— Може, це й справді виглядало б на казку, якби одного разу, уже в наш радянський час, не відкрили б каплицю й не побачили на кам'яних плитах два скелети, що лежали обнявшись. Очевидно, в каплиці давно не правилось. Ніхто й тепер не посмів зробити з неї склад, як це у наш просвічений час прийнято. Хоч... розповідають, що начебто один заповзятий атеїст таки наважився загосподарювати приміщення. Навіть придбав на двері новий замок. Але нічого з того не вийшло.
— Завадила нечиста сила? — пожартував я.
— Якраз сила була чиста й ясна, — сказала Наталена. — Якось у неділю, отак серед білої днини, проходячи мимо цієї каплиці, той атеїст та ще з ним товариші почули, що в каплиці співають... співали хлопець й дівчина... співали щось дуже щемливе й солодке. Слів ніхто не розібрав, але мелодія була прониклива, особливо ніжно вилунювався із цих старих стін дівочий голос.
— Той атеїст, певно, і його приятелі були напідпитку, — я глузував далі.
— Може й були напідпитку, — відповіла Наталена. — Та тільки опісля ніхто каплицю не рухає. Повісили новий замок, а ключ жбурнули в кущі.
— А ти, небого, приходиш сюди шукати ключа, щоб відчинити двері?
— Я приходжу, щоб почути, як вони... ота шляхтянка й конюх співають.
— Ти віриш, що так воно діялося насправді? — дивувався я.
— Якщо й не діялося... — замислилося дівча. — Якщо й не діялося, але мені однаково цікаво. Я буду вчителем, розумієш. А вчитель мусить знати безліч тайн, щоб зачарувати учнів. А крім того... а крім того, мені самій не зашкодить збагатитися тайнами. Ти не зауважив, хлопче, що я вся зіткана з тайн? — зазирнула мені у вічі.
— Які тайни, — зітхнув я роблено. — Господи, які тайни: сукенка просвічується, а там ліфчик і трусики... і уже цілий світ.
— Багато ти розумієш, — помахала на мене пальцем, — якби лише ліфчик і трусики, то, очевидно, ваш брат-художник не малював жінок від сотворения світу. Таки сидить у нас тайна тайн.
— І хай собі сидить, — я несподівано почервонів. — Мені то що?
— Ет, не говори так, — вона присіла біля мене й обійняла руками голі коліна. — Я ось знаю, що тобі хочеться мене поцілувати.
Я спалахнув; у мене справді блиснула грішна думка поцілувати її підпухлі, свіжі, як вишні, губи; спокуслива думка бозна-звідки надлетіла або й зродилася сієї ж таки хвилини, коли я зненацька... раптом... раптом відкрив, що на світі нема до біса кращої дівчини від цієї Наталени, що я її люблю, і мені стало страшно, що вона зараз підніметься і зникне поміж кущами.
— Усі хлопці готові цілувати всіх дівчат. І я в тому числі, — виправдовувався як міг.
— Ну, то цілуй, — промовила вона просто. Вона не оглядалася, чи випадково хтось нас не підслуховує та не підглядає, не понизила голос, слова її далі були округлі, голосні й цвіли вони на її губах вишневим цвітом.
— Так... зразу? — повернувся я до неї і ненароком ногою звалив свій мольберт. — Ти ж мене не знаєш.
— Не знаю, це правда, як тебе звуть, але...
— Я Василь, Василь Бережан з Художнього інституту, — перебив її.
— Ото ж, Василику, — продовжувала Наталена, — признаюся, що давно тебе знаю... здавна шукала... здавна мені снишся. Ти й ніхто інший. Це теж належить до жіночих тайн, я так думаю. Оце сьогодні побачила тебе з-поміж кущів і обімліла: ти.
Я не знав, що відповісти. Дивачка якась? Ненормальна? Та хіба я теж не зробився ненормальним, із першого погляду закохавшись у неї? Може, я теж марив нею, шукав її, очікував потаємно, що колись мені явиться? Та це були якісь цурупалки, обривки врешті й обривки думок позникали чи зблідли на сонці, чи підхопив їх вітер і поніс у бозна-які краї, на мене напливав гігантський вал ніжності, пробудженої любові, я несміливо обняв Наталену і припав палко (де й сміливість взялася) до її губ; ми цілувалися сидячи й лежачи, ми геть чисто подуріли, ми ходили навкруж каплиці, обнявшись немов оті панянка з конюхом, чиї душі начебто замкнені в каплиці, й не могли цілунками насититися. Над нами панував чистий недільний день, що був схожий на синьо-зелене озеро, в якому плавало сонце, плавали дерева й кущі, стара каплиця з її тайною; а ще плавали якісь люди, які випадково на нас із Наталеною натрапляли, заблукавши в нетрях Погулянки; а ще плавали слова — людські й транзисторні, й собаче гавкання. Зрештою, у синьому озері купався цілий Львів і ціла земля, а в самому цетрі землі були ми з Наталеною.
