— їй-бо, не розумію оцих ваших взаємовідносин з жінками. Як півні! Невже не витримали б? А тепер люди чешуть язики, повторюють у всіх відмінках ваші імена, район про це знає, сміється з вас. А що в цьому хорошого? Про Ломова там виразна думка. Якщо він насміється з дівчини, йому так легко не минеться.
Інженер мовчки слухав докори старшого партійного товариша і тільки мінився на обличчі від сорому.
— Коли ж почнеться слідство? — спитав, коли Дмитро Іванович закінчив нотації.
— Уже почалось. Ваша дама уже пішла до сільради. Манченко запросився:
— Хоч би ви вже не знущались,— сказав благально.— Знаю свою провину. Матиму науку на майбутнє.
А тим часом у сільраді йшло слідство.
— Як ви гадаєте,— спитав слідчий тьотю Грушу, що переможним кроком увійшла до кімнати,— чия це робота?
Тьотя Груша не довго задумувалась. Воца сказала, що, на її думку, флігель підпалив доктор Темір.
— Яка ж мета була в нього? — спитав слідчий.
— Він зробив це з ненависті до інженера,— сказала тьотя Груша, наперед обдумавши відповідь.
Слідчого здивувала заява тьоті Груші.
— Доктор Темір культурна людина. Як він міг не розуміти користі від того, що своїми роботами готувався дати інженер?
Тьотя Груша не вірила сама в правдивість своїх показань, але проти доктора вона "мала зуб" за те, що він відкинув її залицяння і грубо повівся з нею, коли вона зайшла до нього ніби лікуватись, а насправді поінтригувати його і при нагоді вилити помиї на ближніх своїх. Вона не забула йому цього і тепер вирішила помсти-тись.
— Він ненавидів художника,— сказала вона,— а художник приятелював з інженером. Через те він мав злобу і на інженера.
— Ваші зізнання надзвичайно чудні,— сказав слідчий.— "Він не любив художника, художник приятелював з інженером, і тому Темір не любив інженера". І що з цього всього? Де ваші докази? Ваші зізнання я залишаю на вашому сумлінні.
Покликали Манченка, і той категорично заперечив можливість таких здогадів. Він розповів, що, навпаки, доктор ставився до нього завжди якнайкраще і не можна навіть припустити, щоб це зробив він. Навіщо ж Темір тоді гасив пожежу, рискуючи своїм життям? Він, коли б хотів, міг підпалити і піти не помічений ніким.
Докази були авторитетні, переконливі, і слідчий радий був погодитися з ними і виправдати доктора, коли б не сторож, який, намагаючись вигородити себе, звалив усю вину на доктора. Він сказав, що Темір, тільки побачивши його, почав гасити вогонь. Це знов ускладнювало справу.
— Дуже можливо,— сказав слідчий,— що вам, товаришу Манченко, доведеться ще приїхати до нас, до Улали. Бачите, справа ускладнюється.
Ця звістка була дуже неприємна. Треба було сидіти без діла в Немалі і невідомо, до якого часу.
— Затримка, значить, на непевний час? — спитав інженер.
— Якщо ви потрібні будете, викличемо телеграфом, а поки що доведеться все-таки тут побути, щоб потім не турбувати вас у Москві.
Інженер пішов додому пригнічений і сумний. Скільки-то доведеться чекати цього виклику!
Доктор Темір лежав у тюремному шпиталі, борючись зі смертю. Він не знав, чи роблять які допити про нього, не знав, хто і як свідчить. Він не знав навіть, де перебуває і що з ним діється. Приходячи іноді до пам'яті, питав про Таню.
Але Таня забула про нього. Коли Іван Макарович приїхав з Улали, куди він їздив спеціально відвідати старого приятеля, і розказував про його хворобу Тані, вона неуважно вислухала його повідомлення і нічого навіть не спитала.
— Як вона змінилась,— скаржився Іван Макарович своїй дружині.
Ганна Степанівна зітхнула, вона давно це помітила.
— Я сама не впізнаю її,— говорила вона сумно,— останнім часом вона й не говорить зі мною. Видно, не потрібна я вже їй. Як ти поїхав, вона цілими днями просиджувала в нього, іноді до пізньої ночі. Боюся, Ваню, щоб з цього висиджування чого лихого не трапилось. Не довіряю я тим пришельцям. Цей художник мені спершу сподобався, а тепер вже ні, не вірю я йому. Може б, ти що сказав їй? Я пробувала, але вийшло на гірше. Вона на мене так накинулась, що я пожалкувала, що й почала розмову з нею. Може, тебе вона побоїться.
Іван Макарович безнадійно махнув рукою.
— Нікого вона не боїться: ні мене, ні тебе. Один він має над нею владу. За нього вона ладна життя віддати. Дочекались ми з тобою потіхи на старість!
— Ой! Не візьме він її, чує моє серце,— сказала Ганна Степанівна.
— Я певний цього.
