«Золотий павучок» Олесь Донченко

Читати онлайн роман Олеся Донченка «Золотий павучок»

A- A+ A A1 A2 A3

Пішла Наталя. Пішла сквером, поміж лавочками, поміж дітворою з обручами. Іде швидко, не озирається. Манячить її синя в’язана кофта. Ось повернула, заховалась за ріг.

— Туди к чорту! — вилаявся Базилевич. — Я ж давно знав, що вона звичайнісінька міщанка. І навіщо було чіпати таке… таке?..

— Пішла кралечка, гражданін?

Хто це? Схопився з несподіванки Базилевич, озирнувся. Відчув, що раптом чомусь розгубився, зніяковів. Кому це є діло до його справ?

— Скучаєте, гражданінчіку? — настирливо лізе в душу той самий голос.

Хто це — з першого погляду сказати важко. Чорне куце пальто майже вище колін відкриває латані штани, і на ногах якісь жахні драні черевики. На голові старомодний солом’яний бриль, у руках товстелезний "довоєнної якості" ціпок із мідним потемнілим набалдашником. Рідке довге волосся з сивиною, висмикуючись з-під бриля, нависає на плечі. Це, певно, якийсь чернець, або піп, або з роду довговолосих юродивих, вічних мандрівників від монастиря до монастиря, від одних мощей до інших.

Він непомітно підійшов ззаду і сідає на лавку поруч із Базилевичем.

— Так як, гражданінчік? Пішла кралечка?..

Це починає дратувати.

— А ви що, дуже зацікавлені цією подією? — запитує Базилевич, почуваючи, як раптово в ньому зростає якась хвиля злості проти цього обідраного довговолосого типа.

— Хі-хі-хі, — сміється тип. — А ви, гражданінчіку, не гарячіться. Ви ж іще не знаєте, хто я такий і чого мені треба.

Його улесливий голос, слово "гражданінчік", це хіхікання ще більше нервує Базилевича. Він хоче піднятись і йти. Але тут скоїлося щось незрозуміле. Його рука якось сама собою опинилася в грубій кістлявій руці цього дивного довговолосого. Базилевич бачить просто перед собою дві чорні палючі жарини очей, що, здається, буравцями ввірчуються йому в мозок. На мить упало в вічі все волосате, заросле, як у мавпи, обличчя.

"Що це? — мигтить думка в Базилевича. — Бандит, чи що?"

І в ту саму мить він чує над собою голос цього незнайомця. Але що це за голос? Де поділись його вкрадливі, улесливі нотки, приниженість, єлейність? Яка могутня сила бринить у цьому голосі!

— Сидіть! Чуєте! Ви будете сидіти!

А очі! Вони зараз висушать мозок, і якоюсь утомою, безсиллям наливається все тіло. Повіки обважніли, злипаються. "Що це?" — мигтить десь далеко-далеко квола думка. І в ту саму хвилину невідомий торсає його за рукав плаща.

— Хі-хі-хі, — знову чує Базилевич його тихий немічний смішок. — Просніться, гражданінчіку, просніться!

Швидко темніло. Зі сходу пливли важкі волохаті хмари і раптом нависли над дахами, димарями, торкнулися своїми розпанаханими руками верховин струнких тополь. По пустельній алеї скверу дмухнув раптовий вітер і закрутив опале листя. Кілька дощових краплин упало Базилевичеві на лице. Він рвучко схопився з лавки. Він не уявляв, що саме тільки що було з ним. Хто ця довговолоса людина з зарослим мавпячим обличчям?

Чернець чи піп похмуро сидів тепер на лавці, низько схиливши голову. Його ціпок із мідним набалдашником упав і одкотився геть. Базилевичеві здалося навіть, що ченцеві очі заплющені, ніби він куняє чи зморений якоюсь непосильною роботою.

— Ей, ви, як вас? Чого вам треба від мене? — раптом спитав Базилевич.

Незнайомий підвів голову, помовчав і байдужно, знесилено прошепотів:

— Чого треба?.. Не знаю, гражданінчіку…

Базилевич зацікавлено звів брови. Справді, цей тип починав робитись цікавим. Його чудернацький одяг, дивне поводження, нарешті, це волосате кирпате обличчя, — все притягало увагу.

— Звідки ви? Хто ви такий? — знову запитав Базилевич.

— Тутешній я, тутешній. Чернець по милості божій. Чи не знайдеться у вас гривеничка? Багато не треба, а гривеничок візьму.

— А ви що, голодні? Навіщо вам гривеник?

— Ноги не носять, стомився. З учорашнього вечора, як проштрапився, і ріски не було в роті.

— Як же ви проштрапились?

— Звичайно, звичайнісінько, гражданінчіку. Чарчина одна, друга — глянь, а кишеня вже й порожня.

— Ви краще не пиячили б, а робили, то й голодні не були б.

— Немає ніде роботи, гражданінчіку. Та й не личить мені робити чорну роботу. Не звик я. А семейка в мене теж кричить: "Давай!" Теж на шиї в мене. Благородна семейка, жінка піф-паф і донечка Зізі-Мізі, чорт би їх забрав!

Несподіване рішення зародилося в Базилевича.

— Ну, що ж, як голодні, ходімте підшамнемо щось. Я теж давно обідав.

