Коли зійшлися ми, вцілілі й поранені, докупи, Ізяслав обступив нас хмарою. І що ми могли вдіяти супроти хмари? Крикнули нам: "Мечі кидайте". Ми кинули. Здалися не на ласку дикого кумана, а християнина, русина.
Нас пов'язали...
Нас пов'язали і, коли запала ніч, усіх потято безжально. Ізяслав-бо квапився вельми втекти з таборища, а бранці ж для нього — зайва обуза. Відпустити ж нас на волю... о ні, це було б для князя київського гріхом.
Я один лишився*., я упросив отрока. Він теж, може, недавно був ратаєм, як я. Отрок казав впасти поміж трупи...
Оце все записав я, Русин Іван, хронограф. Записав не кіновар'ю, а кров'ю з серця добутою. Ой гірко писати історію про те, як убиває брат брата".
Обезглавлених несли на Щитах... щити гойдалися,, пливучи один за одним, як ладьї на чорній ріці. Обіч них йшли вої з смолоскипами, стомлено волочучи важкі ноги і ще важчі мечі. Смолоскипи, зрештою, були вже зайви-
ми: просівався ранок. Ніхто з воїв однак не гасив головні, їм здавалося, що на щитах несуть тіла погибших, а душі їхні — в огнях смолоскипів. А може, димними вогнями освітлювали вони душам дорогу на той світ?
Попереду щитів несли на полотнищах порубані голови. Було це жахне видовище.Вирячені мертві очі стріляли поглядами у живих, і живі, мовби завинивши перед ними, потупляли вид, знічувалися. Це мало помагало, мертві очі просвердлювали їх наскрізь, і живі чули в собі їхній вогонь.
Один князь Ярослав не відвертав лиця від мертвих голів, дарма що до вчорашньої днини й сьогоднішньої ночі він не бачив нараз так багато смертей. Людина звикає до всього. Князь теж встиг звикнути до них, як до чогось буденного, безславна втеча Ізяславова утвердила його в думці, що смерті просто були необхідними. Нова це була думка для юного князя, дика, може, та він мусив оправдатися якось перед самим собою. Оправдання мало підставу: адже Київ не скоро збереться з силами, значить, відбулася остання рать, Погоринь навічно залишиться при Галичі, тепер можна установлювати й поволі розширяти волость, ніхто ж не посміє перечити. Вся ж бо Русь вчора сполчилася на нього — й розійшлися хмари. Він, іцоправда, втратив галицький полк, Ізяслав же за те і наступники його втратили право покрикувати на молодшого.
Гордощі вселилися у юного князя. Цього світанку він по-справжньому розкуштував смак влади і приємну ваготу княжого вінця. Коли б не оця скорботна процесія з роспластаними щитами й димними смолоскипами, то вколов би коня острогами, кликнув би за собою Яна-спів-ця, і поскакав би в чисте поле. Й, скачучи в радісному хмілю, кричав би Я ну, аби той співав щось переможне, гідне події, яка скоїлася під Теребовлею.
Однак не давав волі втісі своїй. Княжий кінь сумирно ступав попереду молодшої дружини й воєвод. Обличчя Ярославове теж мовби про людське око краялося смутком... краялося, а, проте, мертві зіниці мертвих голів пробивали, як шкаралущу, напускну скорботу й бачили в ньому затаєну веселість.
Чи судили його за це? Невідомо. Він — князь, а князеві не вільно піддаватися настроєві хвилини, він повинен всяку хвилину зважувати, як важить купець на долоні гривну. Різниця в тому, що купців багато, князь у волості один, йому богом призначено стояти вище всіх, бачити далі всіх, чути краще всіх, повелівати життям і смертю усіх. Бо він знамено, корогва цієї землі. Не випадково ж учора бояри, бережучи корогву, відіслали його у безпечне місце. Яку користь, наприклад, мала б земля Галицька з теребовльського побоїща, коли б Ярослав ліг снопом на оболоні? Ніякої. Ізяслав, який утік нині боязливо в поле, завтра прислав би в Галич свого ставленика.
Чи вірно я мислю, о голови моїх воїв?
З мертвими домовитися простіше, вони не вміють перечити. Тяжче з живими.
Іван Русин якраз посипав піском сторінку пергамену, коли князь Ярослав увійшов до гридниці... увійшов пружно, легко, бадьоро. Він уже встиг виспатися і умитися. Русин важко підвівся навстріч. Плечі його горбилися, почервоніли очі зайшлися сльозою.
— Чом не спав? — засміявся безпричинно Ярослав. І веселість ця ніяк не пасувала до його чорного на знак жалоби корзна.
"Хотів би я знати, мій княже, хто нині в Теребовлі лягав спати,— подумав Русин.— Одні могили копають довжелезні й широкі, другі трупи з поля зносять, треті молебні заупокійні правлять, четверті зброю визбирують, п'яті лікують рани, а шості — вмирають від ран. Лише ти, княже, спав, як немовля".
Але, замість відповіді, якою огнівив би князя, заходився здувати з хартії пісок. Пояснив:
— Щоб не задавнилося в пам'яті, записав отут... Ярослав подумки хвалив хронографа. Взявся читати...
