Що я міг думати? Виїхала кудись ціла родина? Вимерла? Щезла? Чи насправді ніякої Наталени й не було, наша з нею любов мені приснилася? І нікуди... нікуди в ті місця, де зачаїлися таємниці, ми з нею не їздили, усе це я вичитав із книжок?
Отак несподівано й загадково закінчилося моє перше кохання; я тяжко переживав розлуку й ще не один рік сподівався, що ось-ось отримаю від неї листа, що завтра зустріну її на львівській вулиці... зустріну й дорікну: "Де ж ти, люба, так довго барилася?" Інколи цілі дні я блукав або вулицями Львова, або ж плентався на Погулянку до каплички й там чекав не неї, на Наталену, поки не заходило сонце.
Потім роки потекли навально й згладили Наталенині сліди, зрештою, це так тільки здавалося, що згладили, я чомусь упевнений, що якраз від неї, від Наталени, я перейнявся любов'ю до старовини, до ікон, що, чорні й таємничі, чекають на мене, щоб я їх визволив із-під забуття і явив світові їхні обличчя. Наша з Наталеною подорож до Кам'янця-Подільського, що відбувалася в юності, спалахнула в пам'яті наново... і наново я поїхав у це місто, оперезане Смотричем, наново стояв на Турецькому мості й шукав на дні ріки козака, що лежав, підклавши під голову камінь.
Не має значення, що свою картину "Роздуми про Турецький міст" я вирішив по-сучасному, вклавши в неї трагедію моєї землі, що, зрештою, Турецький міст у Кам'янці-Подільському, стара фортеця, охоплена пожежою хатина проглядаються через порожнечу очниць черепа... черепа, може, Юрася Хмельницького. Має значення то, що зеренце ідеї, задуму, засіяла колись моя Наталена.
Ох, Наталено-о-о-о...
І ще. Були в мене інші жінки, яких я любив, і люблю я свою Даруню, але... не буду нарікати чи осуджувати, але нема в моєї Дарки такого прямого, такого відкритого погляду, таких синіх очей, що обіцяють відкрити тобі тайну життя. Даруня моя сміється: "Що відкривати, чоловіче. Усе відоме". А якщо відоме, то чому тисячі художників і я в тому числі кладу заґрунтоване полотно на мольберт і малюю оголену жінку, ту ж таки мою Дарку, і пробую дошукатися істини: в чому суть жінки? Може й справді мала рацію Наталена: даремно шукаєте тайни до дверей, вона замкнена на безліч замків. На жаль чи на добро, Василику, я й сама себе не знаю, кожного разу я інакша хіба ти не бачиш?
18
Досвіток, несміливий, заспаний, спеленений молочним туманом, в клоччі якого зблискували іскринки від сонячного багаття, котре ли-шень-но починало розгортатися на сході, ступав поважно, як апостол, полями й лісами, вулицями Черчена, і кожній хаті, кожній деревині, усякому зелу й першій бджолі, що виповзла з вулика на вологе вічко, нашіптував на вухо: "На-та-ле-на"; Золота Липа — вузенька, як плотичка, річка бігла попри Ключарів сад і видзвонювала об свої береги:
"На-та-ле-на"; ластівка, що звила гніздо під череп'яним дахом на причілковій стіні, висунула дзьобик з гнізда й вищебечувала: "На-та-ле-на"; зітхала, потягуючись спросоння аж потріскували платви, Ключарева хата: "На-та-ле-на"...
Я розкошував у цьому слові, немов у цілющій купелі; воно насправді не було тільки словом, було ключем, яким я відмикав самого себе... відмикав і не впізнавав, бо я був інакшим, ніж учора й позавчора, я знову був молодим, таким, що прагне любові й прагне відкривати тайни; я цього досвітку мав крила, як янгол, і мав німб навколо голови, я умів літати і вмів переходити моря, не замочивши ніг; тіло моє було легке й пружинисте, й навіть пальці, по яких толочилися вороги побіля силосних ям, уже не боліли, знову стали гнучкими й цупкими, готовими до роботи.
Мене могутньо і владно кликав до себе Святий Дух. За мною, вочевидь, стежив Павло Ключар, бо хоча я не вимовив ні слова, а тільки мовчки вийшов за ворота, він рушив слідом за мною; він нічого не знав про Наталену, та й не потрібно було йому знати, а проте зрозумів, що я виздоровів тілом і душею, і що сьогодні вдосвіта виросли в мене крила, й що я спроможний ходити по поверхні морів, й тому настав найвищий час поглянути в обличчя страдників, що намальовані на стіні Святого Духа.
