Дмитро Цимусь, сільрадівський голова, високий і, хоч іще молодий роками, зовсім сивий, уважно вивчав мої папери... так уважно, що аж ворушив губами, немовби вивчав написане в паперах напам'ять; але це, як мені здалося, робилось для "людського ока", назагал Цимусь був чоловіком добродушним, усміхненим, але мусив удавати з себе запопадливого урядника, тим більше, що справа стосувалася Святого Духа, хоч "уряду над церквою", як він казав, сільрада не мала. Після відомих подій, коли районні керівники від культури, агітації та пропаганди вирішили збити з церкви хрест та обладнати в ній примітивний, зрозуміла річ, атеїстичний музей, (встигли уже поруйнувати бічні вівтарі), Черчен — тихе, покірливе начебто село не то що проігнорувало районне рішення, а й таки відкрито збунтувалося, не порахувалось навіть з міліцією, що примчалася "на алярм" із Рогача; вчинилася сутичка, були крики, полетіло каміння, стався скандал на цілу область, бо ж вибухнув стихійний колгоспний страйк. Після цього ключ від церкви Святого Духа не зберігається в сейфі сільскої канцелярії, він узагалі пропав, щез, загубився, упав у криницю...
Шукай вітра в полі...
Цимусеві самому вистачило глузду й стримував інших запопадливих "борців із релігією", а найперше колгоспного парторга Афоню, тобто Афанасія Пиндилика, того ключа не шукати, не ятрити заруб-цьовані рани, до того ж Святий Дух передали у відання Бистричанського музею. Про порядність Дмитра Цимуся свідчило й те, що якраз він рекомендував хранителем Святого Духа Павла Ключара. Котрогось дня, коли я уже працював над розчищенням фрески, Цимусь "службове", як він висловився, навідавсь до Святого Духа; деякий час тупцював коло стіни, тулив до неї долоні, немов би долонями хотів просвітити й наперед дізнатися, що власне під нашаруванням фарби й вапна приховано; потім обома долонями торкнувся моїх плечей, і я подумав, що цей усміхнений потайний чоловік теж напевне числиться серед тих, кому дорогий Святий Дух.
І тому нежданий виклик до сільради руйнував у моїй свідомості уже усталений образ потайного доброзичливця... хоч, щоправда, випало мені з пам'яті, що окрім Цимуся чекає на мене Афанасій Пиндилик, дільничний міліціонер Яцина та ще примчався з Рогача на мотоциклі якийсь молодик. Можна було тільки здогадуватись, що не для добра зібрався цей трибунал.
— Вигадали якусь заковику товариші єфрейтори. Чого дивуватися. Вони на те є, — далі підбадьорував мене Ключар, уже стоячи на хвіртці. — Але ви тримайтесь... Документи ваші законні, все оформлено як належиться. Ну, а крім того, ви не одні. Розумієте? — За цих кілька хвилин Павла Ключара гейби підмінили: не було на світі лагідно усміхненого поета, дещо повільного, м'якого, якого я звик бачити кожного дня; стояв на хвіртці високий, зібраний у кулак вартовий Святого Духа, його ключар.
Заледве переступивши поріг сільської канцелярії, я відчув якби запах небезпеки; небезпека, потужні струми ворожості вилунювалися насамперед від молодика, що був низькорослий, щуплий, як горобець, дрібоньке його обличчя з метеликом смішних вусиків було стерте, розмазане, невиразне; молодик був сірий на колір: вбрання, сорочка, краватка, волосся зачесане на правий бік, вусики під носом, що виріс завбільшки в жолудь — увесь він був гейби притрушений попелом, і я, окинувши його поглядом, оцінив його вміння бути сірим, непомітним, розчиненим у масі: на таких в гурті переважно ніхто не звертає уваги, він нібито є і його нема.
Сірий молодик не вдався до гри в "цюці-бабці", а "просто з моста" сказав, що приїхав із районного кадебе з дорученням від керівництва, щоб зустрітися з вами, Василю Васильовичу, не в чотири ока, а в присутності радянської влади й громадськості Черчена, тому, як бачите, й сидить тут голова сільради, секретар парткому колгоспу, а також, так би мовити, для порядку, лейтенант Яцина.
