Не знаю, чому я насамкінець залишив якраз обличчя, власне голови. Лякало мене страшне закривавлене око? Набирався я поступово досвіду, розчищаючи спершу фреску там, де нібито було менше ризику? Це була, однак, неправда, я по всій стіні, працюючи де долотом, де — шкрябачкою, скальпелем, намагався бути уважним і терпеливим, щоб не відколовся ні один сантиметр малювання. Не скрізь це вдавалося, разом із вапном подекуди відлущувалися і шматки фрески. Одначе не лише страх пошкодити обличчя розп'ятих спонукало залишити їх на пізніше, ні, я, вочевидь, ціле літо внутрішньо готувався до зустрічі з розп'ятими, до розмови з ними; я хотів бути урівні з ними; я хотів порівну взяти на себе їхні муки; я готувався їм казати, що вони недаремно померли, і хоч ворог вирубав упень наші ліси й, витесавши з дерев хрести, розп'яв народ — ми таки живемо, засіваємо спалену пожежами землю пшеницею і плодимо дітей; я протягом цілого літа щоденно мисленно розповідав мученикам про трагедію старого директора школи з мого рідного села, про дівчат-гімназисток із Рогачівської гімназії, над якими збиткувалися енкаведисти наприкінці червня сорок першого року, про життя і страждання Павла Ключара, про служіння рідній землі Данила Вер-'беня, про безталання колгоспної ланкової, яка продається за фальшиву славу партійним функціонерам, про свічечку посеред стерні на полі під Братишанами, де загубилася могилка молодого повстанця, про страшну кару, призначену предками, корчмареві Жельману, про руїни церковці в полях над Дністром, про енкаведиста з Великої України Сашка Козаченка, який грав на гармошці й умер посеред вулиці за свої гріхи та за гріхи оперуповноваженого Ступи, про самого Ступу ученики теж повинні були знати, й про тих також, яких вивезли на Сибір, і про письменника, який звеличував понищення власного народу і через те, каючись, наклав на себе руки. Не міг я забути про життя і смерть Михаська Затички, та цілу його родину, про Юстину Монашку, Софію Корчувату, матір повстанську, про чорне життя Насті Хмурої...
Та найбільше я розповідав про себе, про свої гріхи, сумніви, терзання, просвітлення і каяття; я розповів про перше своє кохання, про Наталену та про єфрейторів, які "точно" знають, як писати книжки, як малювати картини, як грати на сцені, хоч і у житті вони, єфрейтори, були "туманами вісімнадцятими", анальфабетами.
Вони, мученики на хрестах, повинні були знати, що страждання на нашій землі не скінчилося; я скаржився мученикам, що Бог обрав мене переймати в свою душу людські болі... переймати, але не плакати, навпаки — мужніти, очищатися й дивуватися цілій землі, народові й самому собі посеред народу, що ми здатні перетерплювати найлютіші трагедії, вмирати й воскрешати.
Спершу я узявся розчищати голову страдника, який висів на середньому хресті. Про його чернечу одежу я згадував, бороду він теж мав чернечу, але недовгу, гостру, шпичасту. Він один був зображений ізографом іще живим, голову мав задерту конвульсійне вгору, борода націлилась в небо, рот був широко роздертий, спотворений криком... і кричали також єдине закривавлене око, й страшна рана — на місці ока другого. Стародавній майстер не завдав собі за мету передати переживання черця цілою гамою фарб, стан болю, терпіння виражали тільки єдине ще живе око й розкритий рот, але й цього вистачало, щоб зрозуміти, який біль витерплює на стіні чернець і яку ненависть він випльовує з своїх уст на ворогів і, може бути, на Господа Бога, що покинув його, свого слугу, на ворожу поталу.
Навколо голови черця ізограф написав: "Се ігумен Данило".
Ігумен Данило?! Очевидно, я повинен був здивуватися, може, навіть вигукнути й, кинувшись з риштування, загрюкати в двері, за якими сиділи на порозі Павло Ключар і Данило Вербень, та потішити їх новиною, що ігумен Данило, який обороняв перед шляхтою Святого Духа, постать реально-історична, дарма, що пам'ять про нього жила дотепер лише в переказах і легендах, а не в достовірних хроніках і діарушах. Проте, я не збіг із риштування, я лише полегшено зітхнув і запалив цигарку, бо, скажу щиро, потаємно сподівався на таке відкриття... мені власне, баглося саме такого, а не іншого відкриття, бо ж немарне іще замолоду Наталена вчила мене, заохочувала відчиняти двері до тайн.
Чернець на стіні скосив на мене єдине око; погляд його був, як удар ножа — кривавим, червоним; ізограф не скупився, малюючи постать черця, червоного, чорного і сірого; чорною була його одежа, сірими — обличчя, руки й ноги... кров навколо очей... кривава яма замість лівого ока... цівка крові з рота.
Козак, який висів на хресті праворуч, був круглолицим, вусатим, але уже без промінчика життя: очі заплющені, лице біле, продовжні зморшки на ньому покраяні, як шаблею, червоними мазками. Навколо голови замість німба було написано "Се полковник Дубовий" — особа теж нам знайома з переказів.
Ліворуч висів молодий посполитий чоловік із довгим білявим волоссям, рівним великим носом і густими пшеничними бровами; обличчя його виражало спокій, лагідність, і навіть смерть не спотворила тихої задуми на чолі, усміху на губах; навкруж голови мистець написав трохи дивно: "А се, братіє, ми з вами".
Ми?!
Я не міг відразу збагнути, кого мав на увазі художник кажучи "А се, братіє, ми з вами". Тих посполитих, що теж загинули, обороняючи Святий Дух? Себе? Нас? Усі прийдешні покоління? Господи, але ж цю людину, що на хресті, я десь уже бачив... бачив і розмовляв з нею вчора!
Людина на хресті була схожа на Павла Ключара, немовби якраз Павло, а не хтось інший позував художникові триста років тому.
— Що це має означати? — шепнув я сам до себе, до трьох мучеників на хрестах, до полум'я за їхніми плечима й до великої тиші, що немов стародавнє вино в амфорі, гусла в стінах Святого Духа.
Та ученики на хрестах не відповіли.
— Що ти власне волієш од них дізнатися? — звідкись... з-під бані, з-під плаского каміння на долівці, із-за царських врат докотилося до моїх вух запитання. Мені здавалося, що я побачив людину в білій довгій одежі, яка сиділа на приступцях перед престолом. Царські врата були відчинені навстіж. Крізь чотири округлі віконця під куполом лилися до храму потоки теплого сонячного дня. У храмі пахло сухим вапном, старим камінням і прадавнім ароматом ладану й людського поту, що просяк ув камінь навіки.
— Хочу дізнатися, чи чують вони, як мене болять їхні болі... неначе мене катують, — відповів я і поволі спустився з риштування. Сів під стіною на перевернуте відро, на якому збирався сидіти Ключар, і заплющив очі.
— Значить, я володів своїм мистецтвом, якщо ти чуєш крик зі стіни, — відповів чоловік у білій одежі.
— Ти хто? — спитав я.
— Василій єсьм... ізограф. Творець цієї Голгофи.
— Ти жив у їхні часи... жив у нижніх світах і бачив їхнє життя і їхню смерть. Чи вона була такою, якою ти її змалював, майстре?
— Я лежав серед трупів, коли шляхта увірвалася всередину огради Святого Духа, і бачив, як ігумена Данила й побратимів із ним, що були поранені й немічні, порубали шаблями. Всі вони лежать у великій Козацькій могилі... отут поруч. Хіба ти не пам'ятаєш?
Запитання не впало зненацька, колись, перейнявшись переказом про оборону Святого Духа, душа моя заворожена, уже начебто й побувала у нижніх минулих світах.
— Чому думаєш, брате, що то була ворожба? — здивувався ізограф. — Чому не допускаєш, що в тобі живе зеренце, яке посіяне тисячу років тому? Покоління за поколінням лягають у землю, а зерно живе й переходить у нові наступні покоління... і так буде тривати безконечно, поки життя цієї гіркої землі.
— Чому ж, брате мій, — я й собі назвав його братом, — якщо так легко, як ти кажеш, передається пам'ять від покоління до покоління, на нашій землі безмір... Господи, безмір безпам'яті? Залила землю липуча смола й люди блукають по ній із заліпленими душами. — Я, певно, аж застогнав, уявляючи людей, що блукали з сліпими й глухими душами. — Чи Бог цього хоче? Чи панують над нами сатанинські люті сили?
Ізограф у білій сутані, поплямленій фарбами, підвівся з приступок біля вівтаря й підступив до мене; стояв навпроти високий, безбородий, схожий... схожий на мене. Я заплющив повіки. Він поклав долоню на мою голову.
— Не бійся, брате, — сказав лагідно. — Так воно і є: я — це ти, ти — це я з минулих світів. Ми не повторилися, брате, ми продовжилися.
Я не розплющував повік; я боявся побачити перед собою своє обличчя, свої очі, свої, врешті, думки.
Ізограф теж мовчав, давши мені час, щоб оговтався, щоб не збожеволів від думки, що той хтось другий — теж я.
— Я думаю... я жахаюсь од твого лементу про безмір безпам'яті, забуття, — обізвався врешті ізограф. — Маєш рацію: тут не обходиться без підступу сатани. Та тільки ніякий диявол, брате мій, не здолав би нас, коли б наші душі не були лінивими. Ти ніколи цим не журився? Я чомусь у цьому переконаний. Гадаєш, я випадково взявся малювати отут апокрифичну Голгофу... гадаєш, не було в цьому нагальної спонуки й потреби? — Ізограф присів на каміння біля мене й продовжив: — Коли після потопту шляхтою Святого Духа, після рабунку й знущань над бранцями люди Януша Черченського покинули побоїще й навколо церкви запанувала тиша, я виповз з-під мерців і заходився копати велику яму, щоб поховати убієнних. Знайшлося іще декілька посполитих, які врятувалися, і ми спільно сповнили свій останній обов'язок перед полеглими — віддали їх землі. Не було плачу, але й не було казань про високий подвиг людей, що полягли в обороні Святого Духа; не знаю, як у кого, а в мене замість возвеличення діяння ігумена Данила зародився сумнів: А чи мав рацію отець Данило, проповідуючи: "Здобудь волю або ж умри за неї". Ну, ось він лежить обезглавлений, голова окремо від тулуба, лежать постріляні і порубані його вої, а ворог переможно покотився далі. А ми... а ми чи переможемо його колись? Та й чи варто знову й знову ставати з ним на змаг? Чи не ліпше, браття, просто жити?
