Потім схаменувся, що в Господа він не вірить, і що Господь тут ні до чого, і сердито сплюнув на тротуар.
— От, чортяка, пече як! — сказав уже вголос. — Чи ми дійдемо коли, чи ні?
Чиновничок забіг наперед.
— Та воно, знаєте, можна б і трамваєм, та, знаєте, хі-хі… як кажуть, свистить, мов у димарі, — показав він на кишеню.
— Я заплачу, — сказав Базилевич.
У вагоні трамвая було нестерпуче душно, і набиті, як оселедці, люди, розкривали роти, ніби кури в спеку, ловили кожний струмочок рухомого повітря. Базилевич ненароком наступив на ногу якійсь товстій купчисі. Та сикнула, зиркнула, ніби жало всадила, на портфель.
— Краснії дворяни, порфельчиками помахують, — почув Базилевич її голос. — Не роблять нічого, гроші дурно одержують, а мій муж і досі безробітний… Сволочі!..
Знову йшли, і знову чиновничок дрібно витанцьовував каблучками чечітку.
— Дядінька, дай копієчку! Єй-богу, голодний, дядінька, — вчепився збоку до нього замурзаний, чорний, мов трубочист, безпритульний.
— Холера б вас видушила, голозадих! — відповів "дядінька". — Геть з дороги, вуха одірву, проклятому!
Хлопчик бликнув білками очей і зник.
— От, маєте, розвели отаке паскудство, таку гидоту, — ні пройти, ні проїхати, повірите, з будинків тікають прокляті цуценята, — танцював і вимахував руками. — А я думаю так, нічогісінько з них путящого не буде все д'но. А врятуватися від них можна, хі-хі… Викопати, знаєте, колодязь — широкий такий, глибоченний, зібрати усіх їх, голозадих, і набити ними до верху. Хі-хі… А зверху земелькою притрусити… Га?..
Базилевич уявив і здригнувся. Йому зробилось моторошно. А чиновничок уже розгортає нового проекта, і в куточках його губів зібралися, мов у скаженої собаки, дві білі лискучі цяточки слини.
— А то можна, знаєте, так: зібрати їх з усього міста, ніби на свято яке, на столи ласощів усяких, знаєте, навалити. А в ласощі ті, хі-хі, стрихнінчику…
І враз він зупинився й хапливо поліз до кишені. Зупинився здивовано й Базилевич. Чиновничок мурмотів:
— Не думайте, що я не подам старцеві, не думайте. Старець — свята людина, це не цуценя обскублене. Ходімте на той бік, бачте, он сидить біля порога, — вказав на протилежний тротуар. — Від власних, можна сказати, синів постраждав, вигнали його на вулицю. І я теж від синів. Однакове горе, знаєте…
Перейшли на другий бік вулиці. Чиновничок подав жебракові три копійки й дрібно, уривчасто перехрестився.
— Швидше пошукай здачі… дві копійки…
Одержавши здачу, так само хапливо перехрестився, забіг наперед і зашепотів:
— У мене теж, знаєте, від синів… Нещастя. Старшого!.. В двадцятому ще році… не помирився щось із "ними" — розстріляли, а меншенький, сукин син, сам тепер большаком. Партєйний. Ну, звичайно, прокляв його, і де він зараз — не знаю. Та й знати не хочу, а ось і той… прийшли вже.
Базилевич побачив на воротях велику червоно-зелену вивіску:
"Лагодіння обув'я та швачка нового. Чоботарний майстер І. І. Кузнецов".
— Це сусіда мій, швець. А зараз будуть і мої хороми, — побіг уперед чиновничок.
Підіймались рипучими "чорними" східцями. Темно, хоч око виколи. Чиновничок веде перед і чутно, як він на поворотах попереджає:
— Тут обережненько, не вкаляйтеся!
І враз Базилевич зупинився, тамуючи переляк. Просто перед ним зацвіло в темряві двоє округлих блискучо-зелених очей. Щось волохате й м'яке кинулось йому під ноги й зникло.
— Кішка! — нарешті догадався він і сплюнув. — Тьху, будь ти неладна!
Чиновничок відчинив нагорі якісь двері, і, нарешті, полилося звідти бліде жовте світло.
— Пожалуйте, — запрошував він.
У ту-таки хвилину Базилевич почув якісь непевні, тривожні звуки, ніби хтось розмірено вдаряв у тисячу різних склянок, у кожну по черзі. Іноді з загального хаосу звуків виривався один якийсь співучий і високий, він швидко перекочувався через усю гаму і нараз, як склянка, розбившися на тисячу скалочок, стихав.
Через хвилину Базилевич був у високій просторій кімнаті. Скрізь, де тільки можна було почепити, висіли клітки з найрізноманітнішими птахами. Походження непевних звуків виявлено. В кімнаті коливалась весела гама від цвірінькання, дзьобання, писку, плескання десятків пташиних крилець.
— Ось, чим не звіринець? Га? — милувався чиновничок. — Подивіться на цього шпака, як він вам здається? Або ось на соловейка. Сіренький, га? А голосок? Голосок треба почути! У нас ввесь рід — за божими пташками ходили, кохалися в них.
