— Не боюся, — признався я щиро. — Бо чого б мав вас боятися... вас, приятеля мого сина? Ви ж бо, прецінь, були однодумцями. Шо-правда, він, фантазер і мрійник, залишився у Львові боронити в підпіллі товариша Сталіна й потрапив у лабети гестапо, а ви, вибачайте, встигли чкурнути в Уфу чи ще кудись у глибину Росії. Але це я так... це ярить у мені, пане-товаришу, батьківський біль. Якщо ж поправді, то чомусь мені здається, що ви не здатні запродати мене енкаведе... хоч не треба й продавати, а лише гукнути он того драбугу з автоматом, що лежить в лопухах, щоб мене арештував, бо я сякий-такий. Ні, у вас не вистачить характеру.
Ґонтар ішов мовчки, похнюпивши голову; капелюх із смішним когутячим пером тримав у руці; рідке, немов попелом посилане волосся мокрими пасемцями поприлипало до чола й виглядало, начебто хтось вилив йому на голову миску помий. Моя іронія, як я зрозумів, до нього не доходила, шпичасті слова відбивалися, як горох від стіни... і мені лишалося той горох назад визбирувати. А взагалі на що я сподівався? На його покаяння? На заперечення? Втім, якого дідька лисого я від нього хочу? Хай забирається, та швидше.
— Дивовижно, — призупинився Ґонтар, — як син... як ваш Роман не був схожий на свого батька. — Виявляється, Ґонтар таки мене слухав. — Він був лагідний, а ви — перчений. Але я на вас не ображаюсь. Я хочу лише спитати (і даю вам чесне слово, що все залишиться між нами): невже ви, чоловік освічений, начитаний... чоловік, який не з книжок чи з газет, а таки на дотик і на запах знає нашу галицьку біду в щоденній її з'яві, не вірите, що радянська влада, яка тепер на наших теренах сторцується на ноги, не є тим лікарем, що погасить наш біль, і злидні, як рани, минуться. Вдумайтеся: чому мільйони згинули в минулу війну, обороняючи радянську вітчизну? Невже всі вони, як ваш Роман, були мрійниками й фантазерами, як ви кажете... це ж були звичайні люди, так, звичайні, з поля, фабрики, не комуністи навіть, а проте, вони йшли і йшли в бій. — Ґонтар аж ухопив мене за руку. На його обличчі, як мені здалося, зачаїлося очікування, моя відповідь мала щось для нього значити, він, може, сам для себе хотів з'ясувати щось дуже важливе.
Я був жорстокий; між нами лежав його брехливий опус про "героїчне життя" і "героїчну смерть" сержанта Козаченка; мене не обходили його переживання, розчарування, чи й навпаки — утвердження.
— Ні, — я рішуче заперечив. — Ваша радянська влада... гірко мені, повірте, за цю владу загинув мій син... — це саранча, яку виплодив і наслав на нас Сталін. Ше до нього був Ленін. Саранча вижерла Росію та Україну — пустеля чорна й страшна. Нема у вашої влади нічого ні людського, ні святого. Хіба я не є свідком того, що робиться в Горопахах... хіба це нормально, товаришу письменник, що дитина, підліток, доведений до відчаю, хапається за зброю і стріляє... і стріляє, мусите знати, не в якогось там конкретного Козаченка, а в самі груди вашої радянської влади. То хто ж вашій владі буде вірити, хто її буде любити... і за що, питаю вас, мають люди її любити? Ви, до речі, теж у неї не вірите і знаєте, що проголошені нею постулати, обіцяне "світле майбутнє" — це звичайнісінький блеф, брехня. В неї, у владу, у "світле майбутнє", в сталінські гаразди не вірили також ті мільйони й мільйони — страшно подумати,— які угноїли собою землю в її обороні, з іменем Сталіна у цю землю падаючи. Апокаліпсис! Гнані вони були примусом, страхом, горілкою, надією, обіцянками, кулеметами загороджувальних банд, і в них не було виходу, бо й божевільний Гітлєр не був кращим. Я собі уявляю... я собі уявляю і плачу: мільйони душ стоять у довжелезних чергах дотепер, дарма, що вже стільки років минуло, як війна скінчилася, перед райською брамою, бо відомо, що воякам, загиблим на війні, наперед уготоване царствіє небесное (принаймні "уготоване" теоретично), а святий Петро-ключник від раю, пошкрібує лисину й уперто не відчиняє браму, бо душі вояків рапортують йому, що загинули "за Родіну й за Сталіна", а цілий християнський світ знає — це не могло не докотитися до святого Петра — що "Родіна і Сталін" — це уособлення зла на землі... це пекло. І ви це, пане-товаришу, теж добре знаєте.
Ґонтар ані не ворухнувся, ані бровою не повів, ані в оці не викресалась іскорка протесту чи хвилювання. Я мав страшенну охоту вхопити його за пазуху біленької сорочки, щоб трісла в моїх руках, щоб ним потрусити... аж пальці мої від цього бажання тремтіли, а він стояв переді мною спокійний, гейби душа з нього вилетіла... і стала його душа вороною, що сіла он на ясені біля шкільної хвіртки... а тут, переді мною, ціпенів на ногах труп. Господи...
