У будний день Галич не марнував часу на молитви, церковна ограда стояла пусткою. Іван присідав на камінь біля головного входу, зручно підпирав лице долонями. І відразу спадала з нього вага великих і малих турбот, переставали боліти давні і нові рубці. В голові прояснювалося. Голоси купців, що торгували неподалік на Золотому Току, квапливе тупотіння коней, собачий гавкіт, перестук молотів у численних кузнях^ над Ликвою, плач дітей, чийсь сміх розгонистий, чиясь співанка біля корчемці — все це поступово глухло, зникало.
На землі залишався тільки Іван Русин під білими стінами храму.
Власне, не на землі. Івана підхоплювала музика... музика теж була на диво стрункою і білою, як стіни храму. Іван здавався їй на ласку, як часом у спеку здавався на ласку дністрових хвиль. Музика підносила його, але ніколи не віддаляла від храмових стін, вона жила у них, вилунювалася з їх високої стрункості й величавості, з чотирьох рядів рельєфів, що надавали чоловій стіні пишної краси. Не перший раз і не сотий навіть припадав Русин до рельєфів поглядом, і не міг намилуватися ними.
На першому, нижньому ярусі вирізьблено виноград,
лоза перепліталася з травами й косицями, кожна гілка, гроно, листок дивували окремішньою своєю майстерною досконалістю, і водночас єднала їх в одне ціле гармонія буяння і росту. Русинові часом баглося простягнути руку, щоб зірвати, полакомитися зрілим кетягом, порив цей був, на його думку, грішним. Буяння соків матері землі майстро вирізьбив на білому камені; білизна возвеличувала й освячувала земну красу.
На другому ярусі походжали статечно пардуси.
На третьому грифони.
На четвертому закаменіло дванадцять жіночих облич. Для байдужого ока всі вони були однаковими, з ніжним овалом і великими очима. Насправді ж кожному майстро дав окремішню печать: одному обличчю затаєний сум, другому — радість, третьому — розпач, четвертому — крик, п'ятому — задуму, шостому — гнів, сьомому...
Все залежало від малюнка очей і уст.
Власне, все залежало від різця, від майстрового задуму. Небіжчик Добромир Соколян пояснював Русину:
— Я прагнув зобразити на храмовій стіні нашу землю. Сам бачиш: тут квіти й трави, звірі й птахи. А на горі вінець творіння господнього — людина.
— Духовні отці можуть закинути тобі: зависоко піднесена людина, найвище-бо — господь. Його ж ти не вирізьбив.
— Для них приготував я відповідь: храм вінчають золоті хрести на маківках, хрести — це і є божі з ки. Крім того, я і здатель Яким Суздалець попередньо з князем усе узгодили. Осьмомисл благословив наш задум. Хай тепер сам, коли що, з святими отцями балакає.
— Ой хитруєш, Добромире. Ховаєшся за широкі плечі.
— Навчився. Не перший рік біля каменю. — Та й справді, не перший. Майже тридцять весен минуло відтоді, коли Добромир Соколян різьбив камінь пдл єпископської палати.
— Різьбярство й хитрощі? Камінь люб ч*че ну,відкриту душу... в нього олжу не вкрапиш. Він весь іа видноті.
— Повторяю однак, добродію мій: не перший рік я біля каменю. А хто нині кам'яні будівлі зводить і кличе мене їх прикрашати? Князь, бояри його, багаті купці, монастирі. У них гривни... Отож ті, що з гривнами, впевнені, що начебто вони виробили власні й притому глибокі, безпомильні судження про мистецтво. Вони пробують учити тебе: "Оце варто б зробити так, а оце — отак". Я вислуховую їх — куди ж дінешся од сильних світу цього — підтакую і вдаю, що погоджуюсь з ними, хвалю їх смак і широту уяви, а потому поволеньки підсуваю їм свій задум, який нібито повністю збігається з їхніми побажаннями. Вовк ситий і коза ціла. Що зробиш, Іване. В наш час перший-ліпший срібняк, не соромлячись, може тицьнути перстом у моє різьблення або в твою книгу і сказати: "Не так". Та ще й запідозрить тебе, чи припадком мистецтвом своїм не підкопуєш підвалини княжі, боярські або ж церковні.
— Значить, сильні ми й небезпечні, якщо нас бояться. Ми города і весі не беремо списом, ми завойовуємо серця і душі.
— Тільки й радості.
— А радість зело велика — служити людям, будити їх думку, розкривати глибини краси. Тобі, наприклад, видається, що тешеш і різьбиш камінь, а насправді ж обтешуєш людину, дбаєш про її духовну досконалість. Твоя оця стіна — цілий трактат про високе призначення людини на землі, про те, що не личить їй падати низько у своїх помислах і вчинках.
— Правду кажучи, про це я не мислив, коли різьбив жіночі обличчя,— по-новому приглядався до своїх витворів Добромир Соколян.
