— Може, твоя правда, Луко,— і мимохіть оглянувся за
Сивим. Не так за конем оглянувся, як за сокирою біля сідла.— Утомився я від бігів. Старію... Старію, а сина не дочекався.
— Дочекаєшся,— підморгнув кошлатою бровою побережник.— Аби жона молода. Оседок покладеш.
— Давно я нічого не будував,— вихопилось зітхання.— Ще як князь Ярослав волость розбудовував... А опісля — одну хижу на Прутом зліпив. Боюся, що й забув, як в'язати вінці.
— Ти забув — сокира пам'ятає. Торкнешся топорища — пригадаєш. Чого в житті навчився — як гривна на дорозі.
— А ти як жив увесь цей час?
— Та, дякувать богові і духам лісовим, несогірше,— відповів Лука.— Про синів повідав уже. Не знали ні вони, ні Доброніга нестатків: завше був хліб і було м'ясо на столі, і голими не ходили. Що ж більше треба християнину?
— Так мало людині треба? Хліб і одежа? А для душі? — Василько, сам убогий і самотній, жалів змарнованого Лукою життя, жалів, бо в тому житті, окрім турботи про хліб й одежину, окрім миси з м'ясивом на столі, що сяяла, замість сонця, іншого світла не знали. Так думав Василько.
— Для душі, брате, — сказав йому Лука,— я маю Доб-ронігу. І маю праліс. Це дуже багато. Адже нипаю я лісами змалку, ти знаєш. — Зіниці ловчого при цьому сяйнули гордістю. І таки завоював старий право на гордість, даремно Василько поквапився судити, що мису з м'ясивом на столі Лука числив своїм сонцем, даремно. Лука жив Добронігою, синами, і жив пралісом. Мав свій храм, жалощ свій мав. Отой жалощ — скарб, коштовніший од кун і соболів, його не можна ні продати, ні вкрасти, ні обміняти, він ніколи не зменшується, навпаки — якщо дбаєш про нього, то скарб духовний множиться.
— Заздрю тобі, Луко,— сказав Василько, підводячись.— Мої ж бо хмари почорніли.
— В тебе є надія, Васильку, яка зветься Анною, і є сокира.
— То батькова ще...
— Тим краще. Славен був дереводіл Чагр, син Микули.
II
Ярослав грюкнув дверима княгининої ложниці, аж мигнули світильники на поставцях і лампади під іконостасом. Зробив це не навмисне, багато, мабуть, нетерплячки текло в його жилах... багато, бо ж з-під Теребовлі кривавої вернувся хоч і не переможцем, але й не переможеним.
І першим ділом до княгині.
Ольга стояла на колінах перед іконами в довгій туніці. По плечах розметалася буйна чорна коса. Лагодилася спати. На нього, коли вбіг у ложницю, як навіжений, лише озирнулася. Дошептала ще свою молитву, добила поклони, перехрестилася і аж тоді:
— О, ти вже вернувся? Питала так, ніби з пиру приїхав.
Поки біг довгими переходами палати, поки розперізував черес з мечем, то уявляв, як підхопить Ольгу на руки...
Знудьгувався-таки за нею.
Знудьгувався, бо було це задовго до тієї літньої днини, коли уздрів на березі Уняви-ріки Настусю, доню Чагро-ву. Тоді ще Ярослав мав надію, що викреше в собі любов до Ольги, інколи йому здавалося, що кохає її, що не чужа вона, адже народила йому сина Володимира та доню Єфросинію.
Нині теж піддався омані й жадав Ольгу, як тієї першої ночі, коли лягла поруч. Була це любов а чи сила чоловіча прагла утихомирення? Хто відає?
Холодний погляд з Ольжиних очей протверезив князя і образив. Якби стояла ближче, то, може, вдарив би навідліт. Вдарив би... зігнав би злість... і що з того?
Повернувся похнюплено до дверей.
— Ну чого ти, княже? — зупинила його на порозі.-Якщо прийшов, то роздягайся.
Роззувала його, знімала сорочку, лягла побіч, здогадалася й поцілувати. Він відповідав на цілунки, жінчине голе тіло хвилювало. А спивши чару насслоди, відсунувся до побічниці і карався думками, що він і вона бавляться у ложниці в любов з обов'язку ще, може, з потреби природної. Забавка схожа на бесіду чужоземних послів у гридниці: шкаралуща позолочена, а ядро — виїдене, порожнє. У гридниці, зрештою, позолотою й брязкальцями бавитися дозволено, але в жіночій ложниці...
— Не любиш мене, Ольго, — повернув до неї голову.— Лежимо в одній постелі, як випадкові подорожні, що зійшлися на одну ніч.— У його грудях ячав жаль.
— Ет, пощо даремно тратити слова про якусь любов. Є вона, нема її, яка різниця? — позіхнула.— Батьки нас вінчали.
Дотепер на подібні Ярославові жалоби пробувала відбуватися жартами, або криво переконувати, що, мовляв, її князь помиляється, вона кохає своє сонечко, і доказ цьому — діти. Хіба, приміром, маленька Фросина не подібна на нього, як дві краплі води? Він цим колись задовольнявся... згадка про дітей наповняла серце радісним щемом. Сьогодні ж Ольга підняла забрало, їй, певно, надокучило лежати в постелі скоморохом... тим скоморохом, який вдає, ніби йому весело й тоді, коли його батожать.
