«Штефан Славич» Юрій Федькович

Читати онлайн оповідання Юрія Федьковича «Штефан Славич»

A- A+ A A1 A2 A3

Увійшла дівчина з вином; заплакана, як та рожа полонинська вранці під росою. Красна-красна, як намальована. Але скажіть: чи годен я єї красу на папері написати? Хто годен, най пише,— я не годен.

Стала вона нас частувати, а Штефанко ув’яв та лиш на мене повалився.

— Пофтім! — стала вона до Штефана голубити.— Поф— тім, домнуле, чінстіц де біне.2

А сама як подивиться на Штефана, як найдуться єї чорні очі з його очима, як почервоніє — трохи що їй пугар з вином не бриз з білесеньких єї ручок. Я усе видів, та лиш мовчав.

Повечеряли ми красно, подякували богу небесному, попрощалися зо старими та й пішли по кватирах. Штефан нічо до мене дорогою не говорив. Дома я його розібрав, поклав спати, а сам узявся мундир чесати та зброю утирати; далі покутав і я, помоливсь богу та й ляг собі. Трудний був, так зараз і заснув.

Але пробудився уночі — Штефана нема на постелі; чекаю, чекаю — нема. Я боржій надвір. Дивлюся — а він сидить, сердешний, у садку та плаче-плаче!

— Господи святий! Братику мій, а се ти чо?

Він лиш махнув рукою, пообтирався та й мовчить. А сам блідий-блідий!

Я сів коло його:

— Братику, Штефаночку, не скажеш ти мені, що тобі є? Чи в тебе що не болить, любий?

— Болить в мене серденько,— став він промовляти,— та хто мені порадить?

— Братику мій як рідний,— став я казати,— ти полюбив Зоїцу? Скажи мені!

— Полюбив,— каже, а сам сумує.

— Камрате мій нещасливий,— став я жалувати,— ліпше би було, щоб ти своє серце розрадив. Таже ти жовнір: що може з твого вірного кохання бути? Розважайся, братику, якомога.

— Або ж я годен серденько впинити? Вона, все вона мені лиш на гадці, вона перед очима, вона — куда гляну.

Що я вже не намовлявся, що я вже не нарадився — так дарма. Я нарешті вже рад був, що його затягнув у хату, бо би був ще захворував, серце моє.

На другий день встали ми дуже раненько, навіть і не снідали…

— Братику,— каже Штефан,— іди, іди та кажи їй, що я гину; іди, брате!

Я і пішов. Манолі стогнав на постелі, а я буцімто прийшов його відвідати.

Попосидів трохи та й хочу йти. Силували на снідання, але я подякував красно; виходжу — а стара гримнула на дочку:

— Чому,— каже,— не випровадиш пана вояка?

От і вийшла за мною.

— А чому,— каже потихоньку,— чому не прийшов ваш товариш з вами, га?

— А я знаю, чому ти з ним таке поробила, що він навіть і встати не може, не то що?

— Вайльо! — бідкає дівчина, а сама нібито й журиться, а ніби й весела.

— Дурно й вайкатись, зіронько моя: хлопець пропав!

— Любчику мій! — жалує вона.

— А правда оце, що ти тепер казала? — став я заходити.

— Ох, правда,— каже,— правда!

— Зоїцо! — кричить мати з хати.

— Скажіть, що я його люблю, що я його любитиму до самої смерті.

— А побачити його не хочеш? — питаю.

— У нашім садочку, по опівночі! — та й стрибнула в хату, мов ясочка...

Штефан мало мене не задушив, обіймаючи, як я йому розповів, що було.

— А чи не дуриш ти мене лиш? — усе питав та допитував.

— Або я тебе багато дурив? — кажу я, ніби сердитий.

Він так і рад!

Ледве-не-ледве дочекали вечора.

— Ходи вечеряти,— кличу.

Але де ж там! — йому вечеря в голові? Таке прибирається, та зачісує, та в дзеркальці призирається!

— А не час уже, аби ми йшли?

Я аж качаюся зо сміху:

— Та цур тобі! Ще й сонце гаразд не зайшло, а вона казала в опівночі приходити.

Ваги-переваги діждали ми тої опівночі — пішли.

Біля єї хати був красний великий сад: усе яблоні, та вишні, та сливи. Попід паркан калина понадвисала.

Я став під парканом, мов шельвах, а Штефан перелетів у садок — сказано: до своєї милої. Тут і обнялись.

— Серце, серденько!

— Раю мій, покою!

Тільки й бесіди в їх було.

— Ох, Штефаночку, ти милий мій, а не покинеш ти мене? — прощебетала вона нарешті, склонивши голівку свою, мов рожеву квіточку, на Штефанові груди.

— Зоре моя ясна, світе мій рожевий, як ти можеш мене оце питати? Не питай, душко, не рви мого серця, бо я ще хочу жити, я ще хочу з тобою нажитися!

Вона зомліла.

— Бери, вийми,— каже,— мою душу!.. Козаче мій, місяцю мій, соколе мій!

Знов обнялися, знов мовчали. А калина укривала їх широким своїм листом.

