— Виджу, вгадала-с. — Жінчині мокрі очі, розкуйовджені коси, брудне обличчя і розпухлі губи, уся її принижена постать сколихнули в ньому огиду. "Бач, за Насту —синим вінком побивається, свого ж не вберегла з старим князем... сука. Мені така досталася... якщо мені таку всучено, то й Настусю такою комусь дам, хай поплаче. Чому комусь має бути краще, ніж мені?"
Ледь не випалив Параскеві усього. Нова думка згладила першу:
"Ніби винна вона, що старий князь на сироту полако-мився? Хіба я винен, що не вродився боярином? Такий світ. Світ нами крутить, розщибує, лише найловкіші втримуються в сідлі, слабаки падають і повзають під копитами. І я поповзав... Настуся — моє стремено, при помочі якого вихоплюсь на коня. Так".
— Ні-і-і!!! — полетів полем Паращин зойк.— Як же воно, Янчику, га? Змалечку вчила-м Настусю: світ добрий, люди добрі, шукай, дитино, всюди і в кожному добра. Хотіла-м, щоб вона не проклинала світ, як я. Аби жила у ньому ясно.
"Хто б міг подумати, що це Параскева Настусину казку будувала?"
— Так треба, Параскево,— подобрів і гладив її тремтливі плечі.— Треба для мене, для тебе, для Настусі теж. Тому прошу: нікому про це ні півслова. Хай бог тебе боронить. Мене ж ти знаєш. Уб'ю.
Торкнувся ножа, що висів при чересі в окутій сріблом піхві.
Глава шістнадцята, з літа 1187
За вікном княжої ложниці шуміла злива. Громові коні, трохи запізнілі для вересня, викрешували копитами блискавиці на Золотому Току й притьмом бігли за Дністер пожирувати на розлогій оболоні. Князеві Ярославу Осьмомислу забаглося взяти наопашки теплу опанчу й вичовгати на ґанок, щоб послухати, як з невидимих хмар, що десь там у високості згурмлені в чорні отари, випрядаються тисячі тисяч дощових ниток.
Лічець Гарасій Вірменин, при столі сидячи, голосно й співуче, як дяк у церкві апостола Павла послання, читає книгу, що зветься "Хронографією", складену грецьким дієписцем і філософом Михайлом Пселлом. Книга ця вельми коштовна І рідкісна, привіз її з Константинополя єпископ Козьма разом з іншими дарами від кесаря Ману-їла. О, воістину по-царськи розщедрився тоді Мануїл... і на слово Осьмомислове, яке мовив до нього через своїх послів, радо пристав: помирився з братаничем своїм Андроником Комненим, котрий шукав оборони й прокормления у родича свого по матері князя галицького. З усіх дарів Ярослав найбільше книгу цінував, читав її залюбки і навіть, піддавшись умовлянням Івана Русина, готувався її перетлумачити на русинську мову. Готувався...
Ех, не одна борозна засохла на його полі, яловіє поле облогом, бо й третини не виорав: закоротке життя дано людині.
Князь Ярослав Осьмомисл сидів на постелі, обличчя його в променях світильників, що горіли на столі, видавалося посвіжілим, а запалі очі проясніли утихомиреністю.
Полегша наступила після тієї пам'ятної ночі, коли приходив до нього хмільний Володимир. Дрімали, очевидно, в жилах старого князя невідомі сили, припасені на останок. Гнів і жаль на безпутнього сина, страх, що зоставляє галицький стіл на непевному роздоріжжі, прагнення знайти раду на лихо, яке насувалося, воскресили в ньому бажання жити.
Чи надовго?
Довго-недовго, треба однак щось діяти, аби будівля величава, підвалини якої закладали дідо Володар та батько Володимир, не захиталися в ту ж мить, коли зімкне навіки очі.
Ох запізно замислився над головним старий Осьмомисл, ох запізно.
А може, відступить Морена бодай на два-три роки? Відступить, Маріє?
Кликав кормилицю Марію в снах, у мареннях, і часом наяву прислуховувався, чи це припадком не її шкуряки топають за дверима. Чекав, що появиться на порозі. Мав на думці їй сказати, що коли відхлипає болесть, то по-батьківському, як вона не раз просила, заопікується малими людьми, по-новому правитиме стерном княжим.
Марія не поверталася, а князь, зрадівши полегші, повелів, щоб печатник Ян кожного ранку приходив у ложни-цю із звідомленнями: чи не судять криво у волості смердів, чи не ворохобляться вони й чернь градська від утисків і грабунків боярських, княжих та монастирських тіунів, чи щедро уродило цього року жито, чи не ростуть ціни на сіль.
