Увійшла дівчина з вином; заплакана, як та рожа полонинська вранці під росою. Красна-красна, як намальована. Але скажіть: чи годен я єї красу на папері написати? Хто годен, най пише,— я не годен.
Стала вона нас частувати, а Штефанко ув’яв та лиш на мене повалився.
— Пофтім! — стала вона до Штефана голубити.— Поф— тім, домнуле, чінстіц де біне.2
А сама як подивиться на Штефана, як найдуться єї чорні очі з його очима, як почервоніє — трохи що їй пугар з вином не бриз з білесеньких єї ручок. Я усе видів, та лиш мовчав.
Повечеряли ми красно, подякували богу небесному, попрощалися зо старими та й пішли по кватирах. Штефан нічо до мене дорогою не говорив. Дома я його розібрав, поклав спати, а сам узявся мундир чесати та зброю утирати; далі покутав і я, помоливсь богу та й ляг собі. Трудний був, так зараз і заснув.
Але пробудився уночі — Штефана нема на постелі; чекаю, чекаю — нема. Я боржій надвір. Дивлюся — а він сидить, сердешний, у садку та плаче-плаче!
— Господи святий! Братику мій, а се ти чо?
Він лиш махнув рукою, пообтирався та й мовчить. А сам блідий-блідий!
Я сів коло його:
— Братику, Штефаночку, не скажеш ти мені, що тобі є? Чи в тебе що не болить, любий?
— Болить в мене серденько,— став він промовляти,— та хто мені порадить?
— Братику мій як рідний,— став я казати,— ти полюбив Зоїцу? Скажи мені!
— Полюбив,— каже, а сам сумує.
— Камрате мій нещасливий,— став я жалувати,— ліпше би було, щоб ти своє серце розрадив. Таже ти жовнір: що може з твого вірного кохання бути? Розважайся, братику, якомога.
— Або ж я годен серденько впинити? Вона, все вона мені лиш на гадці, вона перед очима, вона — куда гляну.
Що я вже не намовлявся, що я вже не нарадився — так дарма. Я нарешті вже рад був, що його затягнув у хату, бо би був ще захворував, серце моє.
На другий день встали ми дуже раненько, навіть і не снідали…
— Братику,— каже Штефан,— іди, іди та кажи їй, що я гину; іди, брате!
Я і пішов. Манолі стогнав на постелі, а я буцімто прийшов його відвідати.
Попосидів трохи та й хочу йти. Силували на снідання, але я подякував красно; виходжу — а стара гримнула на дочку:
— Чому,— каже,— не випровадиш пана вояка?
От і вийшла за мною.
— А чому,— каже потихоньку,— чому не прийшов ваш товариш з вами, га?
— А я знаю, чому ти з ним таке поробила, що він навіть і встати не може, не то що?
— Вайльо! — бідкає дівчина, а сама нібито й журиться, а ніби й весела.
— Дурно й вайкатись, зіронько моя: хлопець пропав!
— Любчику мій! — жалує вона.
— А правда оце, що ти тепер казала? — став я заходити.
— Ох, правда,— каже,— правда!
— Зоїцо! — кричить мати з хати.
— Скажіть, що я його люблю, що я його любитиму до самої смерті.
— А побачити його не хочеш? — питаю.
— У нашім садочку, по опівночі! — та й стрибнула в хату, мов ясочка...
Штефан мало мене не задушив, обіймаючи, як я йому розповів, що було.
— А чи не дуриш ти мене лиш? — усе питав та допитував.
— Або я тебе багато дурив? — кажу я, ніби сердитий.
Він так і рад!
Ледве-не-ледве дочекали вечора.
— Ходи вечеряти,— кличу.
Але де ж там! — йому вечеря в голові? Таке прибирається, та зачісує, та в дзеркальці призирається!
— А не час уже, аби ми йшли?
Я аж качаюся зо сміху:
— Та цур тобі! Ще й сонце гаразд не зайшло, а вона казала в опівночі приходити.
Ваги-переваги діждали ми тої опівночі — пішли.
Біля єї хати був красний великий сад: усе яблоні, та вишні, та сливи. Попід паркан калина понадвисала.
Я став під парканом, мов шельвах, а Штефан перелетів у садок — сказано: до своєї милої. Тут і обнялись.
— Серце, серденько!
— Раю мій, покою!
Тільки й бесіди в їх було.
— Ох, Штефаночку, ти милий мій, а не покинеш ти мене? — прощебетала вона нарешті, склонивши голівку свою, мов рожеву квіточку, на Штефанові груди.
— Зоре моя ясна, світе мій рожевий, як ти можеш мене оце питати? Не питай, душко, не рви мого серця, бо я ще хочу жити, я ще хочу з тобою нажитися!
Вона зомліла.
— Бери, вийми,— каже,— мою душу!.. Козаче мій, місяцю мій, соколе мій!
Знов обнялися, знов мовчали. А калина укривала їх широким своїм листом.
Стало далі зоріти.
