— О-хо-хо!.. О-хо-хо!..
Десь у лісі, чорному й зловісному, відгукнулась луна. Діти, злякано перезирнулись, Бабарихи скам'яніли.
— Що воно?
А до вогнища заливчасто сміючись, вийшов піонервожатий Василь.
— Ну як, хлоп'ята? Ростемо?
— Ростемо! Ростемо! — хором підхопили діти. — Це — Василь! От піддурив!
Рука піонервожатого красномовно полізла в кишеню. Який це знайомий рух!
— Мені! Мені! Мені!
За кілька хвилин піонервожатий роздав усі яблука.
— Скороспілочки. Бергамота Федуліна. Це я сам таку назву яблуні дав.
І раптом він повернувся до Євгешки.
— Ну, як? Бабські забобони? Правильно! Піонервожатий чув усю розмову про папороть-квітку.
— Факти! — відповів Євгешка.
— І в ліс підеш?
— Не піде він! — категорично заявив Бицик.
— Не піду я? Євгешка не піде? Ось візьму й піду!
— А шо ти візьмеш? — глузував Бицик.
— Нічого. Піду і все.
— Правильно! Ростемо! — примружив око піонервожатий. — Доведи їм, Євгешко, свою хоробрість!
З кожним кроком до лісу у хлопця дужче й дужче калатає серце. Але зупинитись не можна — пізно! Засміють, проходу не дадуть! Ой, які важкі ноги! Наче каміння хто прив'язав до них. Не йдуть — волочаться.
Чорний ліс ближче й ближче. Він присувається з кожним кроком — густий, нашорошений… І десь недалеко бродить Явдошка Ковалишина.
"Заббоббони…" — вимовляє Євгешка крізь стиснуті зуби і сам дивується, що всьому слові раптом стало аж чотири "б". Невже так у кожному слові — от дивно! І Євгешка вимовляє:
— Ббаббарихи…
І знов, буботіння! Знову чотири "б"! Невже тремтять губби? Ух! Ось і ліс! Ні, страшного немає. Скоро зійде місяць — ясно стане… Невже тремтять губби? Ббабба-рихи. Ось знайома стежка. Сюди вдень не раз приходив Євгешка з приятелями. Але тепер стежку важко впізнати. Вона то зникає, то раптом знову з'являється. Коріння дубів, як товсті полози, перетинає стежку, і об нього перечіпаються, ноги.
Де ж папороть? Як її знайти?
Євгешка нахиляється й нишпорить у траві. Заповідне листя легко впізнати — воно як мереживо. Удень його тут буває дуже багато. Але зараз — папороть зникла. Така вже вона заворожена рослина!
І ось, коли так нахилився Євген і мацав руками холодні трави, його серце теж раптом захолола. Воно просто замерзло, перетворилось на крижинку. Наче сам дідуган Північний Полюс дмухнув хлопцеві в груди. Сказати простіше — Євгена скував страхи Ще б не страхатись — щось зашелестіло і підкралося ззаду до хлопчини. Це "щось", очевидно, мало руку. Воно зручно використало її як досконале знаряддя для того, щоб здерти з Євгенової голови картуз.
Тут справедливість вимагає зазначити, шо Євген тієї миті все ж знайшов у собі краплину мужності, щоб озирнутись. Та ж справедливість вимагає пояснення, що ця краплина була першою і останньою. Більше Євген не озирався. Через жахливу подію, що трапилася з ним у лісі, він утратив будь-які ознаки хоробрості.
Коли Євгешка озирнувся, то побачив недалеко від себе чорний клубок, який швидко покотився в кущі. Потім клубок раптом зупинився і видав звук, дуже схожий на хрюкання. Тут же хлопець, помітив і свій картуз, який преспокійно висів на гілці. Коли б на Євгеновому місці була баба Бабариха, вона б, без сумніву, вирішила, що зазначений чорний клубок є перевертень-лісовик чи, може, якийсь дійсний член товариства нечистої сили. Але піонер Євгешка відраз переконався, що перед ним був звичайний їжак. Щодо картуза, то він просто зачепився за колючу гілку і за мить уже знову був на Євгеновій голові. Але дивно — як не намагався заспокоїтись Євгешка, страх дедалі дужче й дужче стискував хлопця в своїх невидимих пазурах. Ліс був повний неясних, незрозумілих шелехів. З кожним стовбуром дерева причаїлась когтиста волохата лапа. За кожним кущем хтось тихенько дихав або сопів. На кожній стежці ясно вчувалась чиясь м'яка, притишена хода.
Страх насувався з усіх боків. Хтось заплакав у верховітті дуба. І хоч Євген добре знав, що кричить сич, проте не витримав і кинувся бігти. Він біг навмання через ліс, забувши і про папороть, і про все на світі, біг, перечіпаючись за пеньки, а тисячі когтистих рук хапали його з усіх боків за одежу.
Зупинився Євгешка на незнайомій галявині. Навколо гущавина. Зупинився і враз із виряченими очима позадкував від горбатого дідуся, який стояв на галявині. Він був у десяткові кроків од Євгена, цей дід з одним блискучим оком, з бородою до колін. І найстрашніше в ньому було те, що він мовчав. Він не рухався, і тільки довга його борода ледь-ледь ворушилась від нічного вітерця.
