— Самі подивіться... переконаєтеся, — відповів я, коли ми стали перед Несміяновими ворітьми, — що отут вчинилося після того, коли Михасько застрелив вашого сина. Ну, зрозуміло, він помилився, куля була призначена для товариша Ступи, оперуповноважений сам про це говорив. Але це не має значення... і нема великої різниці, — додав я, — між Ступом і Сашком. Не буду вам оповідати... не повірите, думаю, та й не треба вірити. Скажу хіба, що Сашко Козаченко, дарма, що взимі і вліті ходив у кубанці з червоним верхом, теж був для Горопах енкаведистом, а отже — ворогом, окупантом. І цілком по-окупаційному помстився опер Ступа на Михаськовій родині. Ше ваш Сашко не охолов, як опер знавісніло увірвався з своєю бандою на це подвір'я — не помогли ніякі йорданські хрести, ніяка свячена вода. Солдатня з розгону, з воріт стріляла по вікнах, по стрісі — враз спалахнула хата, стодола і стаєнчина. Самого ґазду Дмитра Несміяна, чоловіка вижовклого, вихарканого сухотами, виволікли наперед хати й товкли прикладами й кирзаками, поки, бідний, не віддав Богові душу. Гафію ж — Михасеву маму заголили, зав'язали спідницю на голові й пригудзували до воріт на посміховище. Ше й табличку наслинили олівцем: "Курва, яка сплодила скажене вовченя". Меншеньких двох дівчаток поклали, як снопики обабіч їх мертвого тата й, забавляючись, дірявили кулями землю над їхніми головами. П'яний від помсти й самогону, одурілий від вогню, криків, оперуповноважений Ступа під дулом кулемета зганяв на пекельне це обійстя близьких сусідів і наказував (а піна йому з писка пирскала, а червоні глипаки вилізали з очниць), щоб упень рубали садок, щоб ні одного деревця не лишилося... щоб нічого живого не зосталося на подвір'ї: ні деревця, ні куща, ні курки, ні пса, ні зела зеленого. "Шоб мене бандери до віку пам'ятали! — викрикував та поливав з "дехтяра" короткими божевільними чергами крони дерев.
Ніби дерева щось завинили...
Уявіть собі, Одарко Пилипівно, що діялося тут... настав кінець світу: вогонь пожирав будівлі, лементували діти, тулячись до мертвого батька, металася збожеволіла корова, що вискочила з полум'я, поки її не пристрелив котрийсь з енкаведистів... бідна Гафія, осоромлена перед білим світом, просила в Бога милосердя й викрикувала прокляття Сталіну, а врешті заскигліла тонко й тихо, як поранена птаха. Чекістська ватага матюками й щупами, якими винишпорювали бандерівські криївки, квапила Несміянових сусідів чимдуж рубати дерева... ану, скорей, мать вашу за ногу! Ну-ну! А самі витоптували в городчику квіти й навіть кропиву попід плотами.
До вечора сад був сплюндрований дотла. Мертвого Дмитра Несміяна повезли в трупарню на цвинтарі, а Гафію з дітьми, геть чисто здерев'янілих та онімілих, забрали з собою до району, а звідти відправили в Сибір. Чи доїхали вони до Сибіру, чи згинули в дорозі — хто про це розкаже?
Ви мене слухаєте, Одарко Пилипівно? Ви ж бо словесник, так сказати, маєте уяву розвинуту... то отже намалюйте собі в уяві пожарище, що підкурювало небо чорним димом; розстріляна корова пухне посеред потопту й великим білим оком стежить за кожним вашим рухом; груші і яблуні лежать обіч своїх високих пнів і листя на пагіллі дрібно тремтить запізнілим страхом; викорчована, потоптана червона ружа в'яне на сонці... а може, то не ружа, то пролита кров? Навколо попелища стоять онімілі, схилившись тяжко на тини, Несміянові сусіди: старі, молоді, дітлахи, а поміж ними в гімнастьорках учорашні фронтовики, які з іменем Сталіна вмирали на фронті. За що? За оце погарище? За знищення? Адже завтра і їх таке ж чекає. Я теж був поміж людьми; усім нам краялося серце від енкаведистського безумства і всі ми поскрипували зубами... всі ми почувалися розстріляними, потоптаними кирзаками, обпльованими матом, осоромленими, як бідна Гафія... і всім нам баглося роздобути автомати. Вірите, Одарко Пилипівно?
Навіщо я все це оповідав, наражаючи себе на небезпеку, адже не пеленав слова в лопушшя, кожне моє слово — рік тюрми, рік тюрми, рік... Міг же я, врешті-решт, замовчати, й могла стара вчителька повернутися на Велику Україну з жалем на Михаська... й могла вона Михаськів портрет малювати пензлем і фарбами, позиченими в опера Ступи.
Нібито тепер щось зміниться?
Не знаю...