Мислі мої були, певно, навіяні страхіттями пережитого; мертві тіла мужів і отроків немовби переконували, що смерть завжди перемагає життя... що треба упокоритися, що треба розчинитися в буднях і жити тихо, поки життя.
— Ти мене чуєш, брате? — ізограф обірвав свою бесіду, поклав руку мені на коліно й тяжко зітхнув... і тяжко застогнав. Стогін відлунився голосно під банею.
— Я тебе чую, брате, — відповів я на його клич.
— Коли ж чуєш, то й бачиш очима... тими очима, що в душі маєш, як я рушив поміж людей, пригадавши, що навчився колись малярського ремесла, що Бог обдарував мене талантом. У Рогачі, у Львові, Вишні, Потиличі, нехтуючи приписи цехів, я крадькома малював пар-суни міщан, дрібної шляхти, поки мене не взяв до свого двору Януш Черченський, пан на Черчені, який, якщо пам'ятаєш, здобув і понищив із своєю надвірною корогвою Святого Духа. Я мав у нього досить хліба й до хліба, пан на Черчені не відмовляв мені в питві, мав я чисту сорочку і чревії на зиму, спав на білій вереті й не знав узимку студені; час від часу присилали мені ключницю Яну, солодку молодицю, з якою бавився не одну ніч.
Так тривало, брате, не до старості, а до того часу, поки я не перемалював усіх родаків Януша на Черчені — паню Ванду, доньок його і зятів, онуків і невісток; потім я малював надвірних панських слуг; потім ясновельможний забаг, щоб я малював йому коней, яких він любив, а ще згодом — псів. За сите й безтурботне життя я платив приниженням свого таланту. Я це усвідомлював, мій брате, находило на мене каяття, збирав я, бувало, по стебелині, як у полі солому, свою розвіяну гордість, ночами часто не спав, молився, викликаючи в себе потребу бунту. Так тривало, мій брате, поки одного разу Януш на Черчені, будучи захмелений тяжко, не скинув ногавиці й не звелів малювати його голу задницю.
Ти, певно, сподіваєшся почути, що я одразу збунтувався і плюнув у панську задницю, зламав свого пензля, щоб більше до нього не торкатися? Але цього не сталося... ні, цього не сталося. Я таки малював його задницю, і намальоване ясновельможний наказав підписати моїм іменем, регочучи, що буде цю "голу парсуну" показувати всім, хто цікавиться малярством. І будуть "голу парсуну", хе-хе, розглядати мої нащадки в п'ятому чи й у десятому коліні, і в тому десятому коліні буде жити твоє ім'я.
Він кпив із мене; я розумів, що впав у багно так низько, що вже ніколи не матиму сили звестися на ноги; я бачив своє безчестя, що було немовби пришпилене на придорожній фігурі, повз яку проходили століття і тисячні людські натовпи; ми з паном на Черчені цілу ніч пиячили Як рівний із рівним... нерівні були тільки в тому, що він, захмелений, як чіп, слинив мене цілунками, вихваляючи мій талант, а я, теж очманілий, ниций, поганьблений, цілував, сповнюючи наказ, таки мною намальовану задницю.
Коли ж ясновельможний захропів, я, щоб ницість свою не множити, почав шукати шнурка й гака. Не знайшовши їх однак і відклавши самогубство на завтра, я заснув... я заснув і приснився мені ігумен Данило, який схилився наді мною. "Тобі, сучий сину, — гримів його бас, — не вішатися треба, а каятися... а каятися й спокутувати гріхи, які вчинив-їс супроти землі, котрій повинен був служити своїм талантом, і супроти таки свого таланту".
Він навідмаш ударив мене плазом шаблі.
— Як здогадуюся, — промовив я до ізографа, — ти малював оцих мучеників на хрестах із покути, з покаяння?
— Нічого спершу в мені не було, — глухо відповів ізограф, — ні покаяння, ні прагнення покути.
Моя душа була переповнена харкотинням, блювотою, смородом срамного місця любаски моєї Яни. Де б у ній, у душі моїй, знайшлося б місце для чогось хосенного й чистого.
Я блукав, як сновида, полями й лісами, уникаючи людей, які не могли не знати про моє посоромлення. Та я даремно... даремно людей цих остерігався, вони, якщо й не вихваляли мої витвори, що висіли на стінах у замку у Черчені, то принаймні не осуджували їх. Мовляв, що той бідний ізограф міг удіяти, якщо на це була панська воля. Всі ми під Богом і під ясновельможним ходимо. Лише окремі з них, із людей, чисті й білі, як отой, котрий висить на хресті зліва, сторонилися мене, немов би я був прокажений.
— Дуже схожий на того білого й світлого лицем, якого розп'ято на лівому хресті, мій молодий приятель Павло Ключар. Він сидить на сходах за дверима церкви й стереже її. Ти начебто з нього малював свого мученика, — казав я ізографові.
— Маєш рацію, брате, — відповів ізограф. — Малював я його прадіда Ключара, що був в Черчені ковалем, кував він плуги і серпи... і робив ключі й замки, тому — Ключар. Чи я тобі не говорив, що ми продовжуємося в часі: вмираємо й знову народжуємося, і так триває тисячоліттями. Тіло вмирає, а душа шукає нового пристанища. Глітно було б у раю, у вирії від безлічі праведників, а ще більше завізно було б у пеклі від грішників. Тому Господь повертає їх, праведників і грішників, на землю. Але це, певно, єретичні думки, — осмикнув себе ізограф. — Хоч, брате мій, що ми знаємо про самих себе, про життя і про смерть... особливо про смерть. — Він підвівся, опираючись рукою об стіну, обтрусив від пилу білу одежу й, заклавши руки за спину й похиливши голову, походжував туди-сюди по церкві. Хода його була легка. В церковній тиші його кроки були схожі на шерех крил.
— Але ж, врешті-решт, найшла на тебе, брате, потреба, — насмілився я перепинити його ходьбу. Мої слова не відразу дійшли до нього, очевидно, ходіння по церкві помагало в думанні. Потім він зупинився посеред церкви, саме на тому місці, де схрещуються та розливаються навсібіч сонячні потоки з усіх чотирьох високих оконець.
— Я звик на цьому місці відігріватися на сонці, коли, бувало, душа й тіло коченіли в церковній студені, — пояснив ізограф, помітивши, що не спускаю з нього очей. — Може бути, що таким способом я черпаю од сонця силу. Мистцеві постійно потрібна якась криниця, джерело, звідки міг би черпати наснагу. Адже пензель висмоктує у тебе силу й ти виснажуєшся, стаєш порожнім, як порхавка. Хіба не так, брате мій? — спитав ізограф. І я подумав, що він повторює колись мною сказані слова: часом мистцеві для того, щоб знову спалахнув вогонь, який починає тліти й пригасати, досить усміху красивої жінки, яка йде тобі назустріч. Так часом мало мистцеві треба... мало й багато.
— Та коли я нудив світом, покинувши Черчен, із запльованою душею, ниций духом, то замало було для скресіння лише сонця й усміху жінки, — ізограф якимось чином уловив мою думку. — Замало було навіть того сну, у якому ігумен Данило ударив мене плазом шаблею. Потрібне було, брате мій, велике потрясіння душі. Й воно настало...
Якось після довгих мандрів я повернувся у Страдчу долину під стіни Святого Духа; власне ніякого Духа не було: скніла руїна. Двері до храму розламані, долівка засмічена соломою, кінським та людським смородом; тут і там сизіли сліди вогнищ; під ногами потріскували кістки від минулих трапез; у кутках тліло вошиве жебрацьке лахміття. Царські врата й бічні вівтарі лежали ниць на камінні. Баня, що була колись покрита гонтою, у багатьох місцях продірявилася й крізь неї просівалося небо. І тільки іконостас, на щастя, уцілів; і коли я мимохіть пробігся очима по обох рядах образів, почорнілих, подекуди полущених, то помітив, що усі святі поглянули на мене, і в їхніх очах я уздрів сльози.
Найбільше мене вразила навіть не руїна, не запустіння, не сльози намальованих святих, а те вразило, що, під церквою хлопчаки... було їх, мабуть, з десяток безштаньків у довгих сорочках... бавлячись й регочучись, засвічували в людських черепах скіпки й крізь порожні очниці висотувалися полум'я і дим.
Ще інші отроки, настромивши черепи на палиці, бігали й викрикували, немов татари, "аллах" і "аллах"; так вони себе взаємно лякали.
Найстрашнішим, брате мій, було те, що стежкою повз дитячі грища проходили косарі з косами й женці з серпами... проходили й не помічали, що їхні виплодки, Господи прости, випорпували з Козацької могили черепи загиблих і глумилися над ними...
Діти не знали, що чинили?
Діти не знали, а вітці їхні, й матері, і діди, і цілий край теж не знав, що увійшли вони у глибоке рабство, у якому куються кайдани не тільки для рук і ніг, а й також для душі?..
Я стояв на порозі зганьбленого Святого Духа і не міг ані крикнути, ані простогнати, ні бодай тупнути ногою; я був потрясений побаченим; ні, я був приголомшений; я по коліна, по шию западався в землю від сорому й безсилля; я, певно, виглядав страшним, бо дітлахи, уздрівши мене на порозі, знітилися, заніміли, а далі, мов горобці, залопотіли в корчі; лишився тільки зганьблений Святий Дух і людські черепи, у яких дотлівали головешки.
Мене огорнув сум, від якого легко збожеволіти; і, рятуючись від немічної самотності, я упав хрестом на землю і шукав забуття в молитві... шукав також у молитві виправдання. На мене найшло, впало на мене, що то я винен у поганьбленні храму, і в нелюдських грищах дітвори, і в тому, що за оградою поспішали в поля косарі й женці, зовсім не звертаючи уваги на поруйнований Святий Дух, на розриту Козацьку могилу, на своїх галасливих пуцьвіриків і на мене, грішного, що лежав хрестом...