— Штефаночку мій, голубе, а як ти підеш відси,— мене поховають! Не годна я без тебе жити.
І знов, як чічка, йому до серденька.
— Сонце моє, маю мій,— став він гудіти, як голубчик.— Або ж то з Турди сюда далеко! Я можу бути в тебе щотиждень.
— Щотиждень, щотиждень! — стала вона плакати,— а я й години без тебе не можу бути!
— Що ж маю робити, ясочко моя принебесная, коли я вже такий нещасливий на сьому світі.
А сам заплакав, як мала дитина.
З хати щось рипнуло... Поцілувались — розлетілись. Тільки того й щастя було...
Штефан дома не лягав уже спати і мене не пускав: говорить, щебече.
— Та бо чому ти сьогодня якийсь такий неговіркий, Юрійку? — в одно мене питає.
А я говорю з ним, як звичайно.
— Юрійку, братчику, який же я щасливий! — ти не знаєш; говори-бо, Юрійку!
— Таже я говорю, братчику; чого з мене хочеш?
— Хочу, щоб ти поділився зо мною моїм щастєм. Я, братчику, такого щастя ще й не зазнав на світі!
"Гай, гай! — думаю собі.— Чи ж довго триває тото наше щастє? От що побачиш його, а тут крикнуть: "Марш!" — уже й по щастю, уже й по долі".
Так я собі тогді думав, а це й справді так було. Штефан дожидає вечора, як бога, аж тут приходить післанець від капрала:
— Збирайтеся якнайборше, мусимо вертати до компанії,— розказ прийшов.
Вернули.
В Турді — як у Турді. Камрати привітали нас щиро, сердечне — сказано: камрати. Капітан сварив-сварив на капрала, чому так припізнився, та й повіявся у цукорню, де собі горівочки здорово все потягав, а ми знов своє діло пазили, аби, як тот казав, світ не без нас. Лиш Штефан мій дуже засумував — таки так засумував, що я вже побоювався, аби не пішов до шпиталю.
— Братику,— кажу я йому не раз,— товаришу мій милий! Розбивай свою тугу, розважай своє серденько, розважай, камрате мій дорогий!
— Та коби-то я міг,— промовить, бувало, а сам ляже на ліжко — тужить. Я вже його не відходжу ні на крок; йому розказую дещо, співаю, жартую, ба далі й сварюся,— нічо не помагало: чахне та й чахне, а все мовчить. Не раз йому вже й капралом доїдаю — мовчить.
Але пішов я в один раз на варту аж до цісарської бані, а Штефана лишив дома.
— Не журися ж мені, Штефанку,— кажу я йому, ідучи,— бо, бігме, битиму, як прийду.
Він мов і не чує. Се діялось в неділю.
Цісарська баня стояла на горі; докола гори та сади, та виногради раєм процвітали. Сонечко збиралось на нічліг, а я сів собі надворі під вахцимброю та радуюся світу божому. Аж тут прибігають два жовніри в чаках та таки просто на вахцимбру:
— Фрайтер, а не був тут Славич?
— Або що?
— Таже здезертирував.
— Брешете! (не до вас кажучи) — крикнув я, мов опарений, вбігаючи і собі на вахцимбру.
— Бреши ти з усіма псами! — гримнули на мене тоті два жовніри, а фрайтер питає:
— А чому ж ви його тут шукаєте?
— Бо ми ще гадали, фрайтер,— стали вони казати,— що він у Федьковича буде.
А він, бувало, усігди, як я де на варті, то зараз по бефе— лі прибіжить до мене, принесе горівки трохи, закуски якої, побалакає та й піде собі коло цапістраху домів.
— Як я уже тоту варту збув — не хочу вам казати. Облю— зували нас нарешті. Приходжу до касарні — дивлюся: Ште— фанова зброя висить та сіяє; я аж заплакав.
— Чому не обідаєш? — питає Цигрис.
— Лиши! Потому.
— Брате Федьковичу!
— Чую.
— Велика печаль на тебе.
— Ні,— кажу.
Цигрис сів коло мене та хотів щось говорити, аж тут чуємо по ганках крик: "Славич, Славич!"
Вибіг надвір — аж тут ведуть його два жандари з накрученими багнетами, а з ними йде рудий той парубок, що його Штефан тогді оборонив від смерті. Я до Штефана:
— Братику мій, рідний мій, а тобі що оце сталося?
— Іди собі, йди собі,— каже,— та мені легше буде!
Я пішов. Шаблю на себе — та до капрала!
— Пане капрал, батечку, пустіть, сизий!
— Іди,— кажуть пан капрал,— лиш не барися.
А самі так зажурилися, аж таки їх нема,— але нічо нікому не кажуть.
Я побіг, Цигрис за мною — і в капрала навіть не мельдувався!
Жандарм віддали Штефана до гарешту та й вернули до своєї касарні, я за ними вслід. Один з них був від нас, з Шипота, звався Онуфрій Салагор. Кілько-то він в нас на храму нагулявся!
(Продовження на наступній сторінці)