— А що ж з вашими планами? Невже так швидко все закинули? Ви і мене захопили були під кінець. Я вже вірила в здійснення їх, і що ж вийшло? Ви здались?
Це була остання і безнадійна спроба затримати інженера, а тим самим і художника, бо їй здавалось, що, коли залишиться інженер, залишиться і він.
— Я здався? — спитав інженер,— Нічого подібного. Плани мої будуть проведені в життя.
— Коли? — почулось тихе, як зітхання. Воно вирвалось саме, без її волі.
Ввійшли у світлицю. Тут не було нікого. Батьки Тані сиділи в садку. Вікно було відчинене, крізь нього долітали їхні голоси. У кімнаті Таня взяла себе в руки. Вона це може, коли хоче. Вона не покаже інженерові своєї душі.
— Де ж ваша електростанція? — спитала вона таким тоном, ніби тільки це її цікавило.
— Буде,— сказав інженер.
Але "буде" не задовольнило Таню. Вона і перше скептично дивилась на його роботу.
— Скажіть правду, інженере, ви вже не вірите в здійснення своїх мрій?
— Як не вірю? Вірю, вони мусять здійснитись.
— Через тисячу років?
— Та нічого подібного! Це питання кількох літ.
— Сказати легко. Чим я вам доведу, що ні? Правда ж? Тим більше, що ви поїдете і, певне, не вернетесь уже ніколи, а обіцянка якійсь алтайці... вам і соромно не буде...
— Не так це, Таню, друже!
— А ваші праці? Де вони?
— Мої праці вже в Москві.
— Як так?
— А так, я відіслав їх у Москву. Завдяки Дмитрові Івановичу вони врятовані.
— При чому тут Дмитро Іванович?
— Він напоумив мене відіслати їх у Москву і навіть сам надав їх на пошту в Улалі. Тепер розумієте?
Розумію.
— Бачите, як стоять справи. Роботи ми не припинимо, хоч як би не старались ваші земляки.
— Кого ж ви маєте на увазі?
— Хіба не знаєте? Та ваші ж рідні прославлені ка-ми зі зграєю своїх співучасників. Від культурних людей я, на жаль, підтримки мав небагато.
— Це в мій город камінець?
— Чи тільки у ваш? Тут городів більше знайшлось би, і запустив би я в них радо не одну каменюку. Ви що? Ви, власне, ні сюди ні туди, ви посередині, як самі колись зволили сказати.
Інженер посміхнувся своєю ласкавою, принадною усмішкою.
— Не забули? Недобрий! А більше ніхто вам не перешкоджав? — допитувалась Таня.— Ніхто, крім ка-мів і їхніх співучасників?
— Не розумію.
— Ох, який же ви недогадливий! Ну, добре. Ви вже попрощались з дамами, що від'їжджають завтра?
Художник Ломов, що сидів досі мовчки, граючись ланцюжком від годинника, глянув на Таню, потім на інженера і, бачачи його зніяковіння, моргнуй йому. Він скоро зрозумів, про що йде мова.
— З якими дамами? —— наївно допитувався інженер.
— Я тільки одну знаю, колишню нашу супутницю на Кара-Кол.
Інженер вдарив себе по лобі.
—— А, он про кого ви? Хіба вона від'їжджає?
— Чула, що так.
— Звідки ви знаєте? — підскочив інженер, неспроможний приховати радості.
— Дізналась випадково від сусіда, що везе її. Інженер переглянувся з Ломовим. Той знову моргнув багатозначно.
Манченко заМовк. Встав і відійшов до вікна. Він не міг не радіти, що тьотя Груша від'їздить, але тут не давала спокою думка, як він розв'яжеться з нею, що вона йому скаже на прощання. Наморщив лоба і задивився в далечінь. Вирішив пізніше зайти до неї неодмінно. Треба ж Нарешті вияснити все.
— Вона справді їде? —— питав Таню.
— Справді, справді. Я дивуюсь, як ви цього не знаєте.
— А чого я мусив знати?
—— Я думаю, повинні були знати.
— Він, певне, знав, тільки приховує,— сказав художник.
Інженер вже не сумнівався, що звістка правдива. Вирішив не здаватись. Ця мила дівчина завдала йому нових турбот. Підійшов близенько до Тані.
— Ви безкарно сміялися з мене,— сказав він.— А тепер дозвольте спитати вас, чого ви, добродійко, так змарніли останнім часом?
— Спасибі за комплімент. Ви переходите в наступ, інженере? — спитала Таня, густо червоніючи.
Інженер дивився їй пильно в очі.
— Тепер почервоніла...
— Бо ви мене збентежили.
— Бачу, бачу. Не без причини, виходить.
— Зовсім без причини. А чого ви сидите, як сич надутий, не бороните мене? — звернулась вона до художника.
Ломов ліниво поворухнувся.
— Я звик, що ви самі вмієте захищатись, коли захочете, а часом і мені вашого захисту треба самому.