Що я міг учинити, брате мій? Плакати? Косарі й женці — ревні піддані ясновельможного та пияки з Гершкової корчми збирали мої сльози в долоні й залюбки, регочучись, спродували їх. замість перлів, тому ж таки Гершкові.
Мав я каятися прилюдно, що завинив малюючи шляхтичеві на догоду псів, двораків і навіть його задницю, замість того, щоб малювати, скажімо, Наливайка, батька Хмеля, полковників Нечая і Богуна? Парсуни Богдана і його полковників нагадували б, що іржавіють у піхвах наші шаблі... і що ми мали колись волю... і що кайдани вгризлися в наші душі... і що болять наші рани?
Гей, а таки каюся!!! Чуєте, мене?
Покаянні мої слова косарі й женці розвішували, немов мокрі ногавиці, на воринні на посміх і на глум; вони, підданці вірні, давно забули про Хмеля і його полковників, про шаблю і про шаблею добуту волю; вони мені погрожували, що донесуть кому слід про те, що каламучу у краї мир і спокій... їм, підданцям, виявляється, було солодко й затишно у своїй неволі, вони немовби плавали у літеплі каламутної ріки, яка нікуди не текла і нових берегів не обіцяла.
Я махнув на них рукою, на косарів, на женців, на бранців панських, вони зневажали мене, але я зневажав також їх, ми нічого іншого взаємно не вартували. І вже, не дбаючи про поспільство, я почав у трудах, у молитвах, у думках жити лише для себе. Поселившись у Святому Дусі в тій самій келії, в якій колись перебував ігумен Данило, я самотужки збирав каміння й мурував пощерблені стіни; діри в куполі Святого Духа зашив соломою; долівку чисто вигріб й вимив, а царські врата й бічні вівтарі як міг полагодив. Котрогось дня осінила мене думка зобразити на стіні Голгофу нашого краю: я ж бо пам'ятав оборону Святого Духа і пам'ятав смерть ігумена Данила, полковника Дубини й багатьох інших; я подумав, що малюванням своїм воздвигну пам'ятник полеглим... і сплачу задавнений свій борг; іще спало на думку, що, може, завтра пришкультигає до Святого Духа старець й, дивлячись на муки ігумена Данила, згадає, що й сам колись тримав у руці шаблю; а післязавтра прийде сюди отрок, який пасе в леваді волів ясновельможного, й задумається: за що ж вони, мученики, вмерли, розп'яті на хрестах, за кого? За мене? За нас? За Святого Духа? За край цілий? Невже вони вмерли за те, щоб я випасав волів пана на Черчені? Вдома він спитає вітця й матір: чому ж ви, родичі мої дорогі, ні словом, ніколи не обмовилися про оборонців Святого Духа?
І я взявся до роботи.
Ізограф зупинився навпроти своєї фрески й пильно вдивлявся в обличчя розп'ятих.
— Я давно їх не бачив... не бачив свого ж таки творіння, — пояснив вибачливо. — Триста років минуло, — додав, — а вони зовсім не постаріли. Правда? — перепитав мене і я згадав, що теж побував у нижніх минулих світах.
— Вони й не могли змінитися, — відповів я. — Бо й нині триває передсмертна мука ігумена Данила. Його крик тут лунає... чуєш?
— Чую, — відповів ізограф пошепки. Ми обидва завмерли, прислухаючись до крику, що вилунювався зі стін; ми чули цей крик обидва, і в цьому було чудо мистецтва. — Невже, брате, — різко повернувся до мене ізограф, — і в твоїх верхніх світах нині потрібен зойк ігумена Данила... потрібен, щоб будити, щоб серця вилущити із збайдужілих шкаралущ? Невже й нині косарі й женці проходять мимо, не помічаючи Святого Духа? Невже все повторюється? — Він присів навпроти мене навпочіпки, узяв мої руки у свої й вперто очікував відповіді.
— Наказано минати Святий Дух... наказано, — не міг я приховати правди.
— Господи? — скрикнув ізограф. — Хто повелів?
— Єфрейтори. Хіба ти їх не знаєш? — відповів я.
— Очевидно, що в часи, коли я малював Голгофу, вони називалися інакше. Пам'ятаю, коли моє малювання було готове... коли по одному, спочатку рідко й боязливо, а далі з кожним днем, із кожним місяцем і роком почали до Святого Духа навертатися на лише косарі та женці, а й спудеї також, міщани, Божі мандрівники, попи й ченці, злодії теж — ціле поспільство стало приходити сюди й стоячи німо слухали, як у їхніх таки грудях відлунювався передсмертний крик ігумена Данила... крик, а чи, може, поклик до шаблі?
Не дивно, що покликано мене перед очі ясновельможного пана на Черчені.
— Ти бунтуєш моїх людей, поспільство тривожиш криком якогось черця! — сердився він. Постарілий, згорблений, він виглядав жалюгідно... і було мені тяжко й встидно, що, запобігаючи у нього ласки, я колись малював його задницю.
Шляхцюра споглядав на мене не тільки гнівно й владно, але й здивовано; він мене не впізнавав; я не стояв перед ним, сточений червами; я не розсипався перед ним тлінню; не тхнуло від мене покоє-вим гноєм; він бачив мене сильним і розквітлим, немов би я тільки те й робив, що качався у росах, споживав пшеничні паляниці, запиваючи медом; він тюпав горбато й кривоного навколо, обнюхуючи мене й обмацуючи збілілими більмаками, угадуючи первопричину мого скресіння людського й малярського; він розумом куцим не доглупувався, що стоїть перед ним мистець, який талантом своїм повернув людям зганьблену й приспану пам'ять... і в поверненій же пам'яті, як у святій купелі, сам очистився й сцілився.
Розмова з паном на Черчені не тривала довго; він вигадав кару: жеби мальовидло в церкві не навертало схизматів на думання, то наказую ізографу самому знищити його, щоб по мальовидлу й сліду не зосталося.
Таке, брате мій, було веління суворе; ще тієї таки ночі я з кількома вірними приятелями покрили вапном малювання на стіні, наперед змастивши його оливою; ми хотіли вірити, що настане час і Голгофа знову знадобиться косарям і женцям, мистцям і торговим людям, священикам і мужам збройним — цілій землі.
— Що ж сталося з тобою, брате? — спитав я, вражений його оповіддю. Голгофа на стіні постала переді мною не якоюсь сторінкою з історії забутого храму, а якби символом терпіння цілого народу.
І тоді вперше по-справжньому пройняв мене страх за неї; я мимоволі зазирнув у безодню ненависті до неї, до Голгофи, котру вже копали товариші єфрейтори.
Господи, порятуй!!!
— Що сталося зі мною, — лагідно перепитав і посміхнувся ізограф. — Кинуто мене у катуш, у підземелля, у ніч, у безвість. Віки наді мною текли й текли... Ти себе послухай... собі заглянь в душу... я триваю в тобі... але й Голгофа триває на цій землі.
ПАВЛО КЛЮЧАР
19
"Лише місяць минув, Майстре, відтоді, як Ви від'їхали до Львова, а мені видається, що я Вас не бачив цілу копу років; літо прожите з Вами схоже на розлоге поле, на якому Ви ходили за плугом, а я, як міг, топтав за Вами борозну.
У Черчені покищо все по-старому. У церкві Святого Духа буваю майже щодня, жене мене туди не тільки потреба надивитися на фреску, щоб перелити біль розп'ятих мучеників у своє серце... начебто у моєму серці того болю бракує; жене мене туди підсвідома пересторога, страх, що за ніч, поки я спав, чорні сили закралися до храму й знищили старе малювання; воно, малювання, дарма, що давнє, але вельми актуальне й у сьогоднішньому дні. Вічно триває наша Голгофа. Розуміємо це ми з вами, Василю Васильовичу, але й розуміють це щезники з пекла.
Хочу похвалитися, що Голгофою у Святому Дусі зацікавилися не тільки люди в Черчені. Ваша стаття у "Бистричанській правді", інтерв'ю на Львівському радіо придали нашій фресці мало не всеукраїнську популярність. Майже щонеділі напливають до Черченя людські гурти: хто автобусом, хто своїм транспортом, а сторонські з сусідніх сіл — "другим нумером", тобто пішки, і я мушу відчиняти церкву й брати на себе роль екскурсовода. Зрозуміло, не тільки фреска кличе сюди приїжджих... не знаю, як їх маю називати: туристів?, мадрівників?, людей знудьгованих?, шанувальників мистецтва та історії? Наша Страдча долина з Козацькою могилою та стрілецьким цвинтарем не залишає байдужим нікого, і це мене тішить, Майстре; вони, приїжджі, усе мене розпитують та розпитують і я, пам'ятаючи, звісно, про всюдисущих стукачів, розповідаю, як можу. Здогадуюся, що це не дуже безпечно, але ж люди запитують, то мушу їм відповідати.
Чи не зашкодить це Святому Духові й фресці?
Ні, не буду накликати біди, що вистромила в куті, де віник, вуха...
Були в Черчені високі гості з Бистричан та з Рогача: секретар обкому, який кермує пропагандою, Омелян Демидович Чорній, районний Перший, а з ними ще дві "Волги" меншої ідеологічної тюльки, в тому числі й директор обласного краєзнавчого музею Галина Левківна Журавель — жінка, на мій погляд, закохана у свою справу, а головне, що музейну справу вона таки знає; приємно було з нею розмовляти. Начальство дуже уважно, я сказав би, через "льорнету" розглядало фреску, товариш Чорній спробував навіть її похвалити, казав, що в культове мистецтво українського середньовіччя проникли ідеї соціальної і національної боротьби... хоч мистець напевне помилився, зображаючи на фресці єдність, однакову долю усього тогочасного суспільства, розп'явши на хрестах козацького старшину, представника духовенства та вбогого ратая. Нам про це треба пам'ятати, особливо тому, хто тлумачить зміст цього мальовила.
Отак фреску було оцінено з висоти партійної дзвіниці.
