— Пробачте! Для чого зараз ця трагедія? —— Такого не можна пробачити.
— Можна.
Він обняв її за стан.
— Пустіть! — почала пручатись тьотя Груша.
— Не вирветесь! Краще помиримось!
— Ні!
— Помиримось!
Він узяв її голову і поцілував у щоку.
— Геть, безсоромний! Ви користаєтесь з обставин. Мені гидкий ваш поцілунок, огидний!
— Та ні, не може бути!.
Він крадькома поцілував її ще раз. Не боронилась більше.
— І тепер противний? Вона мовчала.
— Помиримось, кажіть?
Він взяв її під руку, і вона вже не опиралась.
Звернули ліворуч і пішли до снігів, не згадуючи про сварку. Починалось побите грозами каміння, а серед нього дзюрчали потоки, що випливали зі снігів. Між парою людей панувала гнітюча мовчанка, і вони боялись її перервати.
— Що ж там наші роблять! — зважився нарешті інженер.
Тьотя Груша не відповіла.
— Цілуються,— сказав інженер, ніяковіючи. Тьотя Груша голосно розплакалась. Інженер здивовано глянув на неї.
Сонна тайга ліниво ловила тупіт кінських копит. Бурчливий аю *, що насилу знайшов собі леговище серед вивертів старезних кедрів, покидав тепле місце і втікав далі від дороги. Благородний марал, зваблений дудочкою Юнаякова, вирізаною з бур'яну, переконавшись, що це не телиця, ніс свої крислаті роги в глиб тайги. Там тайга вже дрімала. Там панувала тиша. Тільки де-не-де дзюрчали потоки, що випливали з лісних джерел,
А ю — ведмідь.
чи бурундук раптом засвистить, сполошений падінням кедрової шишки. Дрімали кедри кількасотлітні. Розбуджені тупотом кінським, вони поглядали злобно й суворо на тих, хто смів їх будити. Чіплялись трави за кінські ноги, чіплялись за ноги вершників, як змії. Тайга не любить гостей. Але вони їдуть нею. Вони швидко покинуть її. Один їм тут приятель — місяць. Він густо ллє світло на невтоптану стежку, освітлює їм шлях.
Юнаяков журливо виграє на дудці. Художникові подобається ця своєрідна мелодія. Вона так принадно звучить серед цієї чарівної тиші, серед цього могутнього рослинного царства, серед цих диких, величних гір. Це особлива музика, і тільки таку чула в своєму тисячолітньому житті тайга. Художник бачить перед собою силует Тані. її задьориста голівка тепер похилилась. Вона, певне, думає про щось своє, жіноче. Він знов почуває, яка близька вона йому, яка дорога, кохана. Він насилу стримує себе, щоб не під'їхати та не обняти її тут, на очах у всіх. Йому хочеться сказати їй якесь гарне слово, зробити їй якусь приємність. Художник відчув безмежну красу, що його оточувала. В душі у нього тиша, як серед цієї дрімучої тайги. Він під'їздить близько до дівчини і будить її з задуми.
— Таню! — каже він тихо, ледь чутно. Вона здригається, повертає голову.
— Що? — питає мляво, як крізь сон.
— Ви найкраща жінка,— каже художник.
Від тих слів Таня відразу притомніє. Варто було будити її, щоб сказати таке?
— Не говоріть дурниць,— каже вона холодно і сміливо.
Його морозить її тон. Художникові дуже неприємні її зауваження. Він не розуміє, як можна це сказати тепер, тут, серед такого раю. Тепер і дикий звір мусить бути ніжний, як ця природа, як цей вечірній час.
— Чи ви така з природи груба, чи хочете робити з себе таку? — каже він спокійно.— І перше, і друге вам не до лиця і не на користь.
— Мені це байдуже.
— Що ж з вами? Що з вами?!
— Нічого.
Художник здивовано поглядає на неї і не розуміє нічого. Чого вона така? Він знає, що вона любить його. Любить так, як може любити незіпсоване дівоче серце
6*
163
перший раз. Але чому такий холод? Чому вона така? Невже він ніколи не вияснить цього?
— Таню! — кличе він.
— Чого вам?
— Невже я не заслужив на ласкавішу відповідь? Вона нервово сіпає коня за вуздечку і б'є нагаєм.
— Не заслужили.
— Чому? — він не розуміє цих раптових змін її настрою.
— Ви смієтесь з мене,— відповідає вона.
— Звідки це? — дивується художник. Він пригадує, чи не сказав чого образливого або некоректного, але не знаходить нічого такого.
— Я відчуваю.
— Що ви відчуваєте? Ви хворі! У вас хворе самолюбство. Так жити далі не можна. Не треба бути дитиною.
Він має право на те, щоб йому, нарешті, вірили.
— Таню! Невже ви й досі не вірите, що я кохаю вас? Таню! Рідна моя!