Ян і до цього переповідав князеві новини, добуті від видоків, котрих Осьмомисл, подібно як батько його, тримав не лише в своїх городах, а й по чужих волостях. Мав він також довірених мужів при дворах імператорів грецького та німецького, короля угорського і князів ляць-ких. Але дотепер Ян починав звідомлення про події й новини з-поза меж Галицької землі, домашні ж справи відкладав напослідок, вони, мовляв, од нас не втечуть. Коли ж князь Ярослав велить з них починати, то — будь ласка. В душі печатник глузував: "Не діждешся, княже, щоб я виклав тобі, мов на долоні, всю галицьку правду. Півправди... четвертину та й то просіяну розкажу. Не дозволяють великі бояри тривожити тебе домашніми абищицями. Потішу я тебе хіба новиною, що воєвода чільний Костянтин Сірославич, замість сербів, котрі відпросилися на отчу землю, найняв на службу полк болгар... найняв і повів на порубіжжя ляцьке. Болгари прийшли при добрій зброї, мечі їхні, сам відаєш, примусили торік гречинів визнати царство Болгарське яко волость непідвладну Цареграду. Нині серби .цього домагаються, і якщо бог поможе, то станеться по-їхньому. Фрідріх Барбаросса, імператор німецький, прислав свого посла з дарами, питає німчин про твоє здоров'я. Король угорський водно шле хартії до ляхів: смерті твоєї ждуть сусідоньки. Але ні, й цього тобі, осподине, теж не повім. Княжич Володимир вирядив учора всупереч твоїй волі гінця з грамоткою до Романа Мстиславича Волинського, в грамотці пише: "Бути шлюбові мого сина з твоєю донею, княже Романе, хай тільки-но помре мій отець". І тут з дня на день очікують твоєї смерті. О бачиш, і цю вість мушу втаїти від тебе. Далі... В Новгороді Великому й по всій Русі північній пошесть ходить, нема ні города, ні весі, ні дворища, в яких би не слабували люди, але, слава богу, вмирають мало. Великий князь суздальський Всеволод цього літа міжусобицю .рязанських князів усмирив мечем: узяв у землі Рязанській великий полон, многїї города і весі розкидав і попалив. Те, чого він не доконав, доконали погані половці, котрі теж ходили на Рязань.
Скрізь і всюди тлум, руїна, смерті, змови, лукавство. І так діялося справіку, бо й лічець Гарасій вичитує з "Хронографії" грецької:
"...Прибічники Феодори знали, що сестра її заздрісна, вона радше допоможе сісти на царський стіл конюхові, аніж погодиться правити разом з нею..."
— Доволі, Гарасію,— перервав Осьмомисл читання.— Йди і відпочинь. Відсипайся...
"І набирайся сил на майбутнє,— подумав про себе лічець.— Не вірю в твоє одужання, княже. Полегша оця — перепочинок перед далекою дорогою". Князя, однак, лічець послухав, клацнула за ним дверна клямка.
Князь залишився один.
Останнім часом Ярослав шукав самоти, дарма що самотність його була умовна: після відвідин Володими-рових приставлено до порога ложниці двох воїв, вої пантрують також на переходах і на ґанку і стережуть дворище пильно.
В спокою і безпеці розмотував князь своє веретено. Сумніви напали на Осьмомисла. Він сподівався, що перемацає пучками безконечно довгу нитку й бодай самого себе переконає, що на ній менше, ніж на батьковій, ґудзів: він княжив мудріше, чесніше, з більшою користю для рідної землі.
Отже, різні наші нитки, отче...
Різні?
Чого ж тримає нині одне повне веретено, лише одне веретено, а повинно бути двоє? З цього виходить — як усе просто і ясно,— що він, успадкувавши від батька веретено і прядучи мовби свою нитку, насправді ж продовжував прясти нитку батькову. Мусив прясти, бо був один кужель, одне повісмо — одна ж земля.
Отже, ніякої різниці нема й не було?
Сумно...
Заплющив очі, бачив уявні кужіль і веретено. Хто тепер продовжить його нитку, Осьмомислову? Володимир — син безпуттєвий, ледащо? Олег Настусин? Він жадав би, щоб продовжував Олег. В того ясний ум, до книг охочий і до меча. В праці — наполегливий, на бранному полі хоробрий, землю отчу любить. Чом не князь для Галича? Шкода, ненавидять Олега великі бояри, Нас-ташиним сином, а не Ярославичем, величають між собою. Може статися, що по його смерті брати не поладять, і з цього скористається Роман Мстиславович волинський, він давно позирає заздро на Галич. Хто знає, чи не він якраз, відклавши многотрудне веретено Ростиславичів, почне прясти в Галичі свою нитку. Веретено Ростиславичів закотиться під лаву й про нього забудуть назавше.
— Не допусти цього, господи,— благав побожно князь.
Веретено Ростиславичів лежало у нього на колінах. II
Іван Русин переступив поріг ложниці.
— Чолом тобі, княже. Кликав мене?
Не бачилися давно, тепер один одного міряли поглядами. В Русиновому серці заскимлів жаль: звела хвороба Осьмомисла на нінащо, лежить на постелі вихуділий і білий... такий білий, мовби смерть уже поклала на нього свою печать.
— Міг би прийти, Іване, й без зову,— дорікнув князь.
— Не пускали до тебе,— Русин присів на дзиґлик біля ложа.
— Полегшало, здається, мені,— князь запримітив щиру скорботу на лиці хронографа... скорбота Іванова втішила: є на світі людина, якій він не байдужий.— Коса небоги-костомахи висіла наді мною на волоску. Ще трохи—й обірвався б волосок.
— Спаси й сохрани,— Русин звів очі на ікони.— Зашвидко тобі вмирати, Володимировичу. Молодший ти від мене, і справ маєш невирішених багато. Живи сто літ.
(Продовження на наступній сторінці)