«Штефан Славич» Юрій Федькович

Читати онлайн оповідання Юрія Федьковича «Штефан Славич»

A- A+ A A1 A2 A3

— Браття,— став я казати,— будьте й ви на мене ласкаві; я вас буду слухати і поважати по старшині, лиш навчайте мене на добре та наводіть на розум. Я сирота, не обижайте мене, товариші мої милі!

Усі зараз приступили та й стали мене цілувати; аж тут прибігає з міста — хто? Штефан! Господи, як мене вздрів — як не скочить, як не впаде мені поза шию, як не сплаче:

— Брате, братику мій як рідний, де ж ми оце побачилися!..

Аж пан капрал Крук самі заплакали та таки всі, що там були тогді!

— Годі-бо, годі! — стали пан капрал, нарешті, казати — Бо ще й мене засмутите.

— Пане капрал, щиросте наша! — промовив Штефан, утихомирившися трохи.— Як же мені не плакати? Само серце плаче, згадавши літа наші молоденькі та гаразди наші давні!

Пан капрал ніби не чують.

— А хто,— кажуть,— буде з Федьковичем за товариша?

— Пане капрал,— став Штефан голубити,— якби ви його не дали до мене, то я би на вас не наплакався.

— Про мене,— кажуть пан капрал та й вийшли надвір: а Штефан ухопив мене поза шию та й потяг за собою — а сам такий утішний, господи!

— Брате, братчику мій коханий,— голубить,— доки будемо в компанії, то все будемо вкупі!

Так Штефан, а я дякую богові милосердному, що таку щиру душечку мені навернув.

Але ж бо й є, щире серце се на світі було. Бувало, поводиться в компанії, як який ангел божий,— ані його не чути. З усіма товаришами жив, як з братами рідними, а мене знов як жалував, то й брат рідний би був, поки світа, так не пожалував. Щоднини, щоднини платить мені, бувало, й снідання, й вечерю, а часом і пугар вина заплатить, бо грошей було у його сила ще з дому, а до того приходили йому щомісяця листи, а все з великими грішми, бо було відки й слати. А він мене, бувало, все питає:

— Юрійку, братчику, а не треба тобі якого крейцара?

— Не треба, Штефаночку,— кажу йому усігди,— і я не без крейцара при душі.

— А за що ж ти мою зброю, та мої риштунки, та мундир чистиш, хіба задурно?

— Чуєш, Штефа’! Ти в мене дуже розумний хлопак, але часом як щось скажеш, то, бігме, аж гидко слухати. Таже то відколи світ така уже поведінка у війську, що молодший товариш мусить старшому зброї пантрити. А хоть би і не те,— ви робите фрайтерську службу, то я вас мушу обслужити: так реглема каже. А ще до того зроблять вас сьогодня-завтра капралом...

— Мовчи, бо ти, бігме, в писок дам! Відки котрий нічо не знає, лиш усе: капрал та капрал. А бог би вас побив з вашим капралом!

Страшне ненавидів покійник, як йому хто за капрала згадав,— сяде, бувало, та плаче.

— Та бо ти дурний, Штефане,— возьму я йому не раз казати.— Коли тебе хоче капітан людьми зробити, то будь. Або тобі, може, легше буде, як зроблять якого штурмака капралом, а ти йому будеш мусив честь вести?

— Ну, ну, лиш не дай ти мені покій! І бігме, що тебе зараз запакую до арешту, будеш видіти — лиш доїдай ти мені багато!

— А як скажете іти до арешту, то видко діло, що мушу йти,— ви на те робите фрайтерську службу, щоби вас слухати.

— Мой!

— Слухаю!

— А не будеш ти тихо?

— Таже я нічо не кажу, пане фрайтер, прошу послушко.

Він аж по полах удариться:

— Юрійку, братчику!

— Кажи, серце.

— Не гризи мене.

— Не буду вже, душко.

— Забожися, що не будеш.

— Бігме, не буду.

— І "ви" мені вже не скажеш?

— І "ви" не скажу.

— І фрайтером не будеш мене звати?

— І фрайтером не буду.

— А підемо сьогодня по розказі в місто?

— Підемо, чому ні!

— А куда підемо, братчику?

— Куда злюбиш.

— Але заспіваєш мені якої?

— Ото рація! Чому би не заспівав?

Пан капрал Крук слухають, бувало, нашу сварку та сміються. А нарешті кажуть:

— Як ітимете сьогодня на місто, то кличте й мене.

— Лиш коли б були ласкаві з нами піти, пане капрал,— каже Штефан.

— А мене не возьмете? — питає пан фрайтер Білоус.

— Братчику, лиш коли охота тебе збирає,— і овшем,— каже Штефан.

— Лиш зо мною нема кому піти,— жалується Цигрис; а він, бувало, мене та й Штефана так любить, як рідних: де ми, там і він.

— Цигрис, брате, а ми ж би тебе лишили? Або, може, ми багато без тебе по спацирах ходили? — так ми, бувало, йому.

От так тото ми собі жили, і сварились, і мирились.