Перший з Рогача у розумні розмови не втручався, туман-туманом, він тільки ворушив бровищами, що зрослися на переніссі, й нипав згідливо важкою, як із колоди витесаною, головою.
Журавель з Чорнієм обіцяли, що в Святому Дусі облаштуємо музей Голгофи, це, мовляв, щось буде дуже цікаве й нове. Голова наш Чобіт із парторгом пропозицію начальства підтримали, аякже, така мистецька пам'ятка, яка рознесе славу про Черчен і наш колгосп по цілому світі, вартує того, щоб її належно зберігати й популяризувати, не пошкодуємо, мовляв, коштів. "У чьом діло, — сказав Пиндилик, — за нами не стане". Я з свого боку застеріг, що музей повинен бути лише Голгофи, ніякої етнографії, історії й зрозуміло, стендів про новітній розвій села (ні, я не сказав "соціалістичний розвиток", боявся сполохати начальство). Громада на це не погодиться. Це точно. Адже конфлікт на цьому грунті уже відбувся свого часу, всі пам'ятаємо.
Партійному начальству, звісно, як кістка в горлі — стрілецьке кладовище. "М-да, — заклопотано шкрябав потилицю товариш Чорній, — сусідство не дуже зручне. Оті надгробки, хрестики, м-да... Люди будуть розпитувати: хто там лежить, за що загинули? А то ж націоналісти полягли, нібито за Україну. Треба цілу лекцію прочитати, щоб... Одно слово, складно. Ліпше, щоб тих хрестиків взагалі не було". Так розмірковував товариш Чорній й з-під величезних окулярів метав на мене зирки, видно, йому доповіли, хто я такий, і всю оту ганебну історію з моїм вступом до партії.
Я йому зважився тлумачити, як історику, він, прецінь, кандидат історичних наук, що так і так, стрільці Української Галицької Армії нічого спільного з націоналізмом, як його, націоналізм тобто, у нашому суспільстві розуміють, не мають, були це вояки, які боронили рідну землю від ворога і впали в бою. Вони нічим не завинили перед українською землею і перед людьми. Даймо їм спокій. Я по суті повторив уже колись сказане Афоні; так я, до речі, оповідаю про стрільців і тим, які наїжджають до Черченя.
Секретар нічого не відповів, лише похитав головою. Я тепер стою на роздоріжжі: з одного боку ой як потрібно показувати нашу Голгофу людям, а найбільше — молоді, хай би їм зеренця западали в душі... так, западали й там проростали, колись бо корінчик вижене стебло і колос. А з другого боку... а з другого боку... Чобіт, передовий колгоспний голова, вночі прижене на стрілецький цвинтар бульдозер і зрівняє його з землею, як це зробили ваші єфрейтори у Львові на Янівському кладовищі.
І гризе тепер мене жура..."
"...Розумію, Василю Васильовичу, що у Вас нема часу на довгі листовні розмови зі мною, але я не вимагаю діалогу, мені вистачає і того, що Ви мене слухаєте — читаєте мої ієрогліфи. Для мене це ніби вікно, квартирка у світ..."
"Тішуся, що у Львові і в Києві є люди, спеціалісти й просто небайдужі до мистецтва й до історії люди, які вже встигли побачити нашу Голгофу й високо цінують хоробрість (так, хоробрість, бо інше слово було б легким, як пожовклий листок липи) мистця з сімнадцятого століття, який своїм апокрифічним, а насправді — патріотичним твором нагадав парафіянам церкви Святого Духа, а через них — цілій Україні заповіт, який через двіста років опісля поет перелив у слово:
"Молися, сину, за Україну його замучили колись". Я оце написав Вам останнє речення і жахнувся, осмислюючи його: Господи, в усі часи в нашій історії тривають і тривають Голгофи. І в наш час вона продовжується.
По осені, як викопаю картоплю, хочу на декілька днів приїхати до Львова. Приймете? Поблукаю по музеях. Наговорюся досхочу з Вами..."
20
"Найшло певно на мене, бо замість того, щоб, поки сухо надворі, прикопати в ямі картоплю, я ні з того ні з сього, покинувши всі роботи, вихопився мимохіть з воріт і без ніякої певної потреби подибав собі сільськими вулицями; я давно зблизька, очі в очі, не придивлявся до Черчена, до його хат, до садів. День удався сонячний і тихий, усміхненим і лагідним постало переді мною село; не було баюр на вулицях, не було запліснявілих, рудих, зарослих гірчаком придорожних ровів, не було смердючої слизі гноївки, що масно стікала з-під стаєнь та куп гною біля них; не було засмальцьованих фуфайок, кирзаків і гумаків — селянської вбері та взуття на осінній сезон. Зате були білі стіни хат, блискучі, живі, як дівочі очі, вікна, сині дими, що росли стовбурами з димарів і високо в небі розсівалися, як кульбабки на вітрах; і був винний дух зіпрілого листя, пізніх яблук, спорожнілих картоплищ; і був лінивий вітерко, що пахнув зайцем; і були попід ворітьми громадки дітей, а на левадах — хмари гусей, що біліли, як острівки молодого снігу на зеленому тлі. Зустрічні мої близькі й далекі сусіди мовчки, вітаючись, кивали головами, а хто й подавав руку, а хто казав "славайсу", а хто "добридень", хто й надовше зупинився і ми собі балакали про погоду, про здоров'я, про те, "що пишуть газети". Всі людські обличчя видавалися мені якщо не усміхненими, то напевне були відкритими й добрими. Поміж ними й сільський голова Митро Цимусь виглядав нормальною людиною і при зустрічі клепав мене приязно по плечах. Вони всі любили мене, я прагнув їхньої любові, мені і в голову не закрадалася думка, що є поміж ними мої недоброзичливці або й вороги... Господи Боже мій, які можуть бути вороги, якщо ці люди від землі, від хліба, від тяжкої і святої роботи?
Я їх ідеалізую, правда, Майстре? Але най буде... най так усе залишиться незмінним у моїй душі, так легше жити... легше людині жити в усміхненому доброму світі.
А мої мама стривожено чекали на мене на воротях; я ухопив маму в оберемок, підняв, як сніпок, закружляв із ними; я був молодий й і напевне трохи сп'янілий від осіннього терпкого вина..."
21
"...Ольга до мене не приходить, а я за нею стужився, і душа моя висохла на тріску. Коли туга, немов смертельна хвороба, не дає мені жити, я вечорами, мов той злодій, підкрадаюся до обійстя Чоботів, нишкну під парканом і очікую, надіючись, що вона припадком вийде з хати, і тоді її побачу... я тоді її схоплю, обніму, обцілую. Даремні, однак, мої очікування, Ольгу стережуть у хаті...
Якось одного вечора натрапив на мене на вулиці коло своїх воріт сам товариш Чобіт. "Ти чого тут крутишся? — буркнув. — Що тут згубив? Підпалити, може, хочеш? Убити мене?" — проскрипів смішком. Він не вміє сміятися, його сміх схожий на скрип немащених коліс.
Я признався, що виглядаю Ольгу. "Пуста робота, — казав Чобіт, зітхнувши, немовби перейнявшись моєю турботою. — Заборонено їй. Ти знаєш, яка у нас мама... мама їй заткала писок, щоб і словом про тебе не згадувала. Ну і я, звичайно, теж," — додав він, схаменувшись. "Але ж не маєте права", — простогнав я. Вікна в Чоботовій вілії світилися на всіх двох поверхах... у котромусь вікні за фіранкою майнула тінь, може, Ольжина. Може, мала Настуся розплющує носик об скло, вдивляючись в темряву, визираючи тата? "Ов, а ти хто такий, що маєш на Ольгу право?" "Чоловік", — кажу. "Ольга вже дала на розвід. Який ти їй чоловік, небоже. Ти ж бо не схотів бути нормальним, як усі".
І Чобіт похитався, навіть не озираючись додому. Дзв'якнув ланцюгом на хвіртці, звідти пригрозив: "От йди звідси по-доброму. Бо пса спущу".
На мене й так спущені люті пси й розтерзали вони мене. Відібрано в мене жінку й дитину лише за те, що не схотів бути такими, як Чоботи, як..."
"...Нині зранку розгулявся вітер. Осінь найняла його, роботягу й записала трудодень, паличку в табель, за те, що він підмітав подвір'я і сади, здуваючи підсохле листя попід паркани, у виярки, а найбільше — в річку, в Золоту Липу, яка, немов ескалатор, бере на свої дрібні хвилі нагнане вітром бадилля й листя й несе у Чорне море; несе, певно, річка листячко у вирій, куди й птахи відлетіли.
Один листок, підхоплений вітром з-під корча, прилетів до мене, як метелик, і приліпився до щоки. Був вологий і холодний. Я однак не поспішав його змахнути, він уявлявся мені цілунком. Осінь цілувала мене на прощання.
І я цілую Вас, Майстре".
22
"...Не можу не поділитися радістю, коли прибігають до мене колишні мої учні й просять відімкнути церкву, щоб і вони могли надивитися на "оте українське малювання на стіні, де на хресті розіп'яли козака".
Вони, уже нажахані, уже насторожені, уже обережні й потайні, прибігають до мене, оглядаючись, щоб ніхто не бачив, бо нібито Хмура Настя посміюється в школі з фрески та з "колишнього педагога" Ключара, який, тепер бачимо наяву, таки звихнувся, розумом, відрікся від своєї сім'ї, днює і ночує в церкві, начебто там справді відкрили бозна-який шедевр. А це ж аляпувате мальовидло сільського богомаза, який ще до того поглузував з Святого Письма.
Так або ж приблизно так переказували мої учні шкільні новини.
Мені було це гірко слухати, та я тільки посміхався, себе й не пробував боронити, бо оборони не потрібую, але Голгофу обстоював.
Дітей до церкви я таки водив. Хлопці хмурилися, дивлячись на розп'ятих, а котрась з дівчат схлипнула.
Се схлипнула розбуджена душа..."