Знаю лише, що стара жінка перестала мене слухати, й, немов лунатичка, рушила з воріт в заросле кропивою і кінським щавелем подвір'я. Тинялася з кута в кут... щось шукала під ногами... щось надслуховувала; торкалася долонями високих, уже почорнілих пнів і висівала розсипи слів. Була це молитва за воскресіння дерев: "Устаньте, дерева, й знову закучерявіться, бо страшні ці чорні пні... вони подібні на цвинтарні хрести". Чи дотиком своїм прагла наворожити, щоб пні остаточно спорохнявіли й розсипалися, щоб сліду ніякого не лишилося, щоб ні зарубинки, ні карбу, ні краплини ніде пам'яті не лишилося, щоб цілий світ забув, що на цьому місці стояла хата, а в хаті був батько, й була мати, й були сестра Ганнуся й брат Михасько й ще двоє малих дівчаток; іще була корова в стайні й сокотіли кури на сідалах, був пес Кудлай, що стеріг обійстя, а в стодолі чахкала січкарня й гупали взимі ціпи. Зрештою, хто скаже про що думала й що уявляла Одарка Козаченко на Несміяновому пустищі?
Я їй не заважав, чипів собі на мості, навіть не дивлячись у її бік. Мала набутися на самоті, надивитися на пустище, що стало гейби пам'ятником на честь її сина.
А вона про мене забула; сіла на недопалену хатню підвалину й, схилившись на палицю, яку підібрала, раптом вибухнула плачем.
12
Коли стемніло, в Горопахи на білому коні вступила зима — лапасто посипало снігом. Опер Ступа з своїми енкаведистами міг утішитися: сліди на снігу поведуть до потаємних, хитро замаскованих підземних схованок — схронів, що їх набудували для себе лісові хлопці. І навпаки — сніг для підпілля, для партизанки — це завжди лихо й озирання на задні колеса. Та що зробиш. Бог керує світом.
Я, поправді кажучи, сподівався, що надвечір'ям приїде на "газоні" із своїм табуном облавників товариш Ступа й забере нашу гостю, але він десь запропастився, або й навмисне "забув" про Одарку Пилипівну, щоб лісові хлопці нагострили зуба на матір Сашка Козаченка, а вже він, Ступа, потурбується про засідку.
Так чи інакше, а ми з Іриною залишили стару учительку ночувати в себе. Село пильно пантрувало за приїжджою гостею і я, запримітивши в кухні гладущик свіжого молока, слоїк сметани та інші дари, принесені Ірині близькими й далекими сусідами, щоб "по-людському" погостити вчительку з Великої України, заспокоївся; дари означали, що цієї ночі ніхто не підступить до мого вікна. Село, мабуть, почуло плач на недопаленій підвалині й змінило гнів на помилування, і я тепер не боявся ніяких нічних несподіванок. Хоча можна було очікувати усяких провокацій від товариша Ступи.
Ввечері забігла до нас Галинка Ярошенко — молоденьке чорняве дівча, яке закінчило педучилище й за направленням приїхало в нашу школу вчителем молодших класів. Походила вона з Корсуня, залишила там маму, яка писала їй повні тривоги листи... писала, як тобі, дитино, у тій небезпечній Западенції ведеться, ти просися в начальників, щоб перевели в спокійніші краї. Одна знайома мені говорила, що в Млієві, у школі, є вільне місце. Кажи начальникам: мати стара, хворіє часто...
Дівчина однак не просилася; не похвалюся, що їй, "східнячці", а отже "совітці" було в наших краях легко. Якось вночі таки навідалися до неї лісові хлопці. Стара Гандзиха, в якої Галина квартирувала, опісля посмішковувалася з себе, що з переляку обмочила сорочку, коли відчиняла хлопцям двері. Галинку не рушили, лише спитали: "Чого навчаєш, дівчино люба, наших дітей? І чи знаєш, красуне, "Отченаш", а якщо не знаєш, то навчися. І чи ти, не дай Бо, маєш завдання створювати в Горопахах комсомол? Най тебе всі святі боронять..."
Вона хрестилася: "Хай мене Бог боронить".
І хлопці пішли.
Галина під великим секретом переповіла мені слово в слово з тієї нічної розмови, і голос її тремтів.
— То може, таки мені втекти, кинути ваші Горопахи? Шо я тут забула? Свою смерть? Вчитель нині скрізь потрібний, — запитувала мене. Висока, струнка, на чистому й білому обличчі тонко намальовані брови. Ніс мала задеркуватий. Важка смоляна коса. А очі — зелені. Я знаю, що її любили вчителі й учні, що вона в селі прижилася, і що її трохи ревнує моя Ірина... і, певно, в жіночих ревнощах була своя рація. Навіть самому собі я боявся признатися, що мені подобалися ці зелені очиська... цілий зелений світ — ліси, поля і води примружено споглядали на мене, і від зеленості світової я чомусь хвилювався. Та це була моя, підтоптаного уже чоловіка, тайна, з якою мені було веселіше жити. Тепер я мав би із зеленими очиськами розпрощатися?
Та чи в очах... чи в очах, товаришу директоре, річ?
— Хто ж буде наших дітей вчити, Галино Іванівно? — спитав її замість того, щоб відповісти на запитання. Дівчина мовчки повернулася й пішла.
Того вечора вона сиділа поруч із Одаркою Пилипівною. Ми сьорбали чай і розмовляли про всякий шкільний дріб'язок, і про те, що найвища пора віддати Галинку заміж.
— Час, звичайно, найвищий, — посміхнулася дівчина задумливо. — Тільки за кого? Одні хлопці в лісі, другі хлопці тих, які в лісі, ловлять. Всі зайняті війною. Лишилися каліки, старі, підлітки. — Галина роблено зітхнула.
— То вертайся додому, землячко, — порадила Одарка Пилипівна. — В Корсунь, до мами.
(Продовження на наступній сторінці)