Але прийшов одної днини такий був розказ до компанії, що десь недалеко Турди в однім селі волохи побунтувалися та не хотять податок платити. От і вибрав нас фельфебер 20 мужа та й післав з одним капралом у тото село на закуцію; а ми з Штефаном такі уже раді, що собі трохи на волі погуляємо — позаяка тото вже у війську й воля!

Прийшли ми у село. Двірник зараз покватирував нас хороше. Штефана й мене дали до одного волоха-багача, що найдужче бунтувався. Господи! — добре там нам було. Старий дозирав нас, як свої діти, а найдужче вже тішився, що ми знали по-волоськи. По цілих ночах, бувало, з нами балакає та розпитує то про се, то про те. На світі нам добре було.

Але одної неділі прийшов до нас капрал, попосидів, поговорив (дуже се ставний козак був, пан капрал Лагадин; він був з Мамаївців), а далі й каже:

— А що, хлопці? Хіба підім до корчми, щоб виділи, як тут парубки гуляють.

Зібралися та й пішли.

В шинку було набито людей: парубки, дівки, молодиці, ба і з наших хлопців було кілька. Волохи привели собі якогось там цигана та й справили танець, а ми дивимось, як вони там крутяться. О, вже нема, як наші танці руські! — най усі інші сховаються. Я навіть кажу до пана капрала:

— Пан капрал, соколе, позвольте, най і ми собі дамо один сабаш грати, аби тоті волохи виділи, що то танець значить.

Але пан капрал не хотіли, а ми — мовчати.

Волоська челядь дуже красна та делікатна, а що вже пишно убрана! І парубки нічого собі хлопци! — кремські, охочі; але ні один межи ними вже так не храбрував, як один рудий високий парубок у тоненькій забираній сорочці. Як став вино брати, як став усіх поїти, як став сабаші платити! Боже, воля твоя! Але хто видів, аби при великій пиятиці та коли насухо обійшлося? Пан капрал Лагодин і кажуть:

— Ану, хлопці, домів! Тут на гаразді не обійдеться.

От узялися та й пішли.

Другі пішли уперед, а я з Штефаном та з капралом ідемо собі поволі дорогою. Аж чуємо — у корчмі гвалт: б'ються. Ми зараз скочили, дивимося — а волохи того рудого парубка, що їх поїв, на смерть убивають — уже лиш хропе. Господи, як повитягаємо наші шаблі, як станемо волохів молотити! — по-гуцульськи, знаєте; ледве-не-ледве ми парубка уборонили, а з його так тирба і точиться! Якби були не ми, то парубка убивали.

Штефан зараз кинувся до його та став його водою відливати, а я з капралом пудимо волохів з корчми. Аж тут прибігає і батько того побитого парубка, стар дуже чоловік,— як заголосить!

— Сину, сину мій! — став по-волоськи приповідати.— Чия вже тебе не просив та не молив, щоб ти твоєї поганої натури покинувся?! Ох, пани мої, пани мої милі! Коби ви знали, який я на сім світі нещасливий з сим моїм сином! Він мене без часу у гріб тручає.

Аж нам старого жалко зробилося.

— Не плачте, дядьку,— стали ми вмовляти,— та він ще молодий, ще прийде до розуму.

Старий лиш махнув рукою та гірко-гірко сплакав, повалившися на стіл.

Прийшов і Манолі до себе (так старий звав свого сина). Ми його обмили чисто, пов’язали рани, злагодили постіль на кіллю та й понесли до його дому,— а вже ніхто так за ним не побивався, як Штефан: аж зажурився, сердешний. Ох, щира се душа була у господа бога, щира! — дай йому, боже, небо.

Капрал узяв старого та повів, а ми два понесли парубка на кіллю. Прийшли до його хати. Хата красна, нова, білена, попід стелю образи премудрі, а все браними рушниками позапинані, стіни коверцями оббиті, а стіл та ослони усе мальовані. Дуже гарно та чисто було в хаті.

Скоро ми увійшли — стара бабуся як заплаче, як удариться в одвірок сивою головою! — сказано: мати. А за нею стояла дівчина молоденька та плакала-плакала!

Ми положили флекева на постіль, а дівчина як припаде йому до серця, як заридає!

— Братику, ох, братику мій нещасливий!

Аж ми усі мусили сплакати, дивлячись, як бідна сестра побивалась.

— Ну, добраніч вам, дядьку,— стали ми зо старим прощатися.— Та й не турбуйтесь: йому завтра, чей, ліпше вже буде.

— А я,— каже капрал,— я завтра надбіжу, скоро день, та й догледжу вашого сина.

А капрал, знаєте, був раз десь командирований у шпиталі та знав, як мається коло побитих ходити.

— А ми ж би вас так пустили? — аж скричав старий.— Сідайте, панство, сідайте — просимо! Най вас хоть пошануємо в своїй хаті — буде нам здаватися, що наші діти... коли нам не дав бог утіхи з Манолія... Ох, вайльо, вайльо! Вайльо, вайльо!

Ми не хотіли старих ще гірш смутити та й посідали за столом. Стара зараз кинулась до печі, а дочці звеліла йти в пивницю та вточити вина. А славне туда вино росло!

(Продовження на наступній сторінці)