Таня заплакала. Вона поїхала швидше вперед, щоб ніхто не бачив її сліз. І їх ніхто не бачив, хіба місяць, що заглядав нахабно у вічі, і він, її вимріяний Олесь; він бачив брильянти на її довгих чорних віях. їх не бачив провідник, що, їдучи попереду, монотонно вигравав на своїй дудці, не бачив ні інженер, ані тьотя Груша, що давно помирились і далеко відстали від компанії, щоб на самоті полюбуватись красотами ночі.
Тріш і Аргачі, розставшись із Юнаяковим, сіли на коні і щосили помчали назад.
— Гадино продажна! — бурчав і сопів Тріш, підганяючи коня. Він мав у голові новий план, але ховав його перед товаришем, маючи намір порадитись і поділитися з камом. Тріш не довіряє тепер нікому, не довіряє і Аргачі після того, що почув від Юнаякова.
— Що скаже нам Натрус? — бідкався Аргачі.
— Нічого, — заспокоїв Тріш.
— Він не заплатить нам,— сказав Аргачі.
— Заплатить, не турбуйся! І він заплатить, і Юнаяков, і вони,— відповів злобно Тріш. Він горів від ненависті і сам не знав, до кого більше — чи до тих, чи до Юнаякова, що розбив його план.
"Треба було там зарізати гадюку, а потім покінчити з тими,— думав Тріш,— А ще й вона там з ними, цей виродок. Звісно, жінка. Продажна тварюка! Га! Згадаєте ви нас усі!"
Він розгортав свій план усе ширше і радів на саму згадку про розправу.
Вже розвиднялось, коли Тріш і Аргачі стали на змилених конях перед юртою Натруса. Кам, почувши кінський тупіт, швидко схопився і вийшов надвір. Він читав з очей Тріша, що той йому привозить, які новини, але на цей раз обличчя Трішеве було суворе, нерозгадане.
— Зайдемо в юрту? — спитав кам.
— Ні з чим заходити.
— Знов невдача?
— Знову.
Усі троє мовчали. Тріш набивав люльку і не дивився на кама.
— Вогонь є в юрті? — спитав.
— Заходь, є.
Вони зайшли в юрту, і Тріш розказав камові про пригоду. Під час розповіді кам мовчав. Не видно було по його обличчю, як він реагує на ці звістки. Іноді воно прояснювалось на хвилинку, то знов затягалось хмарами, сірими, непроникними. Він дав висловитись Трі-шеві, а як той скінчив, поволі спитав:
— Вони обидва там?
— Обидва.
— Везуть щось з собою?
— Здається, нічого. Я обшукав їхні сідла і мішки.
— Ніхто не бачив?
— Ніхто. Вони були в хаті, вечеряли, а Юнаяков погнав коні напувати.
— Чого ж ви показувались йому на очі?
— Коні зрадили, а втім, ми думали, що він свій чоловік, не зрадить, хоч би й підозрівав що.
— Йому не вір!
— Тепер не повірю. Він грозив нам,— сказав Тріш.
— Погрози його не страшні.
Кам моргнув на Тріша, і вони вийшли з юрти. В юрті залишився Аргачі сам. На землі спала скулена в клубок стара жінка Натруса. Аргачі змагав сон. Він сперся головою на руки і задрімав.
Натрус і Тріш посідали на колоду, що лежала недалеко від юрти, і Тріш, витягнувши наперед ногу, почав докладно розказувати свій план, що назрів йому в голові під час повернення з невдалого походу.
Кам насупив брови і слухав не перериваючи, доки Тріш не скінчив.
— Ти розумно задумав,— сказав кам, коли Тріш замовк надовше.— І в мене був такий план. Видно, Ерлік осінив нас однією думкою. Коли його вдасться здійснити, я принесу йому в жертву найкращого коня.
Тріш задумливо глянув на небо, немовби звідти чекаючи відповіді. Кам допитливо дивився на Тріша. Той повернув голову і сказав переконано:
— Вдасться! Кам зітхнув.
— Коли ти хочеш,— сказав він, — ти зможеш. Тільки тепер ти вже підеш сам, без допомоги.
— Добре, допомога мені ні до чого.
— Це треба робити швидко, поки вони там. Тріш знає. Доки сонце зайде, він буде там. Тільки
чи кінь дійде? Кінь стомлений. От якби другого коня?
Кам заспокоїв Тріша. Про це не може бути й мови. Така дрібниця.
— Про це ти не турбуйся,— сказав він,— коня бери, якого хочеш.
— А той,— показав Тріш на юрту,— чекає плати. Кам, видно, забув про гостя.
— Хто? За віщо? — пригадав нарешті.
— За те, що їздив зі мною.
— А без плати не може? Я дав йому колись ліки.
— Вони не допомогли,— сказав спокійно Тріш.
— Нехай. Дай йому барана, і більше його не хочу.
— Діло твоє, —сказав Тріш.— Хоч він і бідняк, але він ще може пригодитись. Тепер кожна людина дорога.
Кам не міг з цим не погодитись.
— Це правда,— сказав ніби про себе.
Вони встали з колоди. Час було закусити. Тріш давно чекав на це. З-за гір вийшло сонце і відпровадило їх до юрти.
(Продовження на наступній сторінці)