Павло відімкнув церкву, виніс на риштування відерце з водою, сунув мені в руки жмут ганчір'я, яким я, як звичайно, зволожував тиньк, потім присів на старе перевернуте відро посеред церкви навпроти стіни, готуючись, видно, не спускати з мене очей та очікувати, поки з-під шару вапна не виглянуть обличчя страдників. Я не міг йому цього заборонити, бо, зрештою, звик до його безпосередньої помочі на риштуванні чи до мовчазного стеження за кожним рухом моєї руки, коли він чипів посеред церкви на перевернутому відрі. Але сьогодні... сьогодні я волів залишитися сам на сам із стіною, мені заважав Ключарів погляд, я боявся, що під його поглядом буду поспішати, нетерпеливитися й через те стану неуважним; крім того, я остерігався, що Ключарева присутність не дасть мені змоги мисленно спілкуватися з людьми, які після трьох століть заточення виходили з пітьми на світло; я збирався далі вести з ними мовчазну нашу розмову і свою душу перед ними розкрити; я був схожий на черця, який замурувався у печері для розмови з Господом Богом та з самим собою.
І, очевидно, Павло Ключар уловив у моїх позирках чи в нетерплячому якомусь русі мій настрій, бо покірливо підвівся, сказавши, "я все розумію, Майстре", і вийшов із церкви, замкнувши двері на ключ. Внутрішнім зором, третім оком я бачив, як він присів на високі церковні сходи, де вже сидів Данило Вербень із трьома тутешніми ґаздами, а ще далі, в селі, поза ворітьми, за вуглами хат пильнували за Святим Духом десятки пар очей. Це була моя сторожа, мої друзі, хоч я знав також, що десь чипіють мої вороги.
Одначе я відразу забув про друзів та ворогів, як тільки-но узявся за долото і як тільки-но відчув під пальцями твердість стіни Святого Духа, навдивовиж гарячу; стіна не могла бути не гарячою, це я зрозумів, коли, коли з кожним днем протягом літа все вище й ширше з-під нової фарби й вапна проявлялася стародавня фреска; на кривавому тлі ізограф закопав напоспіх збиті з грубих бервен три височенні хрести й розп'яв на них трьох мучеників. Ні, не була це відома здавна композиція Голгофи з Ісусом Христом посередині й двома розбійниками обабіч; не висіли також святі великомученики, що вмерли за віру Христову десь на пагорбах Рима.
Це були мученики таки тутешньої землі; всі троє були босі й в кожного руки й ноги прибиті до хреста кованими цвяхами. Той, що висів посередині, був убраний у довгу, майже до самих стіп рясу з хрестом на грудях; справа од нього розп'ято людину в козацькому синьому жупані й темно-фіолетових шароварах; зліва — витягнувся на хресті довгий і худий чоловік у домотканих сірих ногавицях і в такій же розхристаній на грудях сорочці. Мертві їх тіла були напружені, немовби аж прирослі до хрестів. Художника, який сотворив свою Голгофу, не турбувало, що тіла розп'ятих повинні були повиснути на хрестах, як лантухи, бо так підказує натура, наслідуванню натури не входило в його задум, він не малював анатомію тіл, він малював символи. Адже недаремно на пожухлій рудій траві під хрестами зобразив три зломані козацькі шаблі, що означали поразку, ворожу перемогу, безнадію... нема бо надії відвоювати волю, якщо твою шаблю переломлено навпіл. Червоне тло, полум'я, що спалахнуло на обрії, розрослося до неба й заполонило собою усю площину стіни, теж було символом спустошення землі.
Признаюсь: я не сподівався, що ізограф тонко передасть на обличчях розп'ятих їхні передсмертні страждання, гнів і біль, хоча те єдине око, яке я вилущив з-під тиньку в перший день роботи у Святому Дусі, засвідчило, що мистець не дотримувався усталених при малюванні Голгофи взірців, які панували в тодішньому часі; думав про вплив свого твору на того, що стоїть перед стіною. Це було, мабуть, його творчим завданням. Дерзновенна спроба реалізувати релігійний мотив Голгофи в народному, сказати б, дусі, переконувала мене, що маю справу з неординарним мистцем, не якимсь там богомазом, байдужим до народного горя, його Голгофа — це власне безпосередній відгук сучасника, його плач і возвеличування трагедії, що відбувалася на його очах. Я починав думати, що його Голгофа безпосередньо пов'язана з подіями, котрі за переказами відбувалися навколо Святого Духа, коли війська Хмельницького й повстанчі загони покутського полковника Семена Височана відступали на схід... вони відступали, а шляхта потоптом, вогнем і мечем нищила землю. Я сподівався, що якусь відповідь на свої роздуми й здогади дістану тоді, коли остаточно розчищу обличчя мучеників, які дотепер ще були під вапном.
(Продовження на наступній сторінці)