Не малюй мене, художнику, грішником, який кається, колінкуючи посеред білої і голої пустелі; не малюй мене, художнику, сліпцем, який прозріває в муках, роздираючи пітьму; не малюй мене, молодий сусіде, подорожнім, котрий нарешті втрапив на правдиву дорогу.
Намалюй мене сухим і прямим, як горіхова палиця, дідком, котрий не голився зо три дні, а тому сизий на обличчі, який пасе за селом на рові попри дорогу свою козу, що зветься Парася; коза моя пощипує траву, а я сиджу на гребені рову, і добре мені отак сидіти, і тепло, і сонце світить лагідно, і жайвори сиплять срібло понад пшеницями, і хочеться мені жити ще тисячу літ разом з жайворонами та моєю козою.
Аж тут коза, моя Парася, підвела голову, задерши бороду, й голосно замекала, як колгоспний мотоцикл. Дорогою з села йшло в поле дівча — голінасте, з двома косами у червоних биндах... бинди, немов червоні мотилі, то злітали, то знову осідали на плечі; дівчині було десь зо чотирнадцять років. В одній руці несла клунок — певно сніданок татові, що десь косив на далеких луках, у лівій — бідончик з водою. Я очікував її наближення, чомусь мені баглося дівча зупинити й спитати, скільки воно збирається жити, я збирався їй наворожити тисячу років.
Але дівча, таке білоголове, таке струнке, таке юне з двома кулачками грудей, помітивши мене з козою, спершу потупило вид, а потім взагалі вдало, що мене й не помітило, що мене нема, що мене ніколи на світі й не було, й подріботіло мимо, війнувши спідничкою й не сказавши ні "славайсу", ні "добридень", ні "помагайбіг"...
Як то сталося, холера ясна, що мене начебто нема на світі, що я невпізнаний,чужий сиджу в полях горопаських?
Гей, та де ж мої апостольські сандалії?
...Я лише не знаю, художнику, як ти все це намалюєш? Але на те і дав тобі Бог талант.
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
8
Мене покликали...
Вранці на воротях, коли ми з Павлом Ключарем зібралися йти до церкви Святого Духа, нас перестріла задихана молодичка — "діжурна" з сільради й чомусь упівголоса сказала, що кличуть мене начальники до "канцелярії"... кличуть та ще й попереджають, щоб я не барився і явився перед їхні ясні очі туй як туй.
— Хто ж то у сільському нашому уряді засідає зрання? — перепитав молодичку Ключар. Був назовні спокійним, принаймні вдавав спокійного, в очах однак пробивалася стурбованість.
Молодичка назвала голову сільради Дмитра Цимуся, дільничного міліціонера Яцину й партійного секретаря з колгоспу "отого голомозого" Афоню Пиндилика. А ще щойно з району примчався на мотоциклі молодий панок з вусиками.
Ключар тужно дивився на вулицю, про себе щось розмірковуючи: брови його біляві, кудлаті, як волоття, то супилися хмарно, то повзли вгору на чоло, а вуста кріпко тримали слова за зубами. Вулиця, що починалася з Ключаревих воріт, піщаною білою крайкою стелилася й бігла неквапом уздовж фарбованих на синьо парканів і воріт, на котрих несподівано для себе я зобачив де чоловіків, де — жіноцтво, а де й двоє — троє дітлахів, що осідлали ворота як коней; оця вулиця біла, оті діди на воротях, оте жіноцтво й дітлашня споглядали на нас із Ключарем і на молодичку з сільради допитливо, очікуючи; я зрозумів, що лютувалася змова між Ключарем і вулицею... змова, мабуть, як вогонь в осінніх сухих травах, нишком покотилася по інших вулицях, по цілому селу. Але не чути було скрипу, нагальної тривоги — ґазди вдавано байдуже покурювали цигарки, посхилявшись на ворота, жінки вишіптували вранішні молитви, а дітлахи і'хали на воротях у світи, які їм снилися. Дими над череп'яними, над шиферними й подекуди солом'яними дахами пнулися у високості голубими колонами — на тлі чистого неба поставав колонадний храм, у якому панувала тиша й гармонія.
Ключар посміхнувся.
— Це ти, Меланко, людей розтривожила й повикликала з хат до воріт? — спитав він молодичку з сільради, підморгнувши ій по-змовницькому. Вона звела плечима. Боса, в старій камізельці, що колись була чорною та вишиваною, у білій домотканій сорочці, що виглядала з-під рясної чорної спідниці, молодиця була схожа на ластівку.
— Боже борони, — перехрестилася, немовби мух відганяла від обличчя. — Нікого я не страшила. Шо я дурна? При уряді нині прецінь. — В очах стрибали бісики. — Ну, по дорозі, хто був цікавий, розповіла-м, що нині мені снилося вороння понад Святим Духом... сон, мабуть, сповняється, бо ось кличуть до канцелярії того професора зі Львова, котрий шукає в стінах Святого Духа замурованих скарбів. — І молодичка оглянувшись, засміялася з своєї маленької хитрості.