"Ні, не пишуться вірші. Камінь на серці. Осінь осліпла й оглухла від затяжного дощу. Мряка прибила мене до землі, як бадилину. Чи зазеленіла навесні? Студено мені. Самітно мені, як у небі. Мама зітхають і журяться, на кого мене запишуть, коли помруть, такого... такого — і не знають, яким мене назвати: безталанним і нерозумним, добрим і чесним?
Яким?
Мама збираються вмирати. Кожного дня на наших воротях сідає крук. Схиливши додолу голову з великим дзьобом, мокрий, стрипіхатий, він довго отак куняє без поруху і без крику. Аж поки я його не прожену".
"...Таки хочу написати Вам, Майстре, про старого Ілька Данилишина та його жінку Уляну; хочу, щоб ви уявили собі двох високих, прямих і гордих людей з простими селянськими обличчями, що промінилися спокоєм і задумою. Він — у фуфайці й кирзових чоботях, у зимовій поруділій шапці-вушанці військового крою, вона, жона його Уляна, у грубому саморобному светрі фіолетового кольору й ватяній безрукавці, на ногах — теплі ганчіряні "бурки" з калошами. (І сам не знаю, навіщо описую одежу цих старих людей, може, потаємно сподіваюся, що ці постаті й Вам, Майстре, колись пригодяться, як станете за мольберт).
Данилишини не були нашими сусідами, обійстя їхнє на Горішньому кінці Черчена, де й тепер стоїть їхня ліплянка, яку збудували на місці веселої, на дві світлиці, з ґанком хати. Колись вони вважалися середніми ґаздами, мали з десять моргів поля, сіножать, пару куцих, витривалих у роботі коней і дві корови.
Вивели вони в люди двох синів — Михайла і Юрка, обидва пішли в повстанці; Михайла вбили енкаведисти в Чорному лісі, а Юрка витягли зі "схрону", засудили, а старих, звісно, вивезли на Сибір. Хату, стодолу і стайню розібрали — з цього матеріалу будували в колгоспі ферму. Подвір'я заросло бур'яном.
Старий із старою повернулися з Сибіру за Хрущова; син їхній Юрко десь запропастився на Колимі. Їхнє подвір'я, щоправда, ожило: зацвіли мальви під вікном, журавель тицяв довгим дзьобом у цементну трубу колодязя й сьорбав воду; кури піяли; верещали свинки, коли їх кололи на Різдво. Життя нібито текло рівно... таке рівне життя бачили ми збоку, чи сказати б, поверхово.
Ото ж, обоє Данилишиних, коли вже вечоріло, загостили до мене й попросили, щоб я показав їм Голгофу. Я відпрошувався, що, мовляв, прийде неділя, збереться більший гурт людей, або принаймні почекаємо до завтра. Старий одначе благав, що це займе мало часу, вони хочуть... вони обоє лише хочуть пересвідчитися, бо хтось, чуєте, пустив по селу чутку, що один із розп'ятих на стіні у церкві нібито схожий лицем на Юрка, який згинув у таборах.
Чи міг я відмовити?
Вже зовсім стемніло, коли я відімкнув церкву. Добре, що ми взяли з собою свічки... полумінця трьох свічок, здавалося, були безсилі супроти чорної пітьми, вони лише її пропалювали; старий із старою підняли руки з свічками як тільки могли високо, немов волаючи до мучеників на стіні, щоб нагнулися й наблизилися до них.
Обоє довго придивлялися до облич, і я їм не заважав і не відговорював, що не може такого бути, щоб котрийсь із розп'ятих на хресті, був схожий на їхнього сина, який потонув у колимській безодні, бо намальовані ці люди жили триста років тому; та мої слова, очевидно, й так старих не переконали б...
Ні, вони поміж розп'ятими свого сина не знайшли, одначе старий Данилишин, опустившись перед фрескою на коліна, виціловував мученикам ноги, що пробиті кованими цвяхами, виціловував і казав:
"Господи, чи ти знаєш, що їх усіх, розп'ятих, замерзлих, потоптаних, я бачив у сибірських снігах? Я їх упізнав..."
А Данилишиха гладила босі ноги мучеників, пестила їх і тихо схлипувала.
Падали їх сльози на зламані шаблі, що під хрестами".
"Чи заїжджав до Вас, Василю Васильовичу, професор Логин із Києва? Він два дні ворожив коло нашої Голгофи, фотографував, цмокав сухими губами, хвилювався — аж хапало його серце, і казав, що наша фреска ще раз засвідчує високий рівень національної свідомості, пробудженої революцією Богдана Хмельницького.
Меткий, веселий і всезнаючий дідок. Розпитував також про могили січових стрільців, записував у блокноті імена полеглих із тих хрестиків, на яких іще можна було прочитати написане.
І мовчав..."
"Маю неприємності. Районна газета "Зоря Опілля" видрукувала колективний лист кількох педагогів нашої школи, серед яких, зрозуміло, було ім'я моєї любої тещі, а також чотирьох "передовиків" із колгоспу, в якому писалось, що так і так, Павло Ключар, якого, пам'ятаєте, викинули зі школи за "антирадянські погляди" і якого пригрів обласний краєзнавчий музей, прилаштувавши його начебто хранителем церкви Святого Духа, використовує фреску "Голгофа" для пропаганди релігійного та й не тільки релігійного дурману; трапляється, що Голгофою Ключар заманює до церкви школярів, проти чого батьки й педагоги категорично протестують.
Село, мовляв, також знає, що Ключар має порушення психіки, заразився містикою, водить ночами до церкви Святого Духа колишніх бандерівських підспівувачів, які повернулися з Сибіру, щоб вони начебто впізнавали намальованих на фресці своїх синів, які були в бандерівських боївках.
Відомо також, що Ключар, якщо трапляються екскурсанти, не забуває про могили так званих січових стрільців, які, за його словами "воювали за Україну", а насправді були ландскнехтами в австрійського цісаря Франца-Иосифа, йому вони й присягали. Дехто з екскурсантів, задурманених і несвідомих, кладе на могили квіти. Отже маємо факт відкритої і цілеспрямованої ворожої діяльності Ключара, який напевно потрібує спеціального лікування. Звертаємося з цим листом до громадськості для того, щоб кожний знав, хто маскується під охоронця національної історії та мистецтва. Що ви на це скажете, Майстре?"
"...Щойно повернувся з Рогача. Викликали "куди слід". Виховували. Вчили. Попереджували. Лякали. Пропонували лікуватися, бо, мовляв, не є нормальною людина, яка здобула вищу освіту й на перших порах позитивно зарекомендувала себе на роботі в школі, збилася на манівці, покинула сім'ю й по-любительському бавиться у по-цінювача мистецтв. "Ми вам бажаємо добра, товаришу Ключар. Покищо "товаришу". Ви мене розумієте, правда? Ми ж люди інтелігентні. До речі, можемо запропонувати вам несогіршу посаду в Рогачі. Зміна обстановки піде вам на користь. Га?"
Я відмовився.
Я не можу покинути Святого Духа й нашу Голгофу. А втім, може й спрадві в моїй психіці є відхилення від норми? Від якої "норми", Василю Васильовичу?".
"Певно надокучаю Вам своїми листами? Але тяжко мені на душі, тому й пишу, шукаючи розради. Ще шастя, що є на світі Данило Вербень. Поговоримо з ним. Позітхаємо. І чекаємо з надією весни. Чого власне весни? Недавно відповіла мені директорка з музею... пише, що з офіційним визначенням статусу церкви Святого Духа як окремого відділу краєзнавчого музею відкладається на пізніше, на весну може...
Яка причина — не пояснила, але здогадатися не важко. Спробуйте, Василю Васильовичу, через свої канали натиснути де треба. Я тепер згадую наші літні суперечки й бачу: не мав я рації. Офіційне надання Святому Духові статусу музею однієї фрески зняло б багато проблем. Журавель, щоправда, обіцяла й далі платити мені невелику зарплату, як було досі, тимчасового хранителя. Та справа, як ви розумієте, не в зарплаті. Я боюся за нашу фреску..."
"Була в мене Ольга. Вночі прибігла. Крадькома. Калоші на босу ногу. Халатик і татова куртка. Закоценіла, аж синя. Надворі пролітає сніг, хоча листопадові баюри ще не затягнуті льодом. Вітер...
Обняла мене.
— Кинь свою церкву, свою фреску, їдь кудись з села, втікай у світ за очі, бо... бо чую: недобре спроквола готують, — цокотіла зубами.
— Хто? — питаю. Ніби не знаю? Тато її? Хмура Настя? Афоня? Інтелігентні сучасні опери в Рогачі? Просвічений секретар обкому? Всі разом?
Ольга мовчить. І ковтає сльози. Тремтить, як осика. І цілує руки моїй мамі.
— Спам'ятайте його, — просить. — Ну чого ви вперлися? Хіба не видите: нікому не потрібна ваша Голгофа. Не-потрібна! Розумієте? Замкни її на ключ, Павле... а ключ викинь у глибоку криницю до кращих часів.
Я запитую Вас, Майстре, чи настануть ті кращі часи? Чи дійдемо до Єрусалиму на горах — возродимося, дарма, що дороги наші були тернисті, що на кожному кроці підочікував нас гріх?"
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
23
Телеграма впала коротка... Телеграма впала чорно, як крук підстрелений. Телеграма була, як постріл: "Приїжджайте знищено Голгофу загинув Ключар. Не баріться Вербень".
Ще того таки дня ми з Даркою та Петром Степановичем Грицаєм заквапилися до Черчена; тліла маленька іскринка надії, що надіслана телеграма — дурний і жахливий жарт, бо, думалося, не може такого бути, щоб на клаптику паперу в кількох словах, немов навмисне... немов для того, щоб мене морально вбити, збіглися докупи дві страшні звістки; я не хотів вірити ні в Павлову смерть, ні тим більше у знищення Голгофи.
Що могло статися? Господи, що могло статися?' Грицай, на відміну від мене, не сумнівався у жодному телеграфному слові.
— Ти, Василику, єфрейторів не знаєш. Вони до тебе зуби сушать, їх хоч до рани прикладай... а прикладеш ненароком — обпечешся, отруєшся, жахнешся й загинеш. Вони десять років вчили мене за дротами своєї науки жорстокості. Вони такі...