— У цьому тайна справжнього мистецтва, що кожний витлумачує його відповідно до свого бачення світу. Мистецтво подібне до молитви: в однакові слова усяк вкладає свій зміст. Мені цікаво, що мав на увазі майстро, карбуючи на камені жіночі лики?
— Не огнівайся, мій добродію, я думав про Любану.
— Ти ж у вічі її не бачив.
— Помиляєшся. Слухаючи оповіді твої, я уздрів дівчину серцем. На її пам'ять я це вирізьбив,— і Соколян відійшов набік, покинувши Івана самого.
Любана...
Ходить Любана з Русином ціле його життя до старості; в його старості поділилася з ним своєю молодістю, і він, приглядаючись до чолової стіни соборного храму Галицької землі, таки молодів... молодів і впізнавав у різьблених обличчях; четвертого яруса знайомі очі, рівний ніс, уста, хвилю розпущених кіс.
Чудо.
Був за це чудо вдячний Соколяну, бо роки давно згладили в пам'яті, обернули в розпливчату хмарку любі серцю риси.
І треба ж — сіла хмарка на білу стіну й скульптор зіткав з її павутин зримі образи, кожний образ — свічадо, в якому відбивався душевний стан Любани. В їх розміщенні є свій порядок, чергування — від елегійної безтурботної задуми до утробного крику. "Воістину,— хитав головою Іван Русин,— ціле життя дівчини з Тисме-ницького пралісу вирізьбив Добромир Соколян. І може, учинив він гріх, що оповів про її життя на стіні християнського храму, адже язичницею жила й померла Любана, старим богам поклонялася. Але, о господи, прости йому прогрішення, це і є один з тих випадків, до якого стосуються слова з святого писання: "Вони не знають, що творять". Винен тут шал творіння... а творчість прирівнюють з богорівними діяннями. За що ж карати його? Краще поглянь, як просто в образі однієї з дів він розповів про митарства тисяч.
Це була остання робота майстра Добромира. Вічную пам'ять по ньому співали в цьому ж храмі Успення. Люд галицький, оплакуючи його, казав:
— Жити ж Соколяну та жити, коли б камінь не із'їв його грудей.
Однак камінь цей, добрі люди, дарував йому вічність. Чада малі, які зіп'ялися на ноги вже після його смерті, щоднини чують від родичів своїх: "У Добромировій церкві владика службу правив", "Вітер буде, Добро-мирові маківки вогнем палають", "Учора зустрів біля Добромира стрия свого Юрашка, хмільний — світа не бачить".
Добромир і Добромир... Ім'я його богородичне затьмило. Воля на це людська. Якої більшої слави й визнання міг би жадати для себе митець? Втім, він не турбувався про славу, він творив.
П'ять років будував князь Ярослав Осьмомисл храм Успення Богородиці. Будуючи його, потаємно мислив, що навколо пальця обвів своїх бояр. Настусі це пам'ятник, її лик вирізьбив майстро на четвертому ярусі...
Владика галицький, освячуючи храм, тішився: возвеличить храм славу господню і укріпить віру Христову.
Іван Русин у "Хронографі" своєму співав осанну не тільки Соколяну, а й здателям також, ізографам. А через них — усій Руській землі.
Сам Добромир, як ми знаємо, присвятив свою працю Любані.
А час інакше повівся, він рішуче перекреслив наміри князя, єпископа, не порахувався також з побажанням митця. І присудив: "Добромирів це храм. Хай ім'я його не погасне у віках".
— Хай не погасне,— шептав Іван Русин, встаючи з каменя.— Завдяки талантові його я до скону вдивлятимуся в обличчя Любанине. Він зобразив її молодою... я молодістю її молодію на схилі життя.
...Біля воріт церковної огради Русинів кінь рив копитами землю.
"До вас, наших далеких нащадків, котрі будуть у Русь-кій землі, звертаюся я... Звертаюся і прошу: не блудіть по білому світу з короткою пам'яттю. Пам'ятайте про нас. Ми коріння, з якого здійметься вгору ваше дерево.
Глава сімнадцята, з літ минулих
Вороняче крячання під Пліснесь-ком чаїлося в ньому з молодих літ, коли князь Ярослав, задоволений учидлищем Клима Добротвора у Галичі, повелів закладати подібні не лише в монастирях, а й по всіх більших і менших галицьких городах. Тоді ж Іван Русин побував у Перемишлі, Ярославлі, Коломиї, Черні, Бакоті, Кременці, не минуло княже веління і города Пліснеська.
Русин приїхав у Пліснеськ посеред осені. Осінь владарювала суха, тепла; ранками дрімучі праліси на горах Вороняках палали бездимним вогнем; старе горбате цвинтарище, що прилягало із північного заходу до градських валів, по-літньому виблискувало розсипами роси. Іван стояв на градській стіні, кутаючись від ранкової прохолоди в тепле корзно, і баглося йому скочити в пожухлі трави цвинтарища й покотитися по них, як котилася у Тисменицькій пущі його Любана після першого весняного дощу.
(Продовження на наступній сторінці)