— Ти простиш йому, Теміре? Я питаю: простиш? Тоді ти хам, тоді ти тварина, тоді наволоч, падло, коли простиш. Ти знаєш, яке то солодке почуття — помста? Знаєш? Ні? Давнє покоління знало його, святило, але ти, Теміре, ти вже епігон. Ти ж лікував свого ворога?! Етика? А хто тобі сказав, що це етика? Хто тебе навчив так розуміти її? Ти лікував людину, скажеш? Для тебе він — гадина! Він підповз до твого щастя скрито, як гадюка. А що роблять з гадиною? Убивають! А ти що зробив? Ти вилікував її на те, щоб вона тебе вкусила. І вона зробила своє. Коли б ти хоч вмер одразу, а ти живеш і мучишся. Мучишся, Теміре, умираєш кілька разів на день.
Доктор Темір стояв, спершись, на браму інтернату, і викрикував, вимахуючи руками. І даремне кликав деркач, і даремне шуміла Катунь. Він забув, куди йде, по що, чого. Чоло йому сповила глибока задума.
Але раптом якийсь дивний тріск і шум розбудив його мозок. Доктор очуняв і почав розглядатись довкола. Хвилину було тихо.
"Певне, причулось",— подумав доктор Темір і, згадавши нарешті, куди йде, пустився в дорогу. Не зробивши й п'яти кроків, знов почув той самий незрозумілий шум. Долинав він з подвір'я інтернату, якраз із дому, де мешкав інженер. Шум у такий пізній час міг зацікавити хоч кого.
Темір підійшов до брами і легенько відхилив невеличку хвірточку в ній. Подвір'я було порожнє. Інжене-рового флігеля докторові не було видно. Темір заглянув глибше. Але тільки-но всунув голову в отвір, як побачив, що з кімнати інженера, крайньої від паркана, вискочив якийсь чоловік і, прикривши обережно віконницю, подався чимдуж у кущі, що росли довкола інтернату.
Доктор Темір довго не міг зрозуміти, в чім річ. Хто міг лазити крізь вікно?
"Любовна пригода?"
Він пригадав, що інженера нема вдома.
"Злодій?"
Алтайці не знають злодіїв.
Доктор відчинив хвірточку цілком і швидко-підійшов до вікна. В очі вдарило світло, що проривалось крізь нещільно причинену віконницю,
"Невже інженер вдома? Що буде, то буде",— подумав доктор і відкрив віконницю.
Вигляд кімнати, що постала перед його очима, привів його відразу до цілковитої притомності. Під столом було розкладене багаття із сухих галузок, на столі навалено купи паперів інженера, його рисунки, плани, а поверх них — усі рештки його приладдя, фотоапарат та інше.
Вогонь лизав ніжки стола і ліз по них на стіл. Уже почав палахкотіти якийсь папір.
Не роздумуючи довго, доктор кинувся через вікно до кімнати і почав гасити вогонь, але це було вже не так легко. Жовті язики виривалися з дому і кидались на всі боки, шукаючи поживку.
Доктор Темір ухопив оберемок паперів, що були на столі, і викинув через вікно. Поки він вернувся, вогонь уже розповзався по кімнаті, захоплюючи стільці, що стояли вкупі, і добрався ді ліжка. їдкий дим душив, витискав сльози, не ставало кисню, не було чим дихати. Темір бачив, що не дасть ради, бо може загинути сам, а будити людей не було часу й змоги. Він зірвав з ^ікна завісу і почав нею бити по вогню, топтати ногами, бити руками. Дим заклубився у кімнаті. Доктор Темір зник у димі, і видно було тільки завісу, що, описуючи в повітрі півкола, падала на вогонь, а з-під неї вилітали снопи іскор. Згасаючи в одному місці, вогонь з'являвся в іншому.
"Тут є десь сторож",— пригадав доктор і почав кричати щосили.
На його крик прибіг через деякий час переполоханий сторож, що дрімав у кінці двора, і вони вдвох взялись до роботи.
Важкими зусиллями вдалось погасити полум'я, а потім сторож приніс води, і вони залили порозкиданий жар.
Обпечений, стомлений, закопчений димом, вискочив нарешті доктор Темір через вікно надвір. Голова тріщала від чаду і болю, нудило всередині, і горіло обпечене тіло. Та він пригадав папери, що були найбільшою цінністю інженера. їх треба було зібрати негайно. Темір нагнувся, щоб підняти їх, але в очах раптом потемніло, і він знепритомнів...
По п'ятиденному перебуванні в Улалі веселий і задоволений вертав Дмитро Іванович до Немала. В бібліотеці він знайшов багато цінних матеріалів з історії боротьби за владу Рад у цьому гірському краї, у музеї переглянув багато цінних документів, що підтверджували окремі фрагменти тої боротьби. З багатьох експонатів йому дозволено зняти фотокопії, з чого він негайно скористався. Крім цього, він зробив кілька записів розповіді учасників подій, що відбувались на цій території. Словом, він використав свою поїздку, як говорять, на сто відсотків.
