— Вибачте, пане Опришко, — я схопив його за руку, жахаючись його страждань. Я стояв над безоднею, над пеклом, що розверзлося — полум'я опалювало мені душу; було мені лячно від безодні цієї людини, і було мені жаль, що на його молоді й не вельми кремезні плечі доля завдала непомірний тягар.
Я знаю: любити легше, ніж ненавидіти...
— Ну, то я піду, — промовив я перегодом. — Одне прошу: хай ваші хлопці якось покажуть мені місце на узліссі, де... — Я не встиг доказати, Опришко випередив мене:
— Покажуть. І перепоховайте її по-християнському. Поставте хрест. Колись, у сотому літі, у вільній Україні розкажіть людям про Юстину й може, згадаєте незлим словом Опришка. — Його обличчя знову стало спокійним, замкнутим, очі зорили допитливо, гостро; я вичитав ув його очах віру, що доживу до вільної України... доживу й розповім про нього.
Я вийшов із хати; вартові есбісти проводили мене мовчки, немовби онімілі, додому. Ніч проясніла, зорі блимали, як свічки у церкві на всеношній. Тиша гойдалася на деревах у садах і зрідка струшувала на землю яблука.
Більше я Опришка не бачив.
7
І ось сьогодні відчинилися двері й із минувшини, із-за грубезної стіни, мурованої з довгих років. Опришко знову повернувся до мене.
— Так, — погодився я з ним. — Я інший, мене люди перекували, та й люди іншими стали. Прийшли нові часи, добрі чи злі, але нові, і я нікому не потрібний.
— Зате вам люди потрібні, професоре, — промовив упевнено Опришко. — Не хочу вірити, що живете тільки самотиною, козою та пенсією? Ви? Ви образилися, що ваші заслуги Горопахами забуті. Ви направду сподівалися, що ващі заслуги будуть колись оплачені. А якщо й сподівалися, будучи надто егоїстичними, то давно настала пора цієї хвороби позбутися. Це так просто її позбутися: вийти лише на вулицю з розкритою душею, з добрим серцем і сісти в човен, що зветься життям... лише пливти, лише в човні, а не на березі... лише в плавбі відчуваєте, що життя триває і що люди вас далі потрібують. Гординю свою, вибачайте, стисність в кулак... стисніть аж так кріпко, щоб із неї скапалося каяття. Кажуть, що навіть з каменя, коли є в тебе на це бажання, можна видушити воду. Спробуйте, пане професоре.
Я слухав Опришка й чомусь згадував його давню розповідь про те, як у львівській тюрмі "На Лонцького" він заразився ненавистю. З того часу минула купа років, юнак, котрий хотів стати священиком, увійшов, як кажуть, у зрілі роки... увійшов і живе під чужим іменем, сповнює не свою роботу, не має він, очевидно, ні дружини, ні дітей... нічого не здобув для себе й не вимагає ніякої дяки; і так само не мають дяки тисячі полеглих за Україну... нема України... нема їхніх могил на Україні... нема по них пам'яті.
Я думав про себе: "Чи воно правда, що я усамітнився через гординю? Чи, може, панує наді мною жаль? Чи, може, я розчарувався у людях? Чи, може, в ту прокляту хвилину, коли "стрибки" вмощували мене в драбини з соломою, а кінь нетерпеливився повезти мене з Іриною в Сибір, налетів на мене чорний вітер збайдужіння, що висушив мою душу, і вже давно нема, друже Опришко, на світі сільського апостола Северина Гайдаша, душа його вмерла, по світу нипає тільки тілесна шубатурка.
Одначе я не поспішив остаточно розвіяти в очах Опришка образ того давнього сільського апостола, який колись наважився судити його, есбіста, за невинно страчену Юстину Семенюк; хай буде, що я часом свідомо вишукував привід для "творення добра", вважаючи це творення громадським своїм обов'язком; хай буде, що я умовно, так би мовити, записував у скриптур для пам'яті доброчинні свої діяння. За це можна мене осуджувати, але погодьтеся, добрі люди, що треба було мати громадянську відвагу, щоб когось із наших Горопах оборонити від німецького нагая, від оперуповноваженого Ступи, чи й від есбіста Опришка.
— Може, таки варто спробувати стиснути камінь, щоб із нього потекла вода, — сказав я невпевнено. — Може, сьогодні ви для того явилися, впали з дощем із неба, щоб той камінь вкласти мені в долоні?
— Знаєте, я теж ходжу й... й видушую з каменя воду, — підхопив мою думку Опришко. — Не маю від вас тайн... повинен вам признатися, що не тільки гайцую в Бистричанах печі, а й намагаюся щось робити, щоб море байдужості, смердюча його хвиля нас не затопила; ходжу понад берегом, понад пропастю і десь там посеред ночі повішу синьо-жовтий прапор, або ж до Шевченкового свята, яке щороку комуністи забороняють, напишу декілька листівок та розклею їх по місту, щоб люди читали; доста однієї листівки з тризубцем — вже свіжі струї попливли містом... попливли низинно, глибоко, невидимо, і хоч на поверхні нібито панує тиша — місто слухає, пригадує, зітхає, а хтось й стискає кулаки й пригадує, де він закопав дбайливо змащений автомат.