Потреба цієї розмови, Василю Васильовичу, визріла виключно з громадської необхідності, а не від забаганки органів чи райкому партії, це прошу мати на увазі. Ми розуміємо вагу, значення мистецької пам'ятки, яку ви, так би мовити, відкриваєте для світу. Свідченням доброзичливого ставлення районного та й обласного керівництва до церкви Святого Духа є згода передати її під юрисдикцію обласного музею... та навіть призначення відомого вам Ключара, який у минулому допускався політичних помилок, на посаду хранителя Святого Духа, мають переконати вас, професоре, що, по-перше: ми цінуємо і шануємо історичний спадок свого народу, бо ж не є якимись безбатченками. Два: ми, навчені гірким досвідом, не маємо наміру конфліктувати з Черченем, з селом, де є передовий колгосп, де багато маяків праці, в якому переважна більшість жителів — люди чесні, працьовиті, одне слово — трударі... і от ці трударі, серед них є люди заслужені, як от, наприклад, Марія Рибка, доярки Гафія Тулумбас, Параска Семенів та інші, звернулися до нас, до органів, із попереджувальним, якби сказати, проханням: не дати повторитися тому, що п'ять років тому відбувалося навколо церкви Святого Духа.
Молодик у сірому костюмі говорив рівно, спокійно, немов читав передову статтю з районної газети, але чим довше, монотонніше він нанизував слова, тим виразніше, сильніше я відчував небезпеку, що липким павутинням обсотувала мене, лякала непередбаченим рішенням, яке міг прийняти цей нібито на поспіх, а напевно таки продумано скликаний трибунал; зрештою, небезпека снувалася не так довкола моєї особи, як навколо Святого Духа, навколо фрески, і я був готовий її обороняти... і був я водночас розчарований, морально подавлений тим, що в Черчені знайшлися люди, серед них Марія Рибка, історія життя якої мене потрясла, я раз по раз повертався думкою до трагедії цієї вродливої жінки, яка заради фальшивої слави, орденів, сидіння в президіях, премій, солодкого життя, пустилася берега... я, бувало, то винив її, то виправдовував "такими" порядками в суспільстві, або й звалював вину на її чоловіка, своєрідного сутинера, якому було вигідно і зручно мати жінку-передовичку, що приносило матеріальні вигоди; я не знаю, чому я так перейнявся долею Марії Рибки... може, тому, що вона розуміла свій гріх і своє падіння, одначе не збиралася нічого змінювати, було їй добре отак жити, і в цьому був увесь її трагізм; я збирався колись намалювати портрет цієї трагічної душі; сьогодні додався до її психологічного портрета іще один штрих.
Я думав, що Святий Дух потрібно обороняти не лише від районних єфрейторів, а й також від тутешніх "трударів", які своїм гострим суперрадянським нюхом нібито уловили загрозу, що віяла від Святого Духа. Ох, краяни ви мої, краяни... А втім, "тутешні" — це тільки ширма, за ширмою ось цей сірий молодик, приблуда Пиндилик, районні, обласні, московські єфрейтори.
Хотів би я тільки знати, краяни ви мої, в чому полягає загроза від Святого Духа, попереджувати яку ви поквапилися? Мене розбирала злість; мені надокучило відчувати себе в ролі підсудного й дивитися, слухати, як до Страдчої долини скрадливо підкочують клубища павутиння чи й колючого дроту, щоб обгородити його, обсотати зусібіч, щоб не було до нього доступу, щоб заіржавіла по ньому пам'ять. Не можу тільки собі пояснити (а може, пояснення давно живе в моїй душі?), чому власне Святий Дух ізнову привернув до себе увагу єфрейторів? Чи річ у фресці, над розчищенням якої я працюю, чи... Але ж іще ніхто точно не знає, що на тій стіні намальовано, іще попереду багато роботи.
Я так і спитав їх, кожного зокрема, по черзі; спершу спитав молодика з кадебе, потім міліціонера — вродливого парубійка з великими, як сливи, очима, а наостанку — Афанасія Пиндилика, який притулився на стільці збоку (гейби зачаївся у засідці) й смалив цигарку за цигаркою. Про Пиндилика, тобто про Афоню, як його називали по-вуличному, котилася слава як про чоловіка "нервного", але сьогодні він сидів сумирно. Голена "під Котовського" продовгувата голова, видовжене обличчя — огірок на довгій шиї. Був одягнутий у військову, чисто випрану гімнастьорку, на грудях висіла планка колодок орденів і медалей, що мали свідчити про його бойове воєнне минуле; окремо коло колодок Пиндилик пришпилив медаль "За відвагу"; очевидно, ця деталь мала говорити про риси його характеру.
(Продовження на наступній сторінці)