І, немов на підтвердження його слів, задеренчав телефон: дзвонив Подолюк з обкому партії.
— Ви не могли б, Василю Васильовичу, забігти до мене на п'ять — десять хвилин? — проворокотів він, як звичайно, єлейним голосом; я уявив собі його приклеєну до тонких губ службову усмішку.
— Може, відкладемо нашу зустріч на два — три дні, — попросився я. — Оце налагодився їхати до Черчена. Ви знаєте: я там ціле літо розчищав фреску...
— Знаю, — перебив він сухо. — Знаю також, що фреску знищено... знищив її якийсь псих. Власне з цього приводу і хочу з вами побалакати: ми не радимо вам, Василю Васильовичу, їхати до Черчена... у ваших же інтересах. Ми дбаємо про ваше добре ім'я... і, наскільки мені відомо, ви були в дружніх стосунках із тим психом, із Ключарем, що повісився після скоєного злочину... тобто після знищення фрески.
— Але ж це неможливе, — я заледве ворухнув умить задерев'янілим язиком. Мені забило віддих. — Ніяким психом Павло Ключар не був, я працював із ним протягом літа. Це якесь непорозуміння! — врешті скрикнув я... крикнув не для Подолюка, а для того, щоб себе самого спам'ятати.
— Перепрошую, але чи можна назвати нормальною людину, яка сокирою стесує малювання, що мало велику історико-мистецьку цінність? — із слухавки труїнним медом лився Подолюків голос. — Самі поміркуйте. Там зараз іде слідство.
— Тим паче моя присутність потрібна. Мої свідчення...
— Не гарячіться, Василю Васильовичу, заспокійтеся, — голубив мене Подолюк. — Не в Ключарі лише річ. Ваші зізнання, якщо наполягаєте, запишуть і після похоронів. А зараз... — Подолюк зам'явся, засопів. — Ви мене слухаєте? Ото ж, пригадайте, що кілька років тому Черчен уже прогримів на всю республіку, коли хтось необачно розпорядився зняти хрести з церкви Святого Духа, і село... жіноцтво несвідоме, закидало міліцію камінням. Була нечувана спроба страйку доярок, свинарок і трактористів.
— Не бачу зв'язку... не розумію, від чого збираєтеся оборонити моє, так сказати, чесне ім'я? — спитав я.
— Нам стало відомо, що певні елементи зі Львова, Бистричан... з цілого краю можуть використати похорони Ключара для антигромадських проявів. Уже сьогодні в Рогачі хтось розповсюдив листівку, в якій ваш Ключар названий мало не мучеником, що його смерть і знищення фрески — справа рук кадебе. Розумієте, наскільки це серйозна провокація? Тому...
Я рішуче перебив його:
— Уявіть, Володимире Івановичу, що я зрозумів: смерть — завжди справа серйозна, — відповів я навдивовиж спокійно, хоч, мабуть, лише тепер, під час розмови з Подолюком, починав усвідомлювати по-справжньому: ні Ключарева смерть, ні знищення Голгофи не були випадковими... можливо, вони були кимсь замислені. Кимсь? Ким? Кадебе? Очевидно, той, що видрукував у Рогачі на машинці листівку, не шукав винних, він мав досить історичних і теперішніх фактів причетності чекістів до нищення української культури. Єфрейторів злякала можлива людська проща до Святого Духа, фреска їм стала кісткою поперек горла, а біля фрески на сторожі був Ключар...
Ще недавно, ще поки почалося опільське літо, при одній згадці про кадебе мене морозило, давні Ступині уроки в сільській читальні назавше засіяли в мені страх перед цією законспірованою тайною організацією, яка денно й нощно вишукує в тобі ворога; опільське літо випекло в мені страх остаточно, і лишився по ньому тільки слід, осторога, пам'ять про те, що в місцях, де клубочиться гадюччя, потрібно взувати чоботи й намагатися не наступити гадині на хвіст.
— То що ви мені скажете, Василю Васильовичу? Я до вас подружньому, — у телефонній трубці нагадав про себе Подолюків голос.
— Скажу, що таки мушу до Черчена їхати, — відповів я без надуми.
— Ну, дивіться, — пригрозив Подолюк. Голос його охолов, утратив медовий тембр. — Я вас попереджав, — і він кинув слухавку.
Новина про трагічну смерть Павла Ключара та про знищення фрески XVII століття миттю рознеслася по місту; ще вчора ім'я скромного хранителя Святого Духа мало хто знав, хіба що чуло про нього вузьке коло мистецтвознавців, нині воно несподівано стало загальновідомим... хтось, очевидно, згадав мою статтю в обласній газеті про Голгофу із Черчена, в якій я писав, що один із мучеників, розп'ятих на хресті, схожий лицем і всією постаттю на Павла Ключара, і ця обставина, трохи дивна, незвична, а може й неправдоподібна обростала не лише цікавістю, загадковістю, а й також будила думку: Голгофа наша триває.
Мій телефон не змовкав до самого вечора, поки я з Даркою та Петром Степановичем не сів в автомобіль й не рушили в дорогу; Ірина сама вела машину, зважаючи на мій стан.
Пізнього вечора на роздоріжжі, де височіли два горби, котрі на початку літа, як я вперше сюди їхав із Вербенем, прирівняв до брами, крізь яку прослизала біла піщана черченськ'а дорога, наш автомобіль зупинив міліцейський шляховий патруль.
— Ми вас чекаємо, професоре, з самісінького присмерку, — пояснив міліцейський офіцер, нахилившись до дверцят автомобіля. — Прошу вас... тут з вами хочуть побалакати, — додав.
— Хто власне хоче? — обізвалася перелякана Дарка.
— Люди з кадебе, — не став таїтися міліцейський офіцер. Правда, розмовляв він упівголосу.
При світлі фар я зауважив, що на обочині дороги притулилися аж дві міліцейські патрульні машини, а оддалік у підніжжі піщаного горба стояв ще один автомобіль. Міліціонер підвів мене до нього.
— Нарешті ми дочекалися... — сказав він комусь у темряву. Трохи оговтавшись, я помітив трьох чоловіків. Один із них ступив мені назустріч і простягнув руку.
— Майор Василенко, — відрекомендувався. — Так, як ви й здогадалися, з кадебе, — засміявся він по-дружньому. — Ви вже вибачайте, що отак із вами заприязнюємося... серед ночі й серед дороги. Як розбійники.
Не похвалюся, що я почував себе у цій ситуації затишно, навпаки — був напружений і... Що? Знову наляканий? Ні, очевидно, страху-таки не було... було ось інше... було відчуття, що тримаю в руці гранату, "лимонку", з якої уже вирвав чеку, і від мене, лише від мене залежить — жбурнути її у темряву, а чи тримати її в кулаці, знаючи, що кожної митті, якщо послабне кулак, наражаюся на смерть. Це було випробування духу.
— Справді, — врешті відповів я. — Для цього є день.
— Але ж ще за дня, Василю Васильовичу, вас попереджали з обкому, щоб ви не їхали в Черчен, так? Ви однак не зважили на пораду, — вкрадливо промовив Василенко.
— Уявіть, що зовсім не дивуюся вашій поінформованості, — сказав я і потягнувся до своєї люльки. При зблиску запальнички окуляри майора Василенка спалахнули, як дві чорні дірки... дірки в ночі... дірки в черепі. — Але ж чи аж так варто було нас перепиняти? Є Черчен, куди ми їдемо, є там сільрада. І буде день.
— Що вдієш, — зітхнув Василенко, також закуривши. — Наша робота не завжди очікує дня. Ми не хотіли, щоб вас хтось бачив зі мною.
— Влітку в Черчені ваш співробітник однак не робив тайни, викликавши мене в сільраду.
— Якби професоре, ви тоді нас послухали, то сьогодні не було б цієї ночі, цієї розмови і смерті в Черчені.
— Хочете сказати, що сьогоднішня смерть у Черчені починалася ще з тієї розмови зі мною в сільраді... і потім, коли невідомі молодці порахували мені ребра? — Я, правду кажучи, був приголомшений його цинічною одвертістю.
Василенко обняв мене за плечі.
— Ви невірно мене зрозуміли, Василю Васильовичу. Я хочу сказати, що все має свій початок і свою причину. Не відкрийте ви тієї злощасної фрески — не було б і смерті Павла Ключара, і в цьому є ваша ніби опосередкована вина як відкривача й пропагандиста Голгофи. Я читав ваші статті. Небіжчик Ключар так цим малюванням перейнявся, що втратив розум і в приступі безумства сокирою стесав усю фреску, особливо старався на тих місцях, де були обличчя розп'ятих на хрестах, а потім наклав на себе руки. Кажуть, що на фресці... ви самі про це писали... був намальований мученик, схожий на нього. Живий Ключар нищив свою смерть, боровся зі смертю, що була на стіні й сам себе смертю покарав, жахнувшись вчиненого. В криміналістиці відомі такі випадки.
Що? Що? В моїй голові ніяк не вкладалася картина: Павло Ключар, який протягом літа тремтів, щоб не дай Бог не зачепити долітцем, скальпелем чи шкробачкою фреску й, щоб не злущилася фарба, він тут же її яєчним білком закріпляв, ні з сього хапає сокиру й стесує усю Голгофу... усю, щоб і сліду по ній не залишилося, щоб люди про неї забули? Потім, отямившись, поліз самотужки в петлю?
Ні, не хотілося вірити у "відомі випадки в криміналістиці", тим більше, що Ключар мав розсудливий, спокійний характер.
— Ви мовчите, професоре... мовчите, бо не вірите, — вкрався у мої сумніви Василенко. — Я вас розумію... і я особисто теж хочу зрозуміти вчинок Павла Ключара. Експертиза встановила, що на тілі повішеного нема ніяких слідів насильства... зате є багато слідів, відбитків його пальців на топорищі сокири, якою порубав вашу фреску, і слідів на драбині... він приставляв драбину до стіни, щоб дістати аж до облич, що були намальовані.
