-під паркана кола і підпер ним двері знадвору, другий такими самими кілками попідпирав віконниці на вікнах.
Кілька хвилин вони ще покрутились біля дому і зникли у тій самій дірі, якою ввійшли. Собаки нового ще не було, а старий, що з часу останньої пожежі ходив зі сторожем, вірний друг його, загинув учора не знати з якої причини.
Глянувши ще раз на годинника, інженер встав, щоб іти додому. Але раптом якесь незрозуміле світло вдарило у вікно. Гість і господар, не задумуючись, вибігли надвір. Тут вони почули людський крик, що долинав з подвір'я інтернату. Це був крик сторожа. Інженер впізнав його голос одразу. У тому ж місці, звідки чути було крик, стояв вогняний стовп і хмари чорного диму. Небо вкрила червона заграва і освітила навколишні гори.
— Це ви горите! — сказав схвильований художник.— Я забув сказати. Ійнечі була і радила берегтись, бо на нас є змова.
Інженер стояв як скам'янілий.
— Чого ж ви стали? — збудив його художник.— Біжім!
Інженер і художник, голосно кличучи на рятунок, побігли на пожежу.
Поки приятелі добігли до флігеля, той уже весь стояв у вогні. Дах провалився, і крізь чорний отвір бухало червоне, нещадне полум'я. Воно шуміло, сичало зловісно, як тисячі гадюк. Червоні вогняні язики висувались на всі боки, лизали чорну ніч.
Раптом, як на те, подув ранковий вітер. Виповз із холодної білої Катуні, як вуж, поповз угору і дунув у вогонь. Полум'я стрепенулось. Чорний дим заклубо-чився хмарами і, відділившись від нього, полинув під небо. Щось загуло, затріщало, звуглілий будинок розсипався, як паперова коробка, стіни якої не витримали внутрішнього натиску.
Полум'я весело забігало по розширеній території. Звідси недалеко до сусідніх будинків. А вітер дме. По стіні навпроти побігли вогники, як морські хвилі. Побігли і вдарились об стіну майстерень. Ударились раз, другий, третій і по дерев'яній стіні, як щури, побігли на покрівлю.
Чорна стара покрівля вмить зацвіла вогняним квітом. Першими на пожежі з'явились найближчі сусіди. Потривожені криками і загравою, вони, як спали, повискакували з хат і на дворі деякий час, мов зачаровані, дивились на розгул стихії.
Художник та інженер бігали як божевільні, метушились, організовували рятівничу команду, закликали до роботи, та безнадійно. Дехто побіг навіть по воду з відром, одначе вода в такій кількості була лише краплею в морі; дехто побіг ще ніби за відром і не вертався більше з дому.
Нарешті залунав дзвін на інтернаті. Хтось додумався вдарити на сполох. Розпачливі звуки полинули в село, благали рятунку.
Почали вилазити з юрт і хат, як ведмеді, сонні алтайці. Вийшовши, довго чухались, міркували, а потім ішли голіруч на пожежу.
Прибігли й дачники, що в невеликій кількості залишились ще. Поприбігали закохані парочки, що досі сиділи в ліску на Бешпеку, зваблені полум'ям і загравою. Прибігли, як нічні метелики на вогонь.
(Продовження на наступній сторінці)