— Маєте рацію... я направду прителепалася сюди, щоб з вами здибатися, товаришко чи пані — не вгадаю, як вас кликати. Так, я мала... о, я мала намір вилити цілу ріку жалю на вашого сина, щоб ви тую ріку випили до дна, бо, бігме, маю на це право. Та Бог з вами. Я про інше... я про добро, про те, що оповідав мені один хлопець з партизанки. Сталося так, що хтось виказав Ступі схрон, тобто криївку, де перебував якийсь бандерівський провідник з двома охоронцями. Ну Ступа обступив схрон... повно енкаведистів... ще й на всякий випадок засідки поробили. Бандерівці спробували пробитися гранатами, але вирвався живим лише один. Та й то у видолинку, куди він скотився, втікаючи, чигала на нього смерть: за дубом лежав у засідці енкаведист у кубанці. Автомат напоготові, ось-ось сипне чергою. Проте не стрілив. Енкаведист у кубанці навіть відвернувся, і лише потім, коли втікач зник у кущах, пустив у білий світ чергу за чергою. І хлопець той, утікач, врятувався. А був тим енкаведистом Сашко Козаченко. Я на свої власні вуха чула, як партизан наш, що врятувався, в'одно твердив, що Сашко навмисне не стріляв і дав йому змогу втекти... обізвалася в ньому, видно, українська душа.
Як собі хочете, пані-товаришко, а мусила-м цю історію переповіс-ти, аби-сте поїхали додому з розрадою: ваш син не пролив братньої кровці. Ви Ступу не слухайте, ви мене слухайте... — вмовляла Когутячка нашу гостю.
Ми всі були приголомшені її неправдою, бо чули цю історію, вигадану чи й справжню, давно й не один раз, лише ніхто не міг забожитися, де вона насправді відбувалася... і не було в цій історії імені Сашка Козаченка. Проте, ніхто з нас не моргнув і бровою, ми здогадувалися про потаємний смисл Анниної неправди: їй таки стало жаль самітньої старої вчительки. 1 страшно було подумати: вона прощала жінці з Великої України смерть свого сина... вони обидві поріднилися через смерті своїх синів. Я думав тоді: гей, добрі й милі люди, як ми себе не знаємо, як ми собі докоряємо, як часом нас мають за бандитів, за націю різунів, а тут одна із нас, сільська вистраждана жінка перемогла братовбивство, помсту, зраду. Й навіть перемогла саму себе.
Ми в хаті принишкли здивовані; ми мовчали, боячись необережним словом, тоном, півтоном зрадити перед Одаркою Пилипівною Когутяччину неправду; ми лише кивали головами, мовчки стверджуючи, що, мовляв, так воно насправді діялося.
Один Бог знає, як Одарка Пилипівна повірила в мальовану легенду Анни Когутяк; вона очікувала від Анни ворожнечі, від цієї гостролицьої жінки ворожість віяла, текла, як віє.студенню вітер із поля, й бідна стара вчителька спочатку не могла зорієнтуватися, як має повестися із красивою легендою про її сина; вона зазирала нам уві-чі, запитуючи, що їй робити з Сашковою історією: повірити в неї, відкинути її?
Господи, як хочеться, щоб твій син був колись людиною...
Ми витримували то допитливі, то розпачливі, то Злякані, то вмить звеселілі позирки Одарки Пилипівни, а моя Ірина гладила її руку на столі, мовляв, чуєте, жінко з Великої України, що про вашого сина оповідають у нашій бандитській Западенції? Ірини підтримка була такою щирою, що Одарка Пилипівна-таки пбвірила… таки повірила в легенду, що Сашко Козаченко врятував життя одному бандерівцю. Вона схопилася із-за стола... із-за стола схопилася вже інша жінка — злагідніла, добра, усміхнена; вона підійшла до Когутячки, обняла й поцілувала:
— Дякую, сестро, — прошептала.
А мале дівча, Соломинка, відсахнулася від неї і скрикнула.
Ой, і скрикнула.
Потім настала для старої вчительки довжелезна, розпростерта на тисячі кілометрів, притрушена молодим снігом, ніч; жінка не роздягалася й не лягала в постіль, яку їй Ірина розстелила в моєму покойчику з книжками — чипіла до ранку біля вікна і насторожено, пильно вслухувалась у тишу. Слава Богу, ніде ні стрілу, ні крику, ні голосу, ні скрипу чобіт, ні... ні Сашкової гармошки, їй чомусь здавалося — баглося їй цього — що вночі постукає у вікно Сашко, і боялася, що проспить його постук, не встигне запитати, як то було, сину, насправді з тим порятованим бандерівцем?
Пізнім ранком, коли опер Ступа приїхав її забирати, вона обіруч стиснула мою долоню й, дивлячись увічі, прошепотіла:
— Чого... чого власне приходила та вчорашня гостролиця жінка?
— Щоб ви її назвали сестрою, — відповів їй просто.