Стало далі зоріти.

— Штефаночку мій, голубе, а як ти підеш відси,— мене поховають! Не годна я без тебе жити.

І знов, як чічка, йому до серденька.

— Сонце моє, маю мій,— став він гудіти, як голубчик.— Або ж то з Турди сюда далеко! Я можу бути в тебе щотиждень.

— Щотиждень, щотиждень! — стала вона плакати,— а я й години без тебе не можу бути!

— Що ж маю робити, ясочко моя принебесная, коли я вже такий нещасливий на сьому світі.

А сам заплакав, як мала дитина.

З хати щось рипнуло... Поцілувались — розлетілись. Тільки того й щастя було...

Штефан дома не лягав уже спати і мене не пускав: говорить, щебече.

— Та бо чому ти сьогодня якийсь такий неговіркий, Юрійку? — в одно мене питає.

А я говорю з ним, як звичайно.

— Юрійку, братчику, який же я щасливий! — ти не знаєш; говори-бо, Юрійку!

— Таже я говорю, братчику; чого з мене хочеш?

— Хочу, щоб ти поділився зо мною моїм щастєм. Я, братчику, такого щастя ще й не зазнав на світі!

"Гай, гай! — думаю собі.— Чи ж довго триває тото наше щастє? От що побачиш його, а тут крикнуть: "Марш!" — уже й по щастю, уже й по долі".

Так я собі тогді думав, а це й справді так було. Штефан дожидає вечора, як бога, аж тут приходить післанець від капрала:

— Збирайтеся якнайборше, мусимо вертати до компанії,— розказ прийшов.

Вернули.

В Турді — як у Турді. Камрати привітали нас щиро, сердечне — сказано: камрати. Капітан сварив-сварив на капрала, чому так припізнився, та й повіявся у цукорню, де собі горівочки здорово все потягав, а ми знов своє діло пазили, аби, як тот казав, світ не без нас. Лиш Штефан мій дуже засумував — таки так засумував, що я вже побоювався, аби не пішов до шпиталю.

— Братику,— кажу я йому не раз,— товаришу мій милий! Розбивай свою тугу, розважай своє серденько, розважай, камрате мій дорогий!

— Та коби-то я міг,— промовить, бувало, а сам ляже на ліжко — тужить. Я вже його не відходжу ні на крок; йому розказую дещо, співаю, жартую, ба далі й сварюся,— нічо не помагало: чахне та й чахне, а все мовчить. Не раз йому вже й капралом доїдаю — мовчить.

Але пішов я в один раз на варту аж до цісарської бані, а Штефана лишив дома.

— Не журися ж мені, Штефанку,— кажу я йому, ідучи,— бо, бігме, битиму, як прийду.

Він мов і не чує. Се діялось в неділю.

Цісарська баня стояла на горі; докола гори та сади, та виногради раєм процвітали. Сонечко збиралось на нічліг, а я сів собі надворі під вахцимброю та радуюся світу божому. Аж тут прибігають два жовніри в чаках та таки просто на вахцимбру:

— Фрайтер, а не був тут Славич?

— Або що?

— Таже здезертирував.

— Брешете! (не до вас кажучи) — крикнув я, мов опарений, вбігаючи і собі на вахцимбру.

— Бреши ти з усіма псами! — гримнули на мене тоті два жовніри, а фрайтер питає:

— А чому ж ви його тут шукаєте?

— Бо ми ще гадали, фрайтер,— стали вони казати,— що він у Федьковича буде.

А він, бувало, усігди, як я де на варті, то зараз по бефе— лі прибіжить до мене, принесе горівки трохи, закуски якої, побалакає та й піде собі коло цапістраху домів.

— Як я уже тоту варту збув — не хочу вам казати. Облю— зували нас нарешті. Приходжу до касарні — дивлюся: Ште— фанова зброя висить та сіяє; я аж заплакав.

— Чому не обідаєш? — питає Цигрис.

— Лиши! Потому.

— Брате Федьковичу!

— Чую.

— Велика печаль на тебе.

— Ні,— кажу.

Цигрис сів коло мене та хотів щось говорити, аж тут чуємо по ганках крик: "Славич, Славич!"

Вибіг надвір — аж тут ведуть його два жандари з накрученими багнетами, а з ними йде рудий той парубок, що його Штефан тогді оборонив від смерті. Я до Штефана:

— Братику мій, рідний мій, а тобі що оце сталося?

— Іди собі, йди собі,— каже,— та мені легше буде!

Я пішов. Шаблю на себе — та до капрала!

— Пане капрал, батечку, пустіть, сизий!

— Іди,— кажуть пан капрал,— лиш не барися.

А самі так зажурилися, аж таки їх нема,— але нічо нікому не кажуть.

Я побіг, Цигрис за мною — і в капрала навіть не мельдувався!

Жандарм віддали Штефана до гарешту та й вернули до своєї касарні, я за ними вслід. Один з них був від нас, з Шипота, звався Онуфрій Салагор. Кілько-то він в нас на храму нагулявся!

(Продовження на наступній сторінці)