— Ну й добре, — похвалив її Ключар. — Ше по дорозі забіжи до Вербена, розкажи старому що й до чого. А в уряді сільському замельдуй, що львівський професор зараз буде. Біжи, Меланко, — і він злегка підштовхнув молодицю за лікоть. — Цілий трибунал зібрали в сільраді, — сказав, — але й нас немало, правда, Меланко?
Вона нічого не відповіла; ніяких роз'яснень не дав мені також Ключар, я сам чейже не віднині знаю, що в Черчені існує мовчазна, ніким не організована, стихійна змова супроти тутешньої влади в обороні Святого Духа; я не один раз спостерігав, удаючи, що це мене не обходить, як кожного ранку, коли погода, як золото, і коли дощ, поблизу Святого Духа кружляв хтось із сільських людей — добровільних вартових, котрі пильнували тієї хвилини, коли ми з Ключарем відчиняли церковні двері... пильнували, щоб ворожа сила не спробувала заволодіти ключем; очевидно, протистояння з владою не було безпечним, це люди в Черчені знали з власного досвіду, а все ж Святого Духа вони не відцуралися. Сидячи або ж колінкуючи перед стіною й визволяючи з-під тиньку по сантиметру творіння стародавнього майстра, я думкою блукав навколо церкви поміж хрестами або ж занурювався в гущаки кукурудзи, тиченої квасолі й у праліси соняшників на довколишніх городах і пробував розмовляти з вартовими, цікавився, чому вони дорожать своїм Святим Духом, і чи їм не страшно, що котрогось судного дня ворожа сила з Рогача або й з самих обласних Бистричан обступлять Святий Дух танками, обсотають його линвами й розтрощать церковцю на чотири сторони світу... розтрощать, рознесуть, потоптом пройдуть, а ви й не встигнете церковцю оборонити, це станеться вночі або ж коли запіють кури й сни запанують глибокі; вони із силою руїнною набули практики, досвіду, таким же способом, чув я, розвалили церкви у Бойківських горах, у Яворі, у місті Долині, і ще десь... і ще... і ще... А там церкву підпалили... і там... і там.
Горять свічі аж попід небеса...
Мої уявні вартові лише зітхали, їх не обходило, що в інших околицях сатанинська сила взяла верх, у Черчені, будьте певні, професоре, цього не станеться, ми не допустимо, ми вже один раз перемогли владу, отого Афоню Пиндилика з медальками на гімнастьорці, тепер теж не дамося. І я повертався з уявної мандрівки на своє риштування в церкві духовно наснаженим; я почувався злютованим з невидимими вартовими Святого Духа, вони, дарма, що були поміж ними кволі старці або й підлітки, додавали мені сили й відваги: за нами муром стояло село.
Проте, відвага таки конче була потрібна: я здавав собі справу, з яким монстром затіяв небезпечну гру; покищо ворог зачаївся чи вражений моєю хоробрістю, чи розгублений сільською згуртованістю, чи навчений попереднім досвідом, що черченців солими руками не візьмеш, але треба було сподіватися: рано чи пізно, а він покаже свої зуби; я думав про його зуби, про кігті, про копита, про його жорна, на яких він зжорновував людські долі, мистецькі таланти перемелював у лантухи розжованого дешевого плазування, і думки ці остерігаючі чомусь закрадалися в мої сни... і сни розліталися навсібіч, залишаючи мене самого на постелі, охопленого й окропленого тривогою; удень, щоправда, тривога під сонцем присихала, залишаючи в душі жовтий сморід, зате вночі підповзала до мене на череві, немов знесилений голодний вовк; вовк клацав зубами.
— До чогось хочуть причепитися... знайшли якусь причину, — промовив в унісон моїм думкам Павло Ключар. — Щось їм стрілило до голови. Видно, ваша робота у Святому Дусі не припала до вподоби. Ви ж самі кажете. Майстре: Єфрейтори не сплять
Щоб єфрейторам не "стріляло до голови", ще до того, поки почати дослідження стіни в Святому Дусі, ми з Ключарем, якого люди в Черчені назвали поміж собою Хранителем Святого Духа (офіційно він числився в обласному краєзнавчому музеї молодшиим науковим працівником), побували в сільраді, де я відрекомендувався, що я, такий-то й такий, маю право досліджувати, вивчати, реставрувати пам'ятки історії та культури, й власне прибув у Черчен до Святого Духа на прохання обласного музею... ось офіційний лист із підписом директора музею товаришки Журавель... до речі, вона три дні тому побувала з компетентною комісією у Святому Дусі: мистецтвознавці очікують, що Святий Дух здивує світ.
(Продовження на наступній сторінці)