«Золотий павучок» Олесь Донченко

Читати онлайн роман Олеся Донченка «Золотий павучок»

A- A+ A A1 A2 A3

Знову з тиждень нічого — тихо, мирно. Коли дивлюся, а в Зізі вже хусточка шовкова звідкілясь узялася. "Де взяла?" — допитую. Мовчить, очі в землю втупила. Повага ще до мене була, ще боялася моєї сили чудодійної. Все зрозумів я. Зрозумів, звідки у неї та хусточка. Повернувся, мовчки пішов, схиливши голову. А потім майже щодня пішли гості, гуляння.

Мати спочатку умовляла, плакала, а потім і сама за компанію, як збереться товариство, тягне винце за столом. Я тікав у такі дні з дому. А тепер уже звик. Тепер я вже не той, що був раніше…

Набридло Зізі в Криму — захотілось у столицю. Переїхали сюди. І я з ними, звик. Почав горілочкою бавитись… Ех!..

Чернець важко зітхнув і схилився на стіл. Непорушно, мовчазно сидів Базилевич. У другому кутку ресторанчика голосно сперечались про віщось троє в шкіряних куртках і безперестанно кружляли пиво. За буфетом дрімав і здригався високий худий буфетник. Лампа чаділа.

Базилевич раптом відчув у собі страшну нудоту. Брудна обстановка, цей гидкий обідраний чернець, розілляте пиво на столі, вонюча лампа раптом ніби хлюпнули на його якимсь бридом, огидою.

— Чого я пішов сюди? — подумав він і швидко встав. Чернець здивовано підняв голову.

— Куди ти, сину мій?

— Іду, треба йти.

Базилевич швидко розрахувався за вечерю й вийшов. На порозі він на хвилину обернувся. Чернець щось вигукував і намагався підвестися з-за столу.

— Гражданінчіку, гражданінчіку! Як накажете подякувати за вечерю? — почув Базилевич услід, і коли, не відповідаючи, він стукнув за собою дверима, з ресторанчика аж на вулицю докотився п'яний чернечий регіт.

Базилевич швидко йшов. Він якось зовсім не думав про цю зустріч і про вечерю з "типом". Зразу якось не було думок, і тільки вже на другому кварталі яскраво блиснув спогад про сьогоднішні проводи комсомольців-призовників. Важким передчуттям стиснулось серце. Базилевич думав про те, що на той рік вже, певне, ніякої відстрочки йому не буде — і доведеться йти до армії.

Від цієї думки величезна туга охоплювала всю істоту

— Бути червоноармійцем, — думав він, — вдягати вонючі штани й гімнастерку, спати в одній кімнаті з простими хамами, з якимись дурними парубками? Це ж — жах!

Якось несподівано для самого Базилевича зринуло це слово "хами". А втім, воно не викликало в нього жодного протесту чи заперечення, навпаки — через якийсь момент він ще раз подумав: "А що ж, хами й справді. Факту заперечувати не доводиться. Хами й хулігани, яких беруть в армії в "обработку"".

І вже нові думки лізли в голову:

— Справді, хіба це не насильство, не моральне приниження? Беруть освічену, інтелігентну людину і змушують її два роки чистити кізяки з-під коней, тупцювати під команду якогось малописьменного мужичка ройового[1], їсти кандьор із чорним "салдатським" хлібом і щосуботи показувати на огляді полові органи якомусь "коновалові" лікпомові!

І він відчув себе таким нещасним, приниженим і прибитим.

— У царській армії — і то не було такого знущання. Там гімназистів відразу офіцерами робили, а в нас… І це тим більше, що в нас так мало освічених, культурних робітників в армії!

Базилевич уявив свою теплу затишну кватирку — і йому стало шалено шкода її кидати. Проміняти на рік чи два своє спокійне життя на муштровку, чорний хліб та на щохвилинну підлеглість кожному, починаючи від ройового до командира полку, здавалося для Базилевича неможливим.

"І що ж, коли трапиться війна? — подумав він. — Заб’ють же, обов’язково заб’ють або задушать газами. Куди нам до буржуазної техніки?"

Він пригадав Ніну, і найстрашнішою йому здалася розлука з дружиною.

"А Наталя?" — майнула думка. Майнула й розтанула.

Дружину він і досі кохає, а Наталя — так… просто хвилинна гостра насолода, щоб врешті не притупились нерви і не згубити смаку до свіжини.

"Звичайно, тут тільки тіло, — міркує Базилевич. — На біса мені її "душа"? Ех, чорт, як я її сьогодні так обняв необережно!"

Він згадав, як піддались у Наталі під його дотиком гумові груди; згадав її округлі, ніби виточені, ноги і втягнув у себе слину, що почала густо збиратись у роті.

III

Швидко й непомітно промайнули для Колі Шпака перші два місяці в армії. Ще коли їхав сюди, в це невеличке подільське місто, він байдужно розглядав у вагонне вікно голу стерню та далекі сині смуги лісів. На серці наче ворушився якийсь кусючий червачок і викликав цю похмуру байдужність.