читання його захопило. Високе чоло спершу світилося увагою, зацікавленням, думою, пізніше — потемніло. Князь відсунув важку в шкіряній оправі книгу й, косо глянувши на Йвана, промовив глухо:
— Якийсь я невиразний постаю у твоєму описові вчорашньої брані.
Іван хитав головою.
— Знаєш-бо, княже, що око в мене бистре. Крім того, десницею я пишу, а в ошуйці тримаю терези.
— Міг би підкинути тягарець у мою мису,— кисло посміхнувся Ярослав.— Більше заважило б.
— Міг би,— погодився Іван.— Перо в моїй руці. Та тільки те, що діялося вчора, історії належить, а вона, осподине, не дівка з дністрової пристані, яка чорнить брови й рум'янить лице. Дівці це дозволено. А історії... рано чи пізно полуда з неї злущиться. А правду не зітреш, якщо навіть почнеш випалювати написане залізом. Тому я не вклав тобі в уста дзвінких слів, не дав в долоню переможного меча і не пустив тебе по бранному полі рубати впень Ізяславових воїв. Сміливо говорив Русин.
— Інші-бо дієписці...— знову натякнув князь про давнє: "Чий хліб їси — того й хвали".
— Не можу уподібнюватися, княже, ні красноусту ігумену Видубецького монастиря в Києві — Сильвестрові, ні боярину київському Петру Бориславичу, котрі — мовлять так про них — і чорне в діяннях князів в писанні своєму вибілювали. Перший з них служив Мономаху, другий служить Ізяславу.
— Кому ти служиш? — не втерпів князь.
— Говорив ще вітцеві твоєму, коли брав мене до себе й дієписцем наставляв, тобі теж повторю: хочу служити отчій землі.
— Служи, бог з тобою. Це однак не завадило б тобі у писанні нинішнім порадіти з нашої перемоги й Галич прославити. Напевно, розумієш, що означає для Галича саме такий кінець теребовльського побоїща?
— Розумію. Тому одне око моє сміється, а друге плаче.
— Невже справді, Йване, болять тебе всієї Русі болі? — здвигнув плечима князь.— Хто ти єси?
— Я — русин, княже. І вірно ти підмітив: болять-таки мене руські болі.
Слова з "Хронографа":
"Літа 1155-го Юрій Долгорукий втретє прийшов до Києва, де зустріли його за звичаєм і посадили на стіл вітця його Мономаха.
Усе життя, видно, снив Юрій Києвом. Чого шукав він у граді первопрестольному? Здійснення задумів своїх, щоб Київ стояв високо над всіма городами й землями, щоб знову була Русь єдина".
IV
На Клима Добротвора бог не купував глини: плечі виліпив завширшки з двері, лице кругле, борода — лопатою. Ходить він у хоромині, кружляє, заклавши звично руки за спину, як кінь у замісі глини: туп-туп, Половиц* під ним гнуться.
Хоромина висока, кам'яні стіни свіжо побілені, долівка до жовтого воску вимита. Двоє вікон, прорубані під склепінчастою стелею, засклені прозорою слюдою. Уздовж бокових стін лави широкі, нові. Під чоловою стіною, на якій ікона святого Николи,— кафедра. Тепер і не впізнаєш, що тут дід і батько Клима Добротвора хоронили берцівки з медом, кружала воску, амфори з конопляною олією.
Скарбовитий був купецький рід Добротварів. Батько Климів, не поскупившись на срібло, церкву Воскресіння Христового воздвиг, а біля неї стіна в стіну кліть оцю крамову — комору.
Комора давно спорожніла. Клим Добротвор, замість торгового промислу, науками філософськими зайнявся, істини шукав у книгах і смислу в житті. Дехто в Галичі з того дивацтва кепкував, дехто кривився, а інший пальцем крутив по лобі, мовляв, звихнувся з розуму Клим Добротвор. Іван же Русин не міг надивуватися світлій голові Климовій та його захопленням Епікуром.
"Оце тобі купецький син...— міркував.— Оце тобі Русь варварська. Поки в золотошатій Греції ламають списи в суперечці про розчлененість і єдність святої трійці, Клим Добротвор слідом за Епікуром повторює упевнено:
— Все на цьому світі прахом єсть. Тіло розпадеться і душа розпадеться. Живи, поки живеться, тільки по-людському живи.
Був би страшним єретиком Клим Добротвор у Візантії, а у Галичі попи тільки на нього косяться, що до храму святого не ходить".
Коли ж Іван задумав у Галичі учидлище закласти, то першим ділом за порадою до Добротвора вдався. Той ледве не задушив молодика в обіймах.
— Вбий мене грім, ти мудро надумав,— клекотав його густий басище.— Потребує наша земля учених мужів. Я про бояр не кажу, їх чада навчителів мають теремних з пелюшок, я думаю про людей малих, котрі князеві і державі служать. А що на це Ярослав-князь?
— Та нічо', благословляє. Урок пообіцяв давати на-вчителеві. Каже: "Шукай, Іване, людину мудру і терпеливу на навчителя. Крім цього, хоромину якусь під учидлище треба приспособити".
Здалека обкошував Іван Русин.
(Продовження на наступній сторінці)