Врешті Ярослав Ґонтар отямився, і, мовби між нами не відбулася гостра розмова, мовби я згарячу не виказав усього, що думаю про нові порядки, які встановлює в Горопахах оперуповноважений Ступ'а, знову простягнув мені коробку "Казбеку". Ми закурили й далі рушили садовою доріжкою, поки вона не вперлася в колючу стіну здичавілої малини.
— Ну, гаразд,— зупинився тут Ґонтар. Здавалося, він насолоджується малиновим солодким духом і золотим дзвоном бджіл, бо, заплющивши повіки, стояв довгу хвилину.— Ну, гаразд,— повторив він,— де ж вихід, де ж просвіток, віконце для цієї .страждальної землі? Невже повстанча боротьба, в якій так щедро розливається братня кров, де в чистій ріці великих національних ідеалів — я згоджуюся, що є така могутня ріка, вона пливе безбережно — то тут, то там вливаються струї гнилизни, дрібної і страшної помсти, взаємпорахунків... і пливе там синя струя багацького, куркульського жалю за тим, що уже в них відібрано або ще буде відібрано. Невже ви ставите на тих, що в бункерах, що в лісах і ярах, що прикриваються Україною, немов фіговим листком? Невже ви за них? Ви ж ціле життя підкреслювали, уточнювали й, зрештою, тепер це робите, що стоїте понад партіями, понад політикою, для вас мають вартість тільки земля і народ... мені про ваші ідеали протрубів колись вуха Роман. Невже ви перефарбувалися, переметнулися, Северине Петровичу, на другий бік барикад?
Він налаштував проти мене цілий частокіл запитань, і що мене вразило: питання були гострі, а мовлені вони були рівно, по-службовому монотонно; його слова не мали в собі ядра, і я подумав, що мого співбесідника не цікавить те, що я йому буду відповідати. Душа його далі літала у воронячій зграї й крячала, а бездуховна мумія проходжувалася зі мною в шкільному садку й про людське око вела необов'язкові для неї, чужі й непотрібні розмови. Містика якась.
Та все ж я відповів, що для мене нема ніяких барикад і для мене нема місця ні справа, ні зліва, я стою посеред землі, посеред України й посеред людей, оце і є моя політика. Стосовно ж "Штефанових хлопців" і взагалі національного підпілля, то, по правді скажу: боюся, що їх розчавить більшовицька потуга. Цілком погоджуюся, що в річці, яка розлилася, як море, по цілому краї, є і сукровичні потоки, бруд... і чому б не могли бути, коли хвилі б'ють об береги, лупають каміння, вижолоблюють річища, змивають пісок і сміття. Однак не можна не захоплюватися безкрайнім розливом ріки, її потужним, упертим плином, дарма, що, може, учасники боротьби здогадуються: ворожа сила поступово буде загачувати цей плин... і від ріки нічого не лишиться, хіба що лишиться для нащадків родючий намул... і знову колись, родючістю цією сплекані, постануть нові борці. Мене захоплює приречена жертовність тисячі тисяч, а не якоїсь куркульської стихії, як ви кажете. Але я й плачу... якщо висохне річище народного плину, то залишиться безліч могил... могила на могилі... та ще "чорні во-ронки" й сибіри. Й ще, сподіваюся, залишаться сумні пісні, вони теж для нащадків. Бо гріх був би, коли б люди забули про Михася Несмія-на на прізвисько Затичка.
— Хіба й про нього є пісня? — високо понад окуляри виповзли Ґонтареві брови, власне брів у нього майже не було — росли два рудуваті кущики.
— Є. Хіба хлопчина, котрий став в обороні зганьбленої сестри, не вартий стати героєм балади? — Мені самому лише тепер надто вирізьбилося виразно: люди нічого й ніколи не забувають. Шо з того, що ніде нема Михасевої могилки, що його десь кинули в яму й затоптали сміттям, щоб і сліду не лишилося, щоб ніхто не вкопав хреста й не посадив калину. Є зате співанка, вкарбована в пам'ять, яку ніхто не затопче, бо людська пам'ять, як коріння трави: топчи її, викошуй, випалюй або й переорюй, а одначе котрогось мая вона пустить пагінець — і знову зазеленіє мурава.
— Я із вашого Михася витворив такого собі юного фанатика, який залюбки стріляє в людей,— Ґонтар зітхнув і заходився протирати скельця окулярів. Я помітив: пальці його були тонкі, жовті й довгі із загостреними нігтями.— Де ж істина? У баладі, про яку ви говорите, чи в моїй статті, написаній на основі оперативних звідомлень? — Ґонтар на хвилину ожив, воскрес, начебто направду багато для нього важила істина. Скресіння однак тривало недовго, коротку мить... на коротку мить повернулася в мумію душа.
(Продовження на наступній сторінці)