ЧАСТИНА ШОСТА
СЕВЕРИН ГАЙДАШ
1
Іще на могилі Дмитра Несміяна в пісній жовтизні дикої землі не проклюнився ні один кільчик; іще Дмитрове обійстя лякало чорнотою погарища; іше ніхто не торкнувся зрізаних яблунь і груш (це станеться аж взимі, коли почнуть тріщати морози), що в'янули неохоче, поволі й духм'яний запах листя наморочив вузеньку Королеву вулицю; іще в Брошневі на пересильному пункті за колючими дротами й під кулеметами приходила до пам'яті Несміяниха з дітьми, очікуючи своєї дороги в Сибір: енкаведистам бракувало вагонів для щоденного формування ешелонів, що везли й везли, наче в безодню, людей на висилку; іще ровесникам Михаська Затички привиджувався сам, Михаеько і його несмілива, як полум'я свічечки, усмішка, й вони дотепер не можуть повірити, що за кволим полумінцем затаїлася жертовна сміливість: Михаськова смерть обросла легендою про те, що енкаведисти не змогли хлопця вбити набоями з цілого "дехтяра" й не столочили його своїми чоботиськами, а таки ще живого жбурнули до кузова "газона"... жбурнули, а він по дорозі в райцентр утік, здимів, безслідно, нема по ньому могили.
Іще антрамент не збляк на моєму листі до редакції обласної газети "Бистричанська правда", як одного жнивного дня перед школою в Горопахах загальмував військовий "вілліс", з якого боком висунувся невисокого зросту панок у спортивному, ще довоєнного крою вбранні, у зеленому капелюсі з вузькими крисами й півнячою пір'їнкою за околичкою та в жовтавих на грубій підошві мештах. Я випадково стояв на шкільній хвіртці і відразу охопив поглядом, ніби сфотографував внутрішньою камерою, цю екзотичну в наш кирзовий, просмерділий махоркою час елегантну постать, не минаючи ні його масивних рогових окулярів, ні малинового метелика під бородою, ні тим паче з-панська білих рук і чисто виголеного обличчя; таких підкреслено цивілізованих панків, коли на цілому світі — від Горопах аж до зореносної Москви — скрізь панували (і в тому числі у бандерівських сотнях, боївках, у схронах) чоботи, офіцерські ремені, гімнастьорки, портупеї, кашкети з блискучими дашками й просто з дашками із зеленої матерії, я давно не бачив. І це було зрозуміло: тривала війна. Для цього ж панка, на перший погляд, війна немовби не облягла землю, але це здалося лише на перший погляд. Шойно я побачив, що у "віллісі" сиділи три чубарики з автоматами напоготові: вони стерегли панка від примх війни. Я із їхньої перестороги посміхнувся: що вони могли б вдіяти, якби хтось із-за плота шарнув по ньому з автомата. Ото .наробив би в штани.
— Ось тобі й на, — засміявся щиро панок, блиснувши частоколом золотих зубів, — мені рекомендували вас як гостинного господаря, своєрідного Робінзона й водночас Дон-Кіхота з бандитських Горопах, а ви, Северине Петровичу, так вас, здається, величають, не вельми привітно зустрічаєте гостей із області... гостей, які наїхали з автоматами. — І він знову засміявся. Але тільки одними золотими зубами (Я помітив: зуби були дрібні, як зеренця зжовклої кукурудзи). Очі ж за скельцями окулярів залишилися сумні й холодні. — Шо зробиш без автоматів, Северине Петровичу, коли війна?
Я мовчав, трохи спантеличений: він вичитав мої думки.
Він тим часом назвав себе: це був Ярослав Ґонтар, письменник, кореспондент обласної газети. Ім'я його було добре знайоме: іще до війни мені потрапили до рук два томики його "Сільських оповідань" і, правду кажучи, сподобалися. Спершу я думав, що автор утрапив у Стефаникову колію й через те не буде спроможний сказати про галицьке село своє слово, одначе помилився. Якщо Стефаникові герої не мали й гадки відірватися від землі, на якій чорно бідували, й більшість з них не пробувала щось у своєму житті змінити, то люди з Гонтаревих оповідань виходили за межі своїх нивок і запитували подорожніх, де є земля краща й плодючіша, напитували в присмерках, у непевності майстрів, що вистругували човни, щоб свою біду переплисти, а дехто вже самотужки човен видовбував і відштовхувався веслом від берега... і опинявся в містах і містечках, там наймався різати й колоти дрова, підмітати вулиці, на гарбарні брався за найсмердючішу роботу або впрошувався на "колійовій станції" розвантажувати вагони з вугіллям. Ґонтареві люди були не менш трагічними, ніж Стефаникові, бо хоч вони розпрощалися із землею, стали начебто інакшими, такими, що усвідомлювали необхідність змінити світ для того, щоб легше їм жилося, усе ж багато з них або згасало від сухот у міських сутеринах, або спивалося, або вчилося красти, або просто байдужіло, задовольнившись найменшим...
Або вішались.
(Продовження на наступній сторінці)