Або ж, наприклад, виріжу з газет слова, складаю і наклеюю в потрібне речення, в якому закликаю учителів, щоб не забували навчати дітей, що є на світі Бог і Україна. Приколю таке звернення до шкільних дверей... тут і там пришпилю, шкіл багато в місті, і його читають педагоги й дітвора, аж поки переляканий директор не зірве його та не понесе в кадебе. Скажете: бавлюся? Скажете: дрібне усе це, саморобне, надто поверхове, щоб збурити замерзле плесо? Ну так, це не автоматна черга, не вибух гранати, це тільки пригадування, що лежать в землі наші змащені автомати, що боротьба ще не скінчилася, в попелі ще жевріє іскра. Вогонь спалахне. Хочби й через сто років. Тим часом... я уявляю, що блукаю у пітьмі й засвічую скіпки, полум'я їх кволе, жовте, але серед ночі воно видне здалека — і надія оживає. Думаю, що я не один такий вогнепоклонник, бо інакше навіщо державі годувати без-численні орди кадебістів? Значить, невпевнені вони у своїй перемозі і бояться нас... бояться кволого полумінця. Бо сьогодні полумінце, завтра — ватра, післязавтра вогонь спалить байдужість, вітер зжене піну з байдужого моря і в живій чистій воді умиємося. Цим і живу, пане професоре.
Він сів стомлено на стілець у простінку поміж вікнами; опершись плечима об стіну, відкинув голову назад і, заплющивши очі, довго мовчав. Очевидно, Опришко вистраждав кожне слово... кожне мовлене ним слово важило немалий вирок у таборах, адже за кожним словом стояло діло; він міг мені не сповідатися, це надто небезпечно, а проте — висповідався, це було потрібне йому самому, хотів, очевидно, вирватися з глухого кола самоти й конспірації, адже у цьому колі не було нікого, кому міг би звіритися, хто б міг його підтримати, кому міг би передати пережиті небезпеки; ще більше його сповідь була потрібна мені, я розумів, що він навмисне сьогодні вночі приблудив до моєї хати, щоб... Шоб мене "перевиховати"? Шоб мене розбудити? Щоб я знову взув апостольські сандалії й ступив на дорогу, по якій ходять люди? Шоб устромити й у мою долоню запалену скипку?
Скипку я таки узяв; ні, я не призначив її для чогось протидержавного, мені досить було відчути, що вона є й що обпікає мої долоні, які я стулив жолобком, щоб полумінце не погасло; при кволому світлі раптом, немов у кіно, я зобачив один ранок передминулого року, коли Горопахи сколихнулися (й душі напевне втішилися): на цвинтарі біля каплиці на високій черешні майорів на вітрі синьо-жовтий прапор. Першими помітили його ті, що поспішали на вранішній поїзд до Бистричан. За ними прибігла ціла стривожена вулиця, що впирається у цвинтар. Покликали голову, сільради й голову колгоспу. Дільничного міліціонера в селі не було, а вся інша "сельская власть" "остерігалася", як було сказано, пошкодити слідству, й тому прапор висів добрих дві години, поки з району не примчали кадебісти.
Прапор, щоправда, був непоказний, кольори на ньому гейби вицвіли, але він дивним чином запанував над Горопахами; його, зрештою, бачило не так уже й багато людей, а здавалося, що до нього торкався кожен; кожен ув очах кадебістів винен, що синьо-жовтий прапор з'явився, як Ісус Христос, у нашому селі; ціла зграя кадебістів нипала хата від хати, випитуючи, "хто б то міг націоналістичну ганчірку повісити?"; в підозрілих хатах, на газдівствах "учорашніх бандитів" і "бандпідсібників", що відбули свої кари в таборах і на поселеннях, вчинили брутальні обшуки, п'ять осіб були арештовані, одного тяжко побили, вимагаючи, щоб "признався".
Нічого у них не вийшло, ніхто нічого не бачив, не чув, "ми собі мирні люди і дайте нам спокій".
Так тривало ціле літо аж до глибокої осені. Потім чекісти забралися геть, село занурилося в свої ґаздівські клопоти, синьо-жовтий прапор полетів із черешні, як кольорова птаха, що жила в дитинстві в кожному з нас, у вирій, і про нього почали забувати. А коли люди навесні зовсім про нього забули, він одного ранку знову появився, як Ісус Христос, на цей раз на грушці посеред поля, що зветься "Городищем"; груша якраз цвіла білим цвітом, а поверх білоцвіття, як корона — синьо-жовтий прапор.
І знову почалося...
Авжеж, Опришко мав рацію: скіпки таки палахкотіли посеред колгоспної ночі і їх таки боялися... боялися, щоб не підпалили байдуже море.
— Тільки ж бо ви, професоре, чомусь тоді не розтулили долоні, щоб бодай уявно уберегти полумінець від злого вітру, що дув студено й чорно, — дорікнув мені Опришко.
Я не мав йому що відповісти.
Було мені гірко...
Насамкінець Опришко пригадав:
— Чи не забули-сьте, професоре, де похована Юстина?
(Продовження на наступній сторінці)