Пішов ліворуч, зійшов на пригорбок. Звідси можна було зазирнути в парк. Невідоме чуття владно притягло його до паркану. Звів руки, схопився за верх, підтягся. Безгучно і м'яко скочив на той бік. Звідкілясь бризнуло просто в обличчя живою холодною росою.
Пішов алеєю і враз звернув набік у високу росяну траву. Стояв і прислухався, нашорошив вуха, ніби якийсь невиданий лісовий звір.
"Туди, де сонце сходить, рушаймо на борню…" — донеслось звідкілясь далеко-далеко, як забута чарівна казка. А може, то вітерець пошамотів верховіттям кленів?
Базилевич, уткнувши в мокру траву гаряче обличчя, невпинно, безгучно… ні, не плакав. Це — не плач, оце давуче моторошне схлипування. Так часом скавучить щеня…
Бродив місяць-сновида по парку, а назустріч із високої срібної трави в солодкій знемозі тяглися до нього сонні розквітлі тюльпани…
IX
Перед заходом весело іржали коні, і з річки котилась неугавна гама молодих дзвінких голосів, хлюпання й задиристого лункого реготу.
Уже два місяці, як N-ський саперний кавалерійський ескадрон виїхав до табору. За тиждень на узліссі густого соснового бору виросло біле полотняне містечко. Струнко вряд стали присадкуваті намети, а підстрижені рівні "лінійки" вабили око своєю симетрією й чистотою. Приємно лускав гравій під червоноармійською ногою, а вечорами з чепурних округлих клумб перед наметами несло запаморочливими п'янкими пахощами матіоли й тягло з бору животворним міцним духом сосни і ялини.
Коля Шпак цілком поринув у табірне життя. Чорний, засмалений, він міг цілими днями, засукавши рукава, будувати понтонного моста й надувати поплавки Полянського[6], рити окопи й рубати в протигазі лозу, купати в Бозі коні і легко мчати верхи до табору на неосідланому Європейці.
Надходив вечір із запашною червневою тишею, з пахощами соснового бору, з співучою гармонійкою. Притишено, зачаровано дзвенять тоді голоси, і золотими крапками розгоряються в темряві й раптом гаснуть червоноармійські цигарки. Тоді до стомленого Колі Шпака приходить тихий смуток, легкий прозорий жаль за чимсь далеким, минулим, безповоротним. В такі хвилини він іде на узлісся й горілиць лягає у високу, з гострим духом полини й чебрецю шамотливу траву. Покладе руки під голову, втопить зір у бездонний зоряний океан і завмре. І тоді, як щось далеке й неясне, приходить ніжний, любимий образ Наталі.
Іноді вночі, прокинувшись, Коля виходив із намету. Стояв і слухав тишу. Тоді в нього бувало таке почуття, ніби ввесь табір у полоні в невідомих волохатих велетнів. Ці велетні — темні громади сосон і ялин — щільним півколом обступили табір із заходу і дихають живучим, металевим пахом смоли і нагрітої за день хвої. У сусідньому селі сонно перекликаються когути й ляпають крилами, і враз знову все стихне, і тільки невідомі волохаті велетні так само непорушно стоять на варті.
Сьогодні цілісінький день будували зразкові понтонні мости через Біг[7]. І червоноармійці, і комсклад стомились до того, що падали з ніг. Як тільки "архангел" програв зорю, всі вже були в наметах.
Опівночі Коля прокинувся від холодних крапель, що стукали його просто в обличчя. Надворі тюжив дощ і тарабанив по наметах. У деяких місцях полотно пропускало воду, і краплі попадали просто в намет.
Коля відсунувся в куток, перевернувся на другий бік і враз, знову підвівшись на лікті, сторожко прислухався: тонко й поспішаючи сурмач грав тривогу. І в ту ж хвилину швидко захлюпали по калюжах чиїсь ноги, і на порозі намету хтось голосно крикнув:
— Вставай! Сідлайте коні!
Нашвидку підтягуючи на Європейці попругу, з гвинтівкою за плечима Коля став у шерегу.
— Сіда-ай!..
Дзенькнули в темряві остроги.
— Ма-арш!..
Зачавкала під кінськими копитами багнюка.
— Ри-истю-ю!..
Швидко переїхали вузькими вулицями села. Через хвилину нова команда:
— По-овід! Галопом!
Коля дав повід і легко стиснув боки Європейцеві. В ту ж хвилину кінь сіпонув і ніби відірвався від землі. Зробилось дивно легко. Не треба було вже улегшуватись на сідлі, здавалося, що Європеєць легко й плавно несеться по вітру…
Проскакали так із верству. Пішли знову риссю і нарешті перейшли на крок. Куди їхали — ніхто з червоноармійців не знав. Точились різні здогадки.
Покликали ройових кудись уперед до командира. Через п'ять хвилин вони повернулись, і Коля довідався, що їхній ескадрон їхав на банду.
Вже два дні, як у таборі ходили чутки про те, що десь, верстов за тридцять, "гуляла" якась банда. Червоноармійці це чули від селян, а селяни ще від якихось селян. Тепер ці чутки справдилися. Дійсно, в окрузі з'явилася напівкримінальна, напівконтрреволюційна, польського походження банда.