— Ось вам екземпляр мужчини! Полюбуйтесь! Скажіть, інженере, чого він такий сьогодні? У вас якась таємниця?
— З чого ви взяли?
— Ні, ні, скажіть!
— Кожна людина має таємниці, Таню,— сказав інженер.— Багато таємниць, малих і великих. І вони недоступні для іншої людини. Може, у вашій душі тепер велика трагедія, але ми не знаємо її?
— А ви хочете знати?
— Та ні, я ніколи не дізнаюсь, ніхто не дізнається. Щастя, що людина вміє маскуватись, вміє всміхатись тоді, коли важко стримати сльози. Ну ось я: сиджу з вами, розмовляю, сміюсь, а може, я годину тому бив жінку, знущався з дітей, а прийшов до вас — і по мені нічого не видно.
— У вас жінки і дітей нема, отже, нема й таємниці. Я не про себе, звичайно, в даному разі, але і в
мене можуть бути таємниці ще гіршого сорту.
т— Я чула, що є вже апарат, який читає чужі думки. Це правда?
т Я гадаю, що коли б і був такий, то його можливості були б дуже обмежені,— сказав інженер,— Це мусило б бути щось на зразок кіноапарата. Мислі людські не стоять на місці, і, щоб їх прочитати, треба було б зробити тисячі знімків.
— Уявляю, яка нісенітниця вийшла б,— обізвався художник.
—— Не перечу.
— А мені хотілось би прочитати іноді людські думки,— промовила, червоніючи, Таня.
— Це рівнозначне підслухуванню під дверима,— сказав художник.
— Не все, звичайно, а дещо хотілось би знати. Ви знаєте, коли б людина могла читати чужі думки, вона могла б уникнути багатьох неприємностей.
— Або зробити ще більше злочинства, — сказав Ломов.
— Може. А от ви хотіли б, щоб я прочитала ваші думки?
Ломов байдуже глянув на годинника.
— Як то можна хотіти чи ні, напевне знаючи, що це неможливо?
— А так, не боялись би?
Інженер побачив, що художник засовався на кріслі і його вдавана байдужість нічого не поможе. Щоб вивести його з важкого становища, він встав і простягнув Тані руку.
— До побачення! — сказав.
— Що, ви вже йдете?
— Треба відвідати перед від'їздом ще хоч раз Смир-нова. У вас є тепер приємна тема, яку ви, сподіваюсь, будете розбирати до вечора самі.
Він усміхнувся. Художник благально подивився на нього. Таня цього не помітила.
— Не забудьте ж попрощатись де з ким,— промовила вона.
— Дякую, дякую. Ви дуже уважні. Постараюсь. Ви не йдете? — звернувся він до художника, бачачи, як той скривився.
— Ні, я ще трохи посиджу,— сказав художник. Інженер вийшов. Таня відразу просяяла. Вона взяла
Ломова під руку і повела до своєї кімнати, на канапу.
— Чого ти такий? — спитала вона.
— Який, люба?
— Та сумний такий. Ти їдеш уже? Лесю, ти їдеш?
— Поїду, дитинко моя чорненька. Вже всі строки минули. Довше сидіти не можу.
Таня почала плакати. Як вона буде без нього?
Плач дівчини був неприємний художникові. Він завжди викликав у нього незадоволення, а сьогодні викликав просто відразу до неї. Занервувався, застібаючи застебнутого піджака і поправляючи краватку. Він не знав, що сказати, щоб заспокоїти її, і відчував, що плачу її не перенесе. Ганьбив себе за це в душі, бо відчував, що мало вже для неї залишилось у нього місця. Машинально гладив її голівку, що аж стрясалась від ридань. Треба було щось доконче сказати, чимсь потішити, та в голові його зробилось одразу так порожньо, неначе й мозку не стало в ній, не то що якоїсь думки. Така сама порожнеча панувала і в серці. Збирався з мислями, примушував себе думати, але все чогось даремне. Його очі блукали по килимку, що висів над її ліжком, і він підраховував квадратики нескладного візерунка.
— Я боюсь без тебе,— сказала Таня крізь плач.
— Що це ще за новина?
Він запам'ятав нараховану цифру сімдесят сім і спитав:
— Чого?
— Не знаю. Я відчуваю, як вірно сказав інженер, що я насередині. Моє життя зламане. Я не бачу перед собою нічого. Я відбилась від одного берега і не пристала ще до другого... Навіщо я пізнала тебе?
"Сімдесят сім, сімдесят сім",— блукало в голові художника.
— Я приїду,— збрехав він. А в голові: "Сімдесят сім, сімдесят сім..."
— Слова це тільки.
— Правда,— переконував художник, думаючи про своє.
— Коли це буде? Ти забудеш, виїхавши за гори. А тут мене чекає...
— Що? Що чекає? — а тихо: "Сімдесят сім, сімдесят сім..."
— Смерть.
(Продовження на наступній сторінці)