— Якесь запаморочення... якесь нашестя злої чорної сили напало на нього, — мимоволі вирвалося в мене гнівно й розпачливо. У цю хвилину я справді ненавидів Ключара за його злочин, у мене навіть мелькнула думка сісти в автомобіль і повернутися до Львова... повернутися, бо вішальник не заслуговує, щоб я був присутнім на його похоронах. — Де це він наклав на себе руки? Вдома? — спитав я Василенка.
— Там же, у церкві Святого Духа. За престолом, ви знаєте, є маленька келія... він знайшов там гак, — відповів майор. І зітхнув сумовито. — Не знайшов іншого місця... осквернив храм святий.
Він передав куті меду, і слава Богу, що передав; навіть будучи пригніченим, морально вбитим, я в останніх його словах відчув фальш: йому не було діла ні до Павла, ні до Голгофи, ні до осквернення Святого Духа. В мокрій Темряві я не міг побачити усмішки на його лиці, але я уже не сумнівався, що вона була крива, зловтішна. Блудний неправдивий вогник тлів на його губах.
— Я тільки не можу второпати, звідки так негадане, раптово найшла на Ключара чорна підступна сила, — я повернувся до своєї попередньої думки, але гніву в мені на Павла вже не було; я не мав права в чомусь його звинувачувати; я нічого не знав про його смерть і про його передсмертні страждання, про дику спонуку знищити Голгофу. — Тому маю намір офіційно заявити слідству, що протягом літа я жодного разу не спостерігав в Ключара якихось відхилень...
— Це ваше право, Василю Васильовичу, і ваш обов'язок, — відповів з готовністю Василенко. — Слідство, наскільки мені відомо, якраз виясняє мотиви злочину й самогубства, психічний стан Ключара за останній місяць-два. Є цілий ряд свідчень... є свідки, які стверджують: Ключар потрібував лікування. Слідство має у своєму розпорядженні факти... заяви; слідство, психіатри також приходять до висновку, що "чорні сили", про які ви говорите, акумулювалися в ньому поступово, день за днем. Тонка поетична натура, вразливість, розрив із сім'єю, невдачі на літературному поприщі, емоційне сприймання фрески... в тому числі й зображення свого начебто двійника, призвели до вибуху.
Відчувалося, що майор ретельно готувався до розмови зі мною; було тільки дивно, що для розмови обрано мокру й темну ніч, роздоріжжя і безлюддя.
— Слідство, може, й має рацію... Тільки не можу зрозуміти: чому така увага з боку кадебе до моєї особи? Очевидно, ви перестріли отут мою машину зовсім не для того, щоб повідомити мене про версію районних слідчих? — Мені було цікаво дізнатися, що відповість на це Василенко. — І чому, власне, кадебе надає такого значення смерті Павла Ключара? Є для цього міліція, прокуратура. — Останнє моє запитання стало водночас для мене... відповіддю: на злодію шапка горить. Так подумалося. Ні, майоре, не так усе просто сталося.
— Я перестрів вас спеціально, щоб ви, професоре, були в курсі справ. Ваше ім'я, репутація вам дорогі. Ми б не хотіли, щоб ваша особа, ваше ім'я фігурувало у цій непривабливій історії, — промовив сухо Василенко. І, подумавши, додав: — Так, кадебе не випадково придає цьому випадку немалого значення. Вас поінформували товариші з обкому, що у нашому районному центрі Рогачі хтось розповсюдив листівку... розпустив ворожий поголос, що нібито у смерті Ключара завинили органи державної безпеки.
Я мовчав; я подумав, що треба підійти до своєї машини й заспокоїти Дарку, яка, певно, вмирає від перестраху. Добре бодай, що з нею Петро Степанович. Але Василенко, немовби відчувши мій внутрішній порух, ухопив мене за руку.
— Почекайте, Василю Васильовичу. Маю враження... маю враження, що й ви, грішні, подумали щось подібне. Принаймні ваша мовчанка... — Він засміявся, але сміх був робленим, злим. — Справді можна сміятися з того, що кадебе мало в особі Ключара запеклого й небезпечного ворога радянської влади. Бо хто він такий? Поетик? Хлюпик? Невдаха? Чи він вартий того, щоб бруднити об нього руки?
Я продовжував мовчати; я думав, що ніколи, мабуть, не дізнаємося про тайну смерті Павла Ключара, який справді, на перший погляд, не представляв небезпеки для влади, але... але небезпеку представляли фреска, увесь Святий Дух, Страдча долина, і, звичайно, разом із ними — Павло Ключар. Іще подумав, що я вчинив надто сміливо, вирушивши вночі зі Львова: асфальт мокрий, дощ, темрява, зустрічні вантажівки...
— Що можу порадити в даному випадку... маю обороняти органи від ворожих наклепів? — зіронізував я одначе, ще будучи під враженням того уявленого можливого випадку, що міг статися з нами в дорозі.
— Маю інформацію, — сказав майор, не звернувши уваги на мою іронію, — що завтра, піддавшись провокаційній чутці, з'їдуться на похорони Ключара всі незадоволені, ображені, невдахи... і зроблять вони з Ключара мученика, а його похорон обернуть в політичну демонстрацію. Як ви розумієте, я відповідаю за спокій у районі. Маю відповідні вказівки і повноваження. Ситуація складна ще й тим, що події розвиваються в Черчені.
— Що ж я маю порадити? — Майор справді намалював нелегкий для нього завтрашній день. Для нього? А для мене? Для нас?
— Зате, Василю Васильовичу, я маю для вас добру пораду: поверніться негайно до Львова. Ваша присутність на похороні, по-перше, не додасть до вашого імені слави й честі, це буде, якби сказати м'якше, визначальним: з ким ви й проти кого. По-друге, похорон за вашою участю набере певної ваги. Ви знаєте, що західні засоби масової інформації надто пильні до найменшої нелояльності творчої інтелігенції до нашої влади і партії. Одне діло якийсь починаючий поетик, а зовсім інше — відомий художник, професор, член партії. Тому я тут.
— Виходить отже, що вам розходиться не так про спокій у районі і в Черчені зокрема, як про мою позицію... про мою участь в похороні. — Я розумів: ситуація надто складна, серйозна. Від моєї сьогоднішньої позиції певною мірою залежатиме моє майбутнє, творчість, виставки, може, й праця в інституті. Безперечно, ніхто вже завтра не покаже мені на двері, якщо не піддамся намові Василенкові, не виключать також алярмове з партії, не викреслять моє ім'я з каталогів виставок, але... але я вже буду мічений, в моїх досьє буде поставлений знак запитання, хрестик, знак "мінус"...
Знак запитання, хрестик, знак "мінус" означає... колись вони означали б арешт, вирок, заслання, кулю. Колись? А сьогодні? Хіба щось змінилося? Чи не тому вмер Ключар, що нічого не змінилося? Змінилися лише способи й методи?
Признаюся: не було в мене вагання, сум'яття, підленького бажання розвернути машину й втекти до Львова; ні, я не боявся, що хтось би мене осудив, що хтось би, як наприклад, Петро Степанович Гри-цай, моя Дарка, і ще тисячі й тисячі від мене одцуралися б, ні, я про це навіть не думав; просто — я уже переріс сумніви; я уже відбув своє на роздоріжжях; я стояв перед трьома хрестами і споглядав на світ єдиним страшним оком ігумена Данила; крик, мука і гнів ігумена Данила рятували мене від страху, від зради, від ницості повсякчасної.
Я без слова сів у свої "Жигулі", запустив мотор і покотився білою дорогою до Черчена.
24
Данило Вербень нас виглядав; це вже був зовсім інший Вербень: змалілий, зіщулений, горбатий, від горя він постарів на добрих десять років, і лише очі шпилили по-давньому.
— Як то сталося? — спитав я, маючи на увазі Ключареве самогубство.
— Хто його знає... Ключариха вдарила тривогу аж наступного ранку. Павло пішов із дому в полуднє, казав, що швидко повернеться. Аякже, вернувся, вперед ногами. Святий Дух був відчинений. Павло висів на гаку в келії отця Данила. Я сам обрізав мотузку. Така смерть... така смерть... — Старий не міг стримати ридання. — Я любив його як сина. Може й більше, — стогнав. Стискав кулаки й бив ними по столі.
— Невже справді затьмарився у нього розум... адже є така думка? Ви з ним спілкувалися останнім часом? — допитувався я.
— Господи, та в неділю його бачив, розмовляв. Нічого такого... все було нормально. Ви що. Майстре, — раптово розгнівався Вербень. Зблід. — Справді вірите в Павлове самогубство? То вони, то єфрейтори постаралися... то чорні сили, арідники, люцифери, сатани, дідьки, чорти нечисті, щезники, відьмаки, опирі й опери, налякані Голгофою, прощею до неї, зненавиділи й саму Голгофу і її хранителя... то вони зсукали курмей, розрахували все логічно, подбали про "сліди". Вони вміють... вони страшні... — Старий не міг знайти собі місця і моя Дарка як могла його заспокоювала.
— Але ж слідство начебто підтверджує психічний злам, — зважився я на дальші розпити. — Зібрані якісь заяви, свідчення.
— Які свідчення! — Вербень визвірився на мене, начебто мені належала ініціатива з'ясування психічного здоров'я Павла Ключара. — Хмурої Насті? Отої сучки ланкової, Рибки, нібито Павло її напастував... та вона, курва, на кого хочеш набреше. Кажуть, що є іще декілька подібних заяв, які повинні підтвердити духовну кризу Павла Ключара. Начебто сама Ольга, дружина Павлова, щось там свідчила... А втім, — Вербень прискалив хитрувато око, — вам не здається, Майстре, дивним, якщо не підозрілим той факт, що слідство аж так конче напустилося чимсь "пояснити", обставити Павлову смерть? Чого б то?
Старий стояв біля вікна, вдивлявся у ніч і, здавалося, надслухо-вував, очікував від ночі відповіді на своє запитання.
Цілу ніч вивівкувала студена шарга; вітер, як звір у клітці, витанцьовував поміж деревами в Ключаревому саду й не міг, заблуканий, очманілий знайти посеред дощу й темряви, виходу у широкий світ; інколи вітер, зобачивши у вікнах світло, налітав на хату, видзвонював шибками, і хата, здавалось, як човен, похитувалась й потріскувала. Великі грубі свічки в чотирьох підсвічниках обабіч спорядженого на столі тіла, сполохано поблимували, а люди, що сиділи коло мертвого, "щоб йому не було скучно напослідок у рідній хаті", переривали свої буденні розмови й хрестилися, надслуховуючи.