— Хіба ти не знаєш, Василику, — казала мені Наталена, облизуючи, як кицька, припухлі губи, — що цілунки — це лише ключі до жіночих тайн. — І сміялася. І зовсім не боронилася, коли я, захмелілий дорешти, знімав із неї сукенку у червоний горошок, потім ліфчик і трусики; очевидно, я робив це невміло, це була "така" моя перша робота в житті, і Наталена мені помагала, важко дихаючи. І коли вона лежала, як білий лист на голій траві, очікуючи, поки я здеру з себе одежину, я раптом немов би отверезів, помітивши, що біле її тіло — таке струнке й округле, таке налите молодістю, таке мною жадане, аж світиться чистотою, цнотою, і шибнуло мені в голову, що не маю права світлість цю пригашувати; досить буде, що я вицілую її коліна і стегна, її живіт і груденята, досить мені буде надихатися конвалійним запахом її волосся, і досить... і досить на перший раз. Наталена, очевидно, помітила моє вагання, певно вагання сіло хмариною мені на чоло, бо враз пригорнула мене до себе.
— Ти боїшся? — запитувала й видзвонювала зубами й тремтіла уся від гарячого морозу. — Я теж боюся, коханий, — обіймала, тулилася до мене. — Я теж уперше, але ж ми любимося, правда? І ми мусимо колись пізнати цю тайну кохання. Люби мене, Василику, — схлипнула й заплакала.
Опісля ми сиділи поруч і обоє плакали, я і вона; це був солодкий плач за дитинством і ще за чимсь утраченим; це був також плач радості пізнання: ми обоє дивувалися, що життя таїть у собі безмежжя пристрасті й меду; ми були, власне вперше потрясені повнотою життя.
Точно уже не пам'ятаю, про що ми того дня з Наталеною розмовляли, зате пам'ятаю, що ми любилися не один раз і не два, поки не зайшло сонце; а коли сонце зайшло, Наталена сказала:
— Якби мої мама знала... от приїду додому й розповім... і привезу тебе.
Коли ж того вечора ми прощалися з каплицею, Наталена нашептала мені на вухо:
— Ти віриш, що шляхетська донька, Зося, співає з конюхом про кохання, хоч вони давно померли?
Я не відповів, але Наталена знала, що я був готовий повірити.
Чим довше того далекого червня тривала наша любов, тим Наталена глибше посвячувала мене в чари тайн, що існували на світі. Я був розгублений, що жодної із тайн не міг пізнати до кінця, що навіть Наталениних очей, отієї ворожбитної сині, що кидала мене в дрож, не міг зрозуміти й спити до дна. Кожного разу, коли ми любилися, вона мала очі широко відкриті, здивовані, і я думав, що то зорить на мене її душа; не тільки наші тіла зливалися воєдино, душі наші переливалися взаємно, як дві взаємопоєднані посудини.
Дивовижно, але Наталена, як справжня ворожбитка, вміла викликати тайни... викликати й залишати їх нерозгаданими. Ми їздили з нею на Бубнівські скелі в Карпатах, у яких, у скелях тобто, виковані комори, сходи й криниця; ми обмацували теплий камінь, і Наталена, тулячись до каменю, оповідала, що ніхто точно не знає, хто ці комори в камені викував: нема ніяких історичних документів, є лише здогади, міркування. Одні кажуть, що це був прадавній поганський храм, другі твердять, що це пам'ятка римських часів, треті здогадуються, що це певно скельний замок із старогалицького первовіку. на скелі вирізьблена рука, що показує кудись... Куди? У які глибини?
А ще були ми у Кременці неподалік від Почаєва, цілий Божий день блукали поміж рядами кам'яних хрестів на Вознесенському горбі; тут теж панувала таємниця: називали це кладовище Козацькими могилами, але жодний автор, котрий писав про Кременець, не зважився впевнено ствердити, коли й хто тут похований. Переказ приписує могили козакам-кривоносівцям, які полягли, штурмуючи Кременецький замок королеви Бони. Чи правда це? Чи і тут є тайна?
А ще ми їздили до Кам'янця-Подільського, стояла на Турецькому мості й дивилися вниз на ліниву течію Смотрича... і в дзеркалі лінивої ріки моя Наталена побачила на дні козака, що лежав, підклавши під голову камінь. Вона його "побачила" і нічого не вдієш. "То Василику, — шептала мені, — Юрасько Хмельниченко лежить... той Юрась-ко, що його турки, кинувши з цього моста, втопили". Ніхто, до речі, теж достеменно не посвідчить, як воно насправді діялося з Юрасем Хмельницьким, існує така легенда... існує тайна і тільки. "Хіба тобі цього мало?" — запитувала Наталена й сині її очі ще більше синіли.
Я знав її, мою Наталену, нецілих два місяці, але й за цей короткий час вона встигла мені передати талант зачаровуватися місцем, подією, людиною, це був її дар: передавати зачарування, заражувати тайною, шукати її навіть там, де її ніколи не було...
Після іспитів вона поїхала у свій Ізмаїл до тата й мами на канікули й більше не поверталася. Обіцяла писати — й не обізвалася жодним листом. Чекали її у вересні в університеті — не дочекалися. Я не мав її адреси, але якось, уже восени, зтужений до краю, поїхав шукати її в Ізмаїлі. Даремна була робота: в довідковому дали більше десяти адрес тутешніх Шутьків, але в ніякій квартирі Наталени не було, ніхто про неї нічого не знав.
(Продовження на наступній сторінці)