Чернець охоче згодився. Він поспішно підняв ціпка, для чогось зняв бриля, пригладив долонею пасма волосся і швиденько пішов за Базилевичем.

Ресторанчик був у підвальному поверсі, брудний і темний. Почався вже вечір — і скрізь мигтіли електричні ліхтарі, але тут не було навіть електрики. Скупе світло давала невеличка лампа, що була привішена до стіни. Базилевич непомітно полапав у кишені невеличкого браунінга і ввійшов. За ним — чернець. Обоє посідали в кутку, і Базилевич замовив дві вечері з пивом. Чернець із жадливістю поїдав свою порцію. Він із насолодою плямкав ротом, хапливо кусав хліб, здавалося, що навіть щелепи його риплять від такої роботи.

Деякий час сиділи мовчки. Раптом чернець перестав плямкати.

— А признайтесь, злякались сьогодні в сквері, коли я взяв вашу руку?

— Ні, чого ж мені було лякатись? — збрехав Базилевич.

— Сили моєї, сили, гражданінчіку. Ось мої руки, дивіться, — він закачав рукава і простяг на стіл висушені волосаті руки. — Ось руки мої, худі вони, нікчемні, а де ж сила моя? Ось тут вона, тут! — він ударив себе кулаком у груди. — Всередині в мене, всередині!

Він таємниче нахилився до вуха Базилевичевого і, озираючись, зашепотів:

— Штуку я таку знаю, ще в монастирі старий схимник вивчив. Що накажу, те й зробить людина. Скажу "спи!" — засне, скажу "цілуй підошви!" — підошви мої цілуватиме. Важко це тільки мені зараз, важко. Негодящий я вже зробився, не з кожним можу зробити так, не слухають. А колись, ще в монастирі, людей зціляв. За двісті верстов навколо слава гула про отця Феодосія. А тепер от… що я? Жебрак!

Він хвилинку помовчав і вже голосніше продовжував:

— А думаєш, сину мій, легко мені жебрачити? У кого? У тих ангелів диявола, що червоні зірки на лобі носять? Я дивлюсь, уперед дивлюсь: як іде хто в шинелі сірій, пістоль збоку, не простягну йому руки своєї. Такі зруйнували монастир, такі викидали мощі святі на сніг, ченців рушницями розгонили. Глузуватиме такий із мого лиха. Як іде хто з портфелем під рукою, цигарка стримить із рота, не простягну й такому руки. Дуже великорозумний він, дуже забагатів, хоч і пика в нього репана, мужицька. Не вірить у бога такий, ніколи не подасть ченцеві, одвернеться. От я й дивлюсь — старенька бабуся завжди подасть, попрохає молитись за чиюсь душеньку. От у бабусі й просити не соромно.

Він тремтячою рукою налив пива в склянку і одним духом випив.

Базилевич не спускав очей із цієї дивної людини й боявся пропустити хоч одне її слово.

— Після того, як спустошили мій монастир, — продовжував чернець, — я пішов блукати. Де я тільки не бував, сину мій, де я тільки не виходив!..

"Сину мій" після "гражданінчіка" сподобалось Базилевичеві.

"Як це дивно якось, по-біблійному, — думав він. — І яка швидка зміна: був "гражданінчіком" а після пляшки-другої пива вже — "сину мій"".

— Занесла мене доля до Криму, — розповідає чернець, — не знаю вже, яка доля — чи щаслива, чи нещаслива… А тут жах такий навколо, большаки з зірками на лобі пруть силою незчисленною. Полковника одного вбили — плаче жінка, плаче дочка. І грошей немає. В пух програвся перед смертю полковник. А тут морем тікати треба. Не втекли. Ходить полковничиха з дочкою по березі та охають, охають… А тут я. "Молитись, — кажу, — треба! Страшний суд скоро!" Та суворо так до них: "Навколішки!" — кажу. Полковничиха зразу стала, а дочка дивиться на мене, очі вилупила. Взяв я її тоді за руку так, як тебе оце сьогодні, сину мій, взяв її за руку, пронизав поглядом, силою своєю дихнув. "Моліться!" — кричу. Впала й дочка навколішки, молитися стала. А полковничиха тут: "Хто ти, святий отче?" До себе запросила.

Лишився я в них жити. А тут із зірками червоними прийшли. Завітали й до полковничихи. Все барахло, яке лишилось, до нитки забрали, сину мій. До ниточки! Жалко мені їх стало. Голодні — ні крихти хліба, нічогісінько. "Моліться", — кажу їм. Впали вони навколішки, а я пішов жебрати для них. Приношу ввечері хліба, сала трохи. Накинулись, як ворони, їдять.

Так щось із місяць тяглося. А потім дочка, панянка, скиглити почала. Схудла, зсохла, не може винести такого життя. До пундиків потягло, до убрання розкішного. Приходить одного разу, а з нею один у шинелі, з червоною зіркою. Провела його швидше до другої кімнати, защепнулася з ним. Дає мені ранком папірець зелененький. Написано на ньому, що то гроші. Схопив я того папірця, розірвав у неї перед очима. "Печуть мене, — кричу, — твої гроші, проклята блуднице!"

(Продовження на наступній сторінці)