Так, байдужість, бо навіть суму не було. Все здавалося таким зайвим, непотрібним і до бридоти нудним. Якась товста єврейка, що сиділа в вагоні напроти Колі, пильно подивилася на нього й обережно запитала:

— А чи не болять у вас зуби, скажіть, будь ласка?

Коля не пам'ятає вже, що він їй відповів. І тільки тоді вже, коли всіх призовників зустріли на станції червоноармійці з політкерівником, тільки тоді він ніби прокинувся після розлуки з дружиною і рідним містом.

Швидко нове життя цілком полонило Колю Шпака. Традиційні десять день у карантині, потім сіра шинеля, "будьоновка", рушниця, "клинок" — усе це було незнайоме, цікаве і викликало безліч нових думок і почувань.

Ще в карантині Коля потоваришував із своїм сусідою по ліжку — Йоною Соломенком. Йона був тихий сільський парубок із волячою силою. Аж страшно робилось, коли подивишся на його широчезні могутні плечі, на здоровенні важкі руки й голову, що скидалась на округлого чавунного казана. Вся вайликувата постать Соломенкова нагадувала здорового ведмедя, та, може, і характером своїм це був дійсно ведмідь. Тихий і спокійний, навіть соромливий, він ніколи нікого не чіпав, але коли роздратується, тоді краще не підходь до нього!

Коля й сам не знав, що його так вабило в Йоні. Може, якраз ота воляча сила, філософський спокій Йонин, бо сам Коля був худорлявий і малосилий.

Часто після вечірньої сурми, вже полягавши, обидва хлопці довго розмовляють між собою, згадуючи то події минулого дня, то розповідаючи один одному про своє життя "там", дома.

Здебільшого розмова починалася тим, що Йона, стягуючи з ніг чоботи, запитував:

— А як це воно там… дома? Оце вже, мабуть, повечеряли, мати прядуть, батько ложку майструє…

Часто розмова затягнеться довше, ніж звичайно, коли вже всі в казармі поснули, тоді, розмірено стукаючи важкими чобітьми, підходить черговий і просить не порушувати тиші балачками.

— Хто там зуби чеше? Ану тихше! Порядку не знаєте, чи що? — каже він сердито, але в його голосі чутно приховане бажання самому оце "почесати зуби", бо до зміни ще далеко… Ой, як далеко!

Незабаром після виходу з карантину всіх поповненців розташували по чотах, і тоді надійшов той урочистий день, коли кожний молодий червоноармієць мав одержати собі коня, бо частина, до якої попав Коля, була кавалерійська.

Командир, високий, чорнявий, з вусиками вгору, повів свою чоту до стайні.

Колі попався гарненький вороний коник Європеєць. Він косив гарячим вишневим оком і бив у землю переднім копитом. Коля несміливо, з таємним завмиранням серця підійшов до нього і ледве-ледве торкнувся рукою оксамитної шиї. І — диво! — коник ураз стих, присмирнів і почав тикати мордою Колю в те місце, де звичайно бувають кишені. Саме в цю хвилину підійшов командир.

— Ну-ну, сміливіше, товаришу Шпак! Кінь смирний, бачите — шукає по кишенях, думає, що у вас є хліб або цукор. Попередній його хазяїн не шкодував для нього цих ласощів.

Пішли дні навчання й праці. О п’ятій годині ранку вже будив сурмач на прибирання до коней.

— О, засурмив уже архангел! — жартували червоноармійці, протираючи заспані очі і вдягаючись.

Як не хотілося вставати в цей час! Здається, все б віддав, аби поспати хоч хвилинку. А тут відразу ж з-під теплої ковдри треба було йти надвір, на холод, прибирати в стайні й чистити коней. Було вже справді холодно, бо недавно випав сніг, ударили морози — і встановилась сувора зима.

Одного разу Колі прийшла черга вартувати на стайні. Черговий призначався один на цілу ніч на тридцятеро, а то й більше коней.

Коля примостився в кутку на паку пресованого сіна. Він закутався в шинелю і добре вгрівся. Коні мирно собі хрумали, брязкали чембурами[2] і зітхали.

Угрівшися, Коля непомітно для себе самого заснув. Прокид його був трохи незвичайний. Він раптом відчув над собою гарячу пару від дихання якихось великих тварин. Ураз ввесь сон злетів з очей. Коля помацав навколо себе руками (ліхтар потух) і зразу ж яскраво уявив своє становище. Коли він заснув, кілька коней одв’язалися й почали смикати з-під нього паку. Врешті він зовсім з’їхав на долівку, а над ним тупцювали коні і хрумали запашне сіно.

Коля пам’ятає, як він тоді злякався. Обережно продерся він між кінських ніг попід їхніми животами, налапав ліхтар і засвітив його. Тут перед його очима стала картина жорстокого розгрому: сіно було все розсмикане, і пучки його валялись по всій стайні. Великої торби з вівсом не було. Він знайшов її по вівсяній стежці на долівці аж у другому кутку.

Це був добрий урок — не спати під час вартування, — навіть кращий за позачерговий наряд.

Коля розповів про цей випадок Йоні. Обоє весело сміялись, і Йона, мов велетенський гусак, кілька разів пускав своє низьке гоготання: "Го-го-го!.."

(Продовження на наступній сторінці)