Сповнений найкращих мрій про майбутню роботу над зібраними матеріалами, Дмитро Іванович не помітив, як проїхав три дні і опинився знов перед Елікмона-ром. Кінь ішов весь час поволі, але без понуки, дорогу він знав прекрасно, і Дмитро Іванович майже не керував ним. Але, не доїжджаючи до міста кілометрів на десять, йому видалось раптом, що кінь збився з дороги якраз на останньому роздоріжжі. Це було тим неприємніше, що вже смеркалось, а з заходу насувала грізна чорна хмара, яку прошивали час від часу сині вогні. Як же перевірити правильність дороги? Раптом попереду показалось знов роздоріжжя. Кінь дійшов до нього і мов на команду став. Тепер вирішував господар, куди їхати далі. З неба якраз упали перші великі краплі дощу. Дмитро Іванович майже відрухово потягнув за ліву віжку, і кінь увійшов у темний ліс. Дорога пішла спершу трохи вгору, а потім рівним плато. Кінь пройшов не більше кілометра і став знов. Далі дороги не було. На землю опустилась чорна осіння ніч. Дощ збільшувався. Дмитро Іванович згадав свої здобутки: фотоплівки, записи, що лежали в переметних торбах, — вони могли замокнути. їх треба було рятувати в першу чергу. Він зіскочив з сідла в якусь траву. Вона була вже мокра від дощу. Не гаючись, зняв торби з сідла, а потім сідлом і накрив їх. Тепер був уже спокійний, що його праці не загрожує знищення. Щоб не перем'яти цінних документів, він не сів на сідло, а вмостився на грубій лапі кедра, що, мов величезне щупальце, поповзла від стовбура по землі. Подув вітер, і зашуміла чорна кедрова тайга. Дощ полив мов з відра. Чорний плащ ночі поло-сували вогняні мечі. За кожним ударом грому кіць здригався і тривожно форкав. Дмитро Іванович вмить став мокрий до нитки. Крім того, що зверху лило, його мочили здолу струї води, що стікали зі стовбура і гнали далі, ніби по ринві, кореневою лапою, на якій сидів. Дмитро Іванович чув, як його підмиває вода, відчував гидкий мокрий холод у всьому тілі, бо вода набігла і в його чоботи, але встати не мав сил. Згорбившись, поклавши голову на руки, чекав кінця бурі. Вона скоро й вщухла. Водоносна хмара, що з'явилась була раптом, вилила свої води на цей клапоть землі і, мов витиснена губка, легко піднялась у гори. За нею погнали вітри. На небо виплив місяць у товаристві кількох зірок і заблискотів у міріадах мокрих краплин — свідках недавньої зливи.
Дмитро Іванович встав зі своєї коріняки і почув раптом страшну втому і ще більший холод у всьому тілі. Зуб не попадав на зуб. Щоб хоч трохи зогрітись, він спробував рухатись, але даремно, рухатись було важко. В очах зарябіли якісь вогники. Він спочатку подумав, що це вовчі очі блиснули в темряві, але кінь стояв спокійно, і він зрозумів, що галюцинує.
"Вибратись звідси за всяку ціну,— змобілізував усю волю Смирнов.— Негайно!" Зібравши всі сили, він осідлав коня і прив'язав переметні торби. Вони були цілком сухі. Він констатував це з приємністю. Проте видряпатись у сідло не міг. Взяв коня за повід. Куди іти? Довкола панувала мертва тиша. Хоч би де собака загавкав. Але всюди тихо. І раптом в одному боці почувся наче сміх, наче крик. Чи не галюцинації знов? По довгій хвилині здогадався, що це кричать чайки-реготуни.
"Там річка",— подумав, і йому зразу наче тепліше стало.
Як же здивувався Дмитро Іванович, коли, пройшовши з півкілометра на крик птахів, побачив Катунь...
Над ранок він прибув у Чемал. Тут його Олександр зняв з коня і допоміг дійти до ліжка, бо самотужки він уже не міг і кроку ступити.
Минали дні. Дачники пороз'їжджалися, а нових приїхало дуже мало. В їдальні китайця Чена було тихо, вечорами не чути було веселих розмов, довгих суперечок, давно вже не стояли провідники з кіньми, чекаючи на дачниць. Ті, що ще залишились, обідали швидко і розходились, щоб якнайраціональніше використати недовгі вже дні погоди і пересидіти на повітрі в лісі чи над рікою.
Під час обідів найвиразніше було чути голос тьоті Груші, що ніяк не могла вибратись додому, хоч того вимагав її чоловік, хоч про її від'їзд мріяв інженер. Але вона мала виправдання. Вона не могла виїхати, бо мусила дати покази слідчому в справі пожежі у квартирі інженера. Чому саме вона, ніхто не знав, не знала, мабуть, і вона сама.
Одного ранку приїхав Дмитро Іванович зі слідчим і двома міліціонерами. У районі вже знали і без нього про події в Чемалі, мали деякі дані і про призвідників, і про учасників їх. Мало того, в районі було відомо про поїздку компанії на Кара-Кол, про конфлікт інженера з тьотею Грушею і чим він скінчився. Про це слідчий в гумористичній формі розповів Дмитрові Івановичу, завдавши йому справжніх турбот, бо такого він від Ман-ченка не сподівався. Виправдуватись не б)^ло чим, факти були надто скандальні. Про них, зрештою, гримів увесь Чемал, дізнавшись про все наступного дня по поверненню туристів. Якими шляхами ідуть такі відомості, як розходяться по світі, ніхто не знає, але розходяться невмолимо, як сіль у воді.
Привітавшись з інженером, Дмитро Іванович почав докоряти йому за його легкодухість.
(Продовження на наступній сторінці)