Ніякого враження на Колю повідомлення про банду не справило. Було так, ніби це щось звичайне, чого обминути не можна. Більше забирав уваги і дошкуляв дощ, що лився за комір і давно вже зробив із шинелі важке, холодне ярмо.
Наздогнали й лишили позаду роту піхоти. Довго стояли на вулиці біля тинів якогось села.
Незабаром розвиднилось, дощ перестав, і піднялось сонечко.
На забрьоханій білій кобилі Блискавці під'їхав комчоти.
— Що, викупались добре, хлопці?
Він ласкавим примруженим поглядом гладив обличчя, шинелі кіннотників, і кожне обличчя було йому таке знайоме й близьке. Він добре знав "людей" своєї чоти і зараз водив поглядом, намагаючись ухопити вираз кожного обличчя.
— Що, скучно стояти на місці? — знову кинув, блиснувши двома бісиками з напівпримружених вій. — Нічого, зараз поїдемо.
І він знову непомітно й уважно обдивився всі лиця. О, як він їх чудово знає!
Ось просто перед ним на рудому золотявому коні, — товариш Заєць. Маленький, сміхотливий Заєць, увесь у ластовинні, пругкий танцюрист і "трепло". Він і зараз блискає білими зубами й намагається ляпнути якусь дурницю. Цьому не важно: дощ — дощ, утома — хай буде утома. Аби був хто поруч нього, до кого можна було б поскалити зуби.
Поруч — товариш Ковтун. О, це справжній Ковтун: не клади пальця в рот, бо відкусить і ковтне. Товариші не люблять його за симуляцію тисячі хвороб, що нібито ввесь час його переслідують, за неуважне ставлення до свого коня, за вміння половити рибку в каламутній водиці.
Ковтун зараз похмурий і сердитий. Він одвертається від командира і вдає, що не чув його слів. Здається, він обвинувачує його у всіх неприємностях сьогоднішнього дня: і в тому, що до нитки промочив дощ, і взагалі у всій цій поїздці, що нічого доброго від неї не можна сподіватися.
Далі, збоку, — товариш Соломенко. Хороший хлопець, здоровий, вайликуватий, як ведмідь, проте тихий, соромливий, дбайливий коло коней. Цей з першого наказу піде без жодного ремствування у вогонь і в воду. Посилають — значить, так треба. На те — червоноармієць. Батька денікінці двічі ледве до смерті не запороли. Відтоді носить у серці люту зненависть до погонів. Зараз скрутив цигарку і з насолодою затягається.
— Товаришу комчоти, — вихопився раптом із рядів улесливий голосок.
Комчоти повернув трохи вбік свою Блискавку.
— Ну? — протяг, запитуючи і ніби з незадоволенням.
— Товаришу комчоти, скоро поїдемо? — продовжував той же улесливий голосок. — Руки вже сверблять, щоб клинок вихопити…
Комчоти якось унутрішньо, про себе, посміхнувся:
— Скоро, скоро… — знову протяг і вже сухо додав: — Хіба вам, товаришу Юровчик, так хочеться їхати?
Комчоти Юровчика не любив. Це був один із тих червоноармійців, що всіма правдами й неправдами намагались не бути в "строю". Юровчик завжди знаходив тисячу приводів, аби тільки не з’явитись на навчання в манежі. То, мовляв, через два дні свято Жовтневої революції, а в ленкутку немає ще гасел, — треба, значить, допомогти бібліотекареві малювати; то, мовляв, скупчилась ціла копиця непереписаних протоколів комсомольських зборів (він комсомолець) — треба, значить, їх переписати; то… і так хоч один, хоч два дні, а таки викрутить собі і на роботу в ленкутку, і на переписування протоколів… аби не в "строю". Під’їхав джура[8].
— Товаришу комчоти, вас просить командир ескадрону.
Через півгодини ввесь ескадрон їхав узліссям величезного соснового бору. Через кожні чотириста-п’ятсот кроків лишали одного кіннотника.
— Товаришу Шпак, — почув Коля голос комчоти. — Тут ваше місце. Будьте уважні! З коня не злазити.
Коля звернув на бік і зупинив Європейця. "Ваше місце", — промайнули в мозку останні слова командира.
Був полудень. Після нічної зливи сонце пекло розпеченим велетенським казаном, жагуче пило калюжі й сушило на грудки багнюку. Коля стояв на узліссі обличчям до бору. Могутні стовбури сосон підбігали просто до нього, дихали смолою і глибокою давучкою тишею. За спиною в Колі широко, аж за обрій, простяглося поле. Легкий вітерець гонив оксамитні білясто-сизі хвилі по молодому житі. А десь, ген-ген, аж на самому обрії, знову мріла туманисто-синя смужка далеких лісів.
Європеєць не хотів стояти на місці. Він раз у раз сіпав головою, кусав мундштук, дрочився то туди, то сюди. Коля заспокоював, ласкаво ляпав по його єдвабній вигнутій шиї.
(Продовження на наступній сторінці)