— А чи я... по правді скажи: люба тобі? — додала згодом і позіхнула. Коли б заплакала, або бодай пожалілася на долю, то він...
Що б він учинив?
— Я б хотів, щоб стала любою,— промовив з серцем.
— Марниця все це, мій князю: люблю — не люблю. Ти муж мій перед богом і людьми, отець моїх дітей. Це сутнє. А решта...
Повернулася до нього спиною, даючи зрозуміти, що бесіда вичерпана. Ще хвилину-другу посапувала, а далі — заснула.
Заздрив їй.
Ольга спала спокійно. Завжди цінувала спокій понад усе. Не бачила, мабуть, причини для хвилювання. Нащо сушити голову гризотами, коли вона — княгиня галицька, на її боці церква, усталений закон: що зав'язане на небесі, те не розв'яжеш на землі.
А любов, як пташка під хмарами: сяде на твою гілку — добре, не сяде — гілка від цього не всохне.
Князь Ярослав, звісивши ноги через побічницю, потягнувся до чобіт.
Тісно князеві поміж молодими яблунями, які посадив небіжчик батько його за теремом на місці викорчуваного лісу. Задихався у темряві. Ніч, як скеля, давила на нього, гнула до землі.
Сипався на голову яблуневий цвіт.
Пагілля било по обличчі, виноградна лоза перепинала ходу. Він не зважав ні на що, відчував тільки, що, мов жбан, по горло повний в'язкою, як смола, темрявою. Темряву цю.ані не виллєш, ані не вимолиш молитвою, ані не випудиш ворожбою. Невже призначено йому носити в собі пітьму осоружну до кінця днів, а життя, власне, щойно починається.
Ех, Ольго, Ольго, каро моя.
ПІ
"А таки милостивим був старий князь Володимир, подарувавши мені Братишани з ріллею, лугами, ловищами, рибною Унявою, смердами та ще й з Параскевою. Вона, хоч і грішила в дівоцтві з князем, після тієї давньої шлюбної ночі упокорилася і остепенилася..."
Боярин Ян тихою ступою міряє стежку понад річкою, береги Уняви низькі, порослі вільшиною і верболозом. Стежка петляє поміж корчами, стелиться у травах, що сягають бояринові вище череса. На осонних галявинах рябіє від косиць... косиці сині, червоні, жовті, білі — по-посіяно їх із щедрої долоні. Ближче до річки, до води латаття тулиться і кашка, вище — кров'яник і цілі верети ромашок. Косиці ромашкові на дебелих стебельцях, головасті, з білими вінчиками, розпуклі й пахучі, нагадують бояринові жону Параскеву, що якраз у соковитій порі: круглолицю, стегнисту, з білими повними руками.
"А волошки на сестру Настусю схожі..."
Не рад боярин непрошеній гадці про сестру. Хмуриться чоло. Очі помигують, мовби впіймано боярина в чужій коморі. Бо лихе задумав супроти рідної сестри боярин, ой лихе...
Він, щоправда, самому собі не признається, ще не впевнений, чи учинить зло, а чи себе переможе й дивитиметься у вічі Настусі чесними очима.
Ян присідає навпочіпки біля волошки, що вигнала гінке стебельце обіч стежини і пильно розглядає темно-синє квітчине око. Око її волохате, пелюстки ніжні, дрібненькі. Така ж і сестра Настуся: стан тонкий, чорна коса аж вилискує, личко вродливе, очища сині, глибокі, вії пухнасті.
Не раз любувався сестрою потаємно і в душі хвалив Параскеву, що здогадалася після страти батька Чагра приголубити в себе сирітку. Все ж таки в боярському теремі росте... в боярському, а не в родині дереводіла
Василька, який успадкував домарування. В теремі і книги під руками, і челядь, і краса дівоча від роботи не марніє Знайдеться, певно, молодець на неї, може, боярин який або купець грошовитий.
Якогось дня, крадькома милуючись сестрою і розмірковуючи над її долею, бо дівка стала на порі, Яна пронизала блискавиця: "А йому Настуся до серця припала б?"
Сестра, що сиділа з вишиванням біля вікна, повернула у його бік гладко причесану голівку й показала в посмішці разок білих зубів.
— Що ти мовиш, брате?
Ні, він нічого не сказав, він, думав: "То припала б?"
Студений піт краплився на чолі боярина Яна. Чимало нагрішив він, старому князеві догоджаючи: блудословив, лестощі сипав, брехню возвеличував співанками, мов найсвятішу правдоньку, батька Чагра відцурався у роко-ву хвилю. Але додуматися до ТАКОГО... сестриним вінком ярмаркувати?
Червоний увесь, боярин, вискочив у сіни.
— Коня! — гукнув отрокові.
Вилетів навіжено, безпам'ятно в поле. Стрічний вітер бив улице колючим крилом, боярин періщив коня нагайкою: швидше, коню, швидше!
Втікав від самого себе?
(Продовження на наступній сторінці)