— Коли б узяв, то ще півбіди, нехай би, шкода було б її відпускати з рідного дому, з рідного краю, але коли вже така доля, нічого не вдієш. А от коли не візьме, а тільки обдурить?
Батьки похилились над столом, як дві верби над водою, роздумуючи над долею коханої доні.
— Не візьме він її, — промовила по хвилині Ганна Степанівна.— Про це й думати нічого.
— Звичайно. Хіба можна було гадати, що такий панок столичний та взяв би просту алтайку?
— Боюся, чи вона ще дівчина?!
Неждані слова жінки справили на чоловіка величезне враження. Тон, що ним було сказано їх, не залишав ніяких сумнівів. Іван Макарович зірвався з місця і гордо підвів голову. Він хотів навіть прикрикнути на жінку — як вона сміє висловлювати такі здогадки, але швидко угамувався. Перед його очима промайнули образи минулих подій з власного життя... Він похилився, як підтяте дерево, і сів знову.
— Чи може ж це бути? — спитав в'*н тихо, безнадійно.
— Не знаю я правди, — сказала сумно жінка.— Не хочу вірити словам людським, бо часто вони брехливі. Люди багато перебільшують, вони заздрісні і злі, часом дуже злі.
— А хіба вже й люди гомонять?
— На жаль, гомонять.
— Хто?
— Не все одно тобі, друже? Будеш тільки хвилюватись даремно.
— Не все одно, кажи!
Ганна Степанівна наперед знала, що він не зупиниться на цьому і почне допитуватись. їй самій кортіло сказати. Вона нахилилась до його вуха, хоч у хаті не було нікого, крім них.
— Стара Тібан сказала, — промовила вона.— Казала, що бачила, як цілувались.
Іван Макарович зітхнув легше.
— Це ще нічого не значить.
— Ой, значить!.. Каже, сиділа в нього на колінах... Ганна Степанівна замовкла.
— Чого ж ти мовчиш?
— Я вже сказала...
— Ні, ти щось затаїла. Кажи все.
— Сиділа на колінах гола...
— Що?!
Іван Макарович скочив, як сполошений кінь.
— Вона бреше! — заревів, аж бризки полетіли з рота.
— Тихо! Не кричи,— заспокоювала Ганна Степанівна,— Я теж так думаю. Тільки не роби зайвого галасу.
— Я піду до Тібан, я поговорю з нею, з відьмою чортовою, — не вгавав Іван Макарович.
— Не треба, Ваню, не треба, голубе. Це ж мати Теміра, не забувай. Не треба. Баба сліпа вже на старість, не забувай. Недогляділа, певно.
— Де вона їх бачила?
— У нього в кімнаті крізь вікно. Іван Макарович трохи заспокоївся.
— Бреше, стара сука. Осліпла б вона зовсім! Злоба говорить в неї. Не вірю я.
У кімнаті стихло, тільки годинник настирливо цокав, доливав смутку до того, що переливалося вже через вінця.
За вікном синів вечір. З лугів до хати долітав комашино-пташиний ноктюрн.
Іван Макарович обперся на вікно і задивився в далечінь.
Сині гори затягав туман. Гори завжди лікували його. Дивився на них з глибокою любов'ю. Його обличчя розпогодилось, в очах з'явилося стільки ніжності, як тоді, коли він дивився на сплячу дитину, на свою Таню, коли вона була ще маленька. Тоді він годинами просиджував над її колискою, вдивлявся в її зарожевіле личко, і по обличчю його блукала радість. Скільки надій роїлось тоді в його голові і разом з тим скільки страху за її майбутню долю...
Раптом чоло затягнули хмари. У рожевому промінчику, що бився, як золота рибка під неводом туману, він побачив Таню... Вона лежала на колінах художника... Він бачив її безвладно опущені руки, її червоні пристрасні вуста, що тягнулись до вуст його...
Іван Макарович махнув рукою, ніби відганяючи настирливу муху з лоба. Образ зник. Промінчик звільнився з сітки і з рештою проміння пропав за горою.
"Невже це правда? — бився в думках Іван Макарович.— Невже це правда?"
"Ні, ні,— не погоджувалось його батьківське серце.— Ні!"
— Де Таня? — спитав він вдруге дружину.
— Я ж тобі вже казала, у нього.
— Вона сама буває там?
— Каже, що ні. Каже, що там буває завжди інженер або Груша.
— Піду я туди.
Ганна Степанівна не пустила.
— Ти знаєш її, яка вона. Не треба. Коли й сталось що, того назад не вернути. Ти знаєш її, не треба. Вона втече від нас. Я вже раз пробувала їй казати, так вона погрозила, що, коли я ще раз скажу, вона покине нас і поїде до себе на посаду. Від неї всього можна чекати. Не йди!
Іван Макарович замислився.
— Горда вона. Я завжди вірив в її гордість, але пропала стійкість, розм'якла стійкість перед силою кохання. Воно сильніше за гордість, за стійкість, за все...
Івана Макаровича взяла досада на себе, навіщо брехав дачникам, кажучи, що алтайці не знають кохання.
(Продовження на наступній сторінці)