Десь по опівночі разом із поривом вітру, що тріснув дверима, зайшла до хати Ольга; я мав враження, що й Ключариха, і Вербень, і сусіди, і люди сторонські, чужі, давно очікували приходу цієї молодої жінки; ніхто про це очікування не обмовився словом, не згадував бодай, але в кожного в душі, мабуть, жевріла надія, що вона таки прийде з Павлом попрощатися; ми всі знали, що він її любив, і було б з її боку жорстоко не відвідати його в останній раз.
Ольга появилася в плащі і в гумаках, але простоволоса; дощ змив її голову, волосся світилося чистою міддю, по обличчю стікали пацьорки води. Чи, може, були це сльози? Хоч ми знали, що старі Чоботи настояли, щоб вона з Павлом розлучилася, нам по-людському хотілося, щоб Ольга розридалась, пожалувала за кількома роками щастя, якого зазнала з Павлом.
Вона однак не плакала.
Ольга витерла обличчя рукавом і ми всі побачили, що очі її були сухі, і горіли вони синім вогнем, зовсім не сумним, не покаянним, не винним; губи її були вперто стиснуті, ціле її обличчя виражало якусь готовність...
Готовність до чого?
Ми всі мовчали, боячись сполохати її душу, і раділи за неї, що таки серед ночі вирвалася з-під злої опіки й прибігла побути з Павлом; хтось навіть шепнув, щоб ми вийшли з хати, най вона побуде з Павлом наодинці, бо, певно, напослідок має багато дечого йому сказати, й дехто вже почав висотуватися в сіни.
Марні були наші міркування: Ольга, окрім покійника, що лежав із заслоненим обличчям (бо смерть його спотворила), вочевидь нікого не бачила й не чула наших пошептів, а може бути, що й не пам'ятала про саму себе, бо, постоявши якусь часину заклякло біля порога, враз упала на коліна і, перехрестившись, почала голосно молитися:
"Отче наш, іже єси на небесі й на землі, хліб наш насущний..."
Ніхто із присутніх, окрім матері Павлової та мене, не знав, що Ольга Чобіт тайкома від своїх родичів навчилась від Павла "Отченаша", бо до зустрічі з Ключарем на Дністрі, вона не вміла молитися... не вміла й не хотіла, так її вдома настановили. Бог для неї був не тільки заборонений, але й непотрібний.
То що ж означала оця раптова прилюдна молитва... молитва, може, й не за душу Павлову... молитва за душу власну? Був це спонтанний протест, що тлів у ній місяцями, проти батька-матері? Було це каяття? Було це скресіння душі? Хто міг відповісти на ці запитання?
Стара Ключариха приклякла поруч невістки, обняла її: "Отче наш, іже єси на небесі й на землі..."
Вранці несподівано виникла проблема: де маємо поховати Павла Ключара? Данило Вербень запропонував викопати яму під липою на старому цвинтарі навпроти дверей Святого Духа.
— Небіжчик, прецінь, був хранителем Святого Духа, — казав Вербень. — Най і після смерті його стереже. Тепер тим більше потрібна церкві охорона... потрібна, хоч і нема в ній фрески.
Проти цієї пропозиції рішуче й злякано поставився Яцина, дільничний міліціонер.
— Забороняю. Я, сказати б, влада чи якийсь постіл? — почав заїкано кричати. — Що, н-не знаєте, де вішальників закопують? Там їм місце, де призначено для самогубців. На старому цвинтарі сто років уже не ховають або й більше.
— А ми Павла таки поховаємо, — вперся на своєму Вербень, — там, де він заслужив собі лежати. І фертик. То ще не знати, як Павло помер, чи він справді сам собі заподіяв смерть, чи... Зрозумів, Іване? І не переч громаді. Ти ж бо знаєш, що люди в Черчені злютовані.
І старий перший, закинувши лопату на плече, попрошкував у Страдчу долину; за ним рушив я; за нами з рискалями й без них посунуло зо два десятки чоловіків.
Що міг удіяти Яцина. Тут, зрештою, не поміг би й цілий міліцейський батальйон, бо поки ми копали Павлові яму, в Страдчу долину напливали люди; Вербень казав, що це переважно люди сторонські, бо, бачите, он вулиці запруджені автомобілями, мотоциклами, двома автобусами з Бистричан, прийшли на Павлів похорон також із сусідніх сіл...
Не бракувало й міліції, і не тільки, як казали в Черчені, "мундированої", але й "людей у цивілю"; правда, "мундирована міліція" до Страдчої долини не підступала, міліціонери стояли коло своїх синіх автобусиків, покурювали, нудьгуючи, ждали когось... чогось... і тільки підозрілі "кореспонденти" нипали поміж людськими гуртами і блимали своїми бліцами: "кореспонденти" й не пробували маскувати своє фотографування, снуванням своїм та блиманням бліців мовби попереджали й погрожували, мовляв, моцуйтеся, будемо мати вас на оці; погрози їх сили не мали — Страдча долина стояла похмуро й вперто. І я, прихилившись до старої липи, думав, що ніхто з нас у Страдчій долині й поза нею не вірив у Ключареве самогубство: пошанувати повішеника людські гурти не приходять і мені чомусь здавалося, що ці люди вже достеменно знали, хто заподіяв йому смерть.
Наплив сотень людей у Страдчій долині, більшість яких до вчорашнього дня, мабуть, й не чула Ключаревого імені та й сьогодні, мабуть, до пуття не знала, що такого незвичайного, героїчного, може, вчинив Павло Ключар (це я відкрив для себе) був тим же "Отченашем" Ольги; вони прийшли сюди з "Отченашем" протесту, незгоди не тільки з тим, що бачили навколо себе, а й протестували проти свого учорашнього збайдужіння. Їм зазолотився на видноколі, виріс на горах далекий, але такий жаданий Єрусалим…
Міліція, кадебе — "люди в цивілю" очікували, може, явного бунту, підбурювальних промов на цвинтарі, погроз на адресу влади або й розповсюдження нових листівок, як це сталося вчора в Рогачі, але похорон відбувся спокійно, окрім християнського прощального казання священика ніхто нічого не виголошував, та ніяких слів не було й потрібно, тут для всіх і для кожного зокрема тривав свій мовчазний покаяльний і рішучий "Отченаш", і лише Данило Вербень сказав, щоб не зарослала стежка до Павлової могили, до Святого Духа, до Страдчої долини.
— То чуєте мене, добрі люди? — запитував у тиші старий Вербень, окинувши гострим оком цілий цвинтар... і, може, бачили його око цілий Черчен й поза Черчен... цілий край.
Що після цього можна було більше і краще сказати?
Стомлений до краю, я сидів на церковному порозі, злившись із Святим Духом і відчуваючи себе цеглиною у його стінах, думав про його вічну незнищиму кріпость. Прадавня липа, обліплена мокрим снігом, важко схлипувала, зрідка похитуючи гіллям; стрілецькі могили, притрушені снігом, виразно окреслені білизною, були, кожна зокрема, схожі на продовгуваті сторінки якоїсь розстеленої книжки; низенькі кам'яні хрестики з сніговими чубчиками розбіглися по старому цвинтарі, як наполохані зайці, й поступово один за одним, немов підстрелені, падали в сіру імлу, що насувалася на Страдчу долину з полів; тайні стражі з бліцами і "мундирована міліція", як справжні нечисті з пекла, позникали, знявши облогу, і на дорозі за цвинтарем зачахкали як січкарні, їхні автобуси. Невеликий уже людський гурт, теж вибілений мокрим снігом, не розходився від Павлової могили, а ніби тісніше злютувався в обруч... а посеред обруча засвітилися, зацвіли, як квіти, свічки. Хтось тихо заспівав про журавлів, що летять і летять у сіру імлу, а за журавлями співали про коника, що над своїм загиблим паном по коліна у землю вбився; і ще струмилася жалем пісня, яку я чув у дитинстві, про повстанця, який учора ще жив і був здоров, снував золоті мрії, а нині лежить у сирій землі.
Ніч заливала Страдчу долину густою пітьмою, на дні якої світився біло біль.
Тільки ввечері, коли Страдча долина спорожніла, я попросив Данила Вербеня відімкнути мені церкву. Двері тяжко зітхнули. Старий тицьнув мені в руки засвічену свічку й перехрестив.
— Будьте мужні, Майстре, — промовив Вербень і злегка підштовхнув мене до середини, а сам однак залишився на порозі.
Стіна, де була фреска, постала переді мною покраяна карбами; подекуди ще пробивалася неотесана фарба, на місці, де були намальовані обличчя розп'ятих, яріла суцільна рана: штукатурка була стесана до самісінького каменя. "
Я притулився до стіни й безголосо заплакав... я вперше нині плакав; був це плач і за Павлом, і за фрескою, і за своєю цілолітньою роботою, і був це плач за тими людьми, які жили на стіні, над їхньою мукою, смертею і їхнім криком.
І не знаю, чи я забувся серед плачу, серед суму, серед розпачу, чи я потонув у ньому, чи знову подіяв на мене чар Святого Духа, але досить того, що я відчув присутність... ні, я знову зримо побачив уже знайомого старця у білій одежі, того ізографа з нижніх світів, який сидів на приступці коло пристолу.
"Ну, чого ж ти побиваєшся, брате? — промовив він лагідно до мене. — Хіба нам з тобою звикати до смертей, руїн і до наруги? Але ж бачиш: косять нас, розстрілюють, топлять, розпинають, вішають... а ми сутні на цій землі... ми вічні на цій землі. І шлях до Єрусалиму, що на горах, до висот і до волі, до духовного розкріпачення, іще не має кінця. Іще треба до нього дійти, брате. А ти маєш перед собою чисту стіну, маєш пензель, маєш талант, а мучеників у твоєму верхньому світі на нашій землі для нової Голгофи вистачає. Ти чуєш їх біль і крик? Твоє призначення — їх чути. Амінь".
1988 — 1992