Шпак сидів похмурий і нерухомий у кутку клітки, і, здавалося, єдиним бажанням у нього було не бачити цієї кімнати і мучителя-чиновничка з мишенятами-очима. Соловейко одноманітно, як маятник, стрибав із вищої перекладинки клітки на нижчу, з нижчої на вищу, і так без кінця, ні на мить не змінюючи цього маршруту. Базилевичеві здалося, що ця маленька сіра пташка, як людина, давно вже збожеволіла.
Тут чиновничок заметушився, стукнув себе по лобі.
— Господи, от голова! Простіть, простіть мене!.. Зовсім забув! Знайомтесь, будьте знайомі! Це… мм… громадянин Вульферт, Микола Гаврилович…
У Вульферта був чудовий низький баритон. Цей голос Базилевич відразу ж упізнав і яскраво пригадав собі нічне авто в перевулку Радості й перемоги.
Чиновничок був цілком "своїм" (і таки дійсно чиновничком, мав посаду в конторі якогось видавництва) і ввесь час був присутній при розмові своїх двох гостей. Він поплескував Базилевича по плечу і поблажливо казав:
— Все буде чудово, сміліше тільки… Я, знаєте, теж був колись у дев’ятсот п’ятому соціал-демократом, хі-хі!.. Слово честі! А про Леніна нічогісінько тоді не чув. І ніхто не чув. Їй-богу, він тоді й революціонером не був. У сімнадцятому німці його на готовеньке прислали, слово честі!
Його оченята нишпорили й винюхували, руки совались то по скатертині, то по колінах, то залазили до кишень і, раптом вискочивши звідти, знову гасали по столі.
— А все хто? — зазирав він обом у вічі. — Жиди! Все — вони!
Коли Базилевич вийшов від чиновничка й тихо побрів вечірніми душними й електричними вулицями, він яскраво відчував, як пульсує й б'є йому в скроні дзвінкими молоточками кров. На серці тяжіло якесь почуття розгубленості, непоправного лиха й чекання чогось важливого, моторошного й непевного. Хвилинами йому здавалося, що все це він бачить уві сні, ось зараз він протре очі — і щезне важкий кошмар.
— Невже це справді, невже я пішов на "це"? — з тоскною тривогою питав сам себе. І "це", грізне й невмолиме, стояло перед ним, як фатум. Ішов, ніби п'яний, і не помічав, як його штовхали перехожі, як деякі здивовано озирались на його велику, трохи зігнуту постать. Грубий вигук і брудна лайка спинили його.
— Гей, ти, ракло, куди прешся під коня? Повилазило тобі, чи що?
Він ішов вулицею збоку тротуару, і візник ледве не наскочив на нього. Машинально, як сновида, знову звернув на тротуар.
"Чому це так убрані сьогодні вітрини?" — майнуло десь підсвідомо в голові.
Вітрини дійсно були залляті електрикою; скрізь визирали з червоно-чорних рямок портрети Леніна.
"Ага, — копирсалось десь тоненькою голочкою під черепом, — сьогодні ж свято. Яке?.."
Ішов далі, і враз, як пришитий, зупинився. Могутній тисячний хор дзвінких голосів упав на його й приголомшив своєю несподіваністю, своєю юнацькою жагою життя й боротьби:
"Туди, де сонце сходить,
Рушаймо на борню!.."
Нісся чорний, тривожно-радісний бурхливий потік кудись угору, де загубилось і зіщулилось від електричного сяйва таке далеке й маленьке темно-синє, мережане золотими зернятами нічне небо.
"Сміліш вперед! Одкиньмо страх,
І вище наш юнацький стяг,
Бо молода ми гвардія
Робочих та селян!.."[5]
Струнко йшли чорні колони, і, здавалося, вкупі з ними крицево співав дзвоном велетенських кроків старий камінний брук. Кривавими, зловісно-буйними блисками метлялись крила чадних смолоскипів і, здавалося, кипів навколо чорний, велетенський чавун.
Базилевич, як кам'яний монумент, стояв на краю тротуару і враз тихо ахнув і повільно ступив назад.
"Перше травня! Завтра перше травня!" — чітко й яскраво пригадав він.
Стояв мовчки і мовчки, з якоюсь жадобою, ненаситно дивився на похід. І коли вже нічна демонстрація давно щезла за рогом і вогневим волоссям війнув останній смолоскип, Базилевич тихо рушив далі. Ішов, а в зіницях усе ще стрибали кривавими плямами огні над колонами, і молотками видзвонювала у скронях кров.
Сам не знає, як опинився біля якогось високого паркану. Зупинився, озирнувся і враз упізнав:
— Міський парк, — промовив уголос.
Ураз сплинули згадки, як колись… давно, ах, як це давно було! І він тоді ще був такий молодий, і нічого "цього" тоді не було. Тоді була ще Ніна…
З якою болісною радістю він стояв тепер тут, під цим сірим парканом, і пригадував, пригадував!.. Тоді так само був травень, і так само світив місяць, і пахло в саду високою нічною травою, синім небозводом і шептанням старих берестків.
(Продовження на наступній сторінці)