Любі мої читачі! Ви, мабуть, помітили, І що в цій книжці є багато жартівливого. Але запевняю вас, що зараз ні мені, ні героєві повісті Євгешці зовсім не до жартів. Такий, знаєте, тихенький горбатий дідусь на нічній галявині міг би нагнати дрижаки і на хороброго, а Євген, як ви вже, напевне, переконалися, і хоробрістю не мав особливої дружби.
Крім того, я хочу запевнити вас, що тут немає ніякої вигадки. Коли б я хотів написати неправду, я міг би навигадувати найрізноманітніших страхіть.
Хіба не міг би я, наприклад, описати зелені вовчі очі, які хижо стежили за Євгеном з-за кущів? Ті очі могли бути, скажемо, жучками-світлячками. Знаєте, світлячки горять уночі, як зелені ліхтарики? Але це була б вигадка, бо Євген ніяких світлячків тієї ночі не бачив. Ні, вигадки мені не потрібні. Те, що трапилось з Євгеном далі, цікаве і без вигадок.
А що ж трапилось?
Горбатий дідусь раптом притулив до рота долоні й гукнув:
— Ау-у-у!..
Цей крик був якийсь незвичайний, не людський. Євгешка теж хотів закричати з жаху, але йому перехопило дихання. І тут хлопець побачив, як виплив із-за верховин місяць і освітив дідуся. І дідусь зник. На його місці стояла лісова груша з відчахнутою гілкою, і ту гілку легенько гойдав вітрець, наче довгу бороду.
А око? Де ж дідове страшне око? Напевно, то місяць світив крізь листву.
Але з-за груші вийшла дівчинка. Вона вийшла на галявину, зупинилась і гукнула:
— Ау-у-у!..
З безтямним жахом Євгешка вгадав у ній Явдошку Ковалишину. Вона загинула… в цьому лісі п'ятнадцять років тому, і з того часу блукає ночами. Вона — шукає своїх убивць, щоб помститись. Хіба ж вона може знати, що, всіх білогвардійців давно-давно вже вигнали з нашої землі?
Євгешка схопився бігти, але перечепився й упав. Не озираючись, він накарячки поповз у кущі. Зуби його цокотіли. І тут він почув за собою кроки. Явдошка йшла за ним по п'ятах. Ось вона розсунула віття кущів, і Євгешка на мить побачив її бліде обличчя, осяяне місяцем. Євгенові пальці судорожно намацали в траві камінь. Може, то був пеньок, може, й справді камінь. Безтямно підняв Євген руку й шпурнув каменем у те бліде, мертве обличчя. Тихо охнула Явдошка і впала, як сніп, на лісову землю, на росяну траву, на чудесну папороть-квітку, що розцвітає купальської білої ночі.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
протягом якого Павлик дістає таємничий подарунок, дід Галактіон їде стрічати онуку, і взагалі події наростають
Того пізнього вечора під Івана Купала, коли-дітвора співала пісень коло піонерського вогнища, коли вже зійшов місяць і коли Євгешка зустрів привид Явдошки Ковалишиної, в той самий ліс пішов Павлик Голуб.
Він пішов зовсім не для того, щоб довести свою хоробрість. І не для того, щоб знайти чарівну папороть-квітку. Він пішов зрубати березу. Для водного велосипеда не вистачало, досить істотної частини — колінчастого вала. Як бачимо, впертий Павлик, незважаючи на. застережене вожатого, не кинув своєї думки — зробити водохід.
У гущавину Павлик не пішов. Він знайшов потрібну берізку на узліссі. Незабаром стукіт сокири луною озвався в далекій хащі.
Тепер надійшов час познайомити вас ще з одним персонажем повісті — з Куцаком. Цей персонаж дуже непосидючий, в'юнкий і з куцим хвостом.
У селі можна познайомитись не з одним Сірком чи Рябком… Не завжди таке знайомство буває приємним, коли ви, скажімо, з'являєтесь на чуже подвір'я не озброєні добрячою ломакою. Аде Куцака я рекомендую вашій увазі як пса, якому належить деяка, хоч і невеличка, роль у розвиткові подій, описаних у цій книжці.
Як завжди, Куцак і цього разу ув'язався за своїм господарем. Не бувши винахідником, пес мало цікавився березою, придатною для колінчастого вала. Маючи легковажну натуру, він з веселим гавканням залишив Павлика і зник у гущавині лісу. Незабаром його гавкання затихло в далечині.
Павлик з властивою йому впертістю зрубав березу й обчухрав віття. І тоді щось штовхнуло хлопця в ногу. Це був Куцак, який, уже встиг повернутись із своєї подорожі. Павлик нахилився, щоб погладити собаку, і тут помітив клуночок. Так, це був клуночок, звичайнісінька хустинка в зубах у Куцака. В хустинці щось зав'язане.
Що за подарунок знайшов Куцак у лісі купальської білої ночі?
Безмірно здивований, Павлик розв'язав хусточку.
— Пряники… — прошепотів він.
Цей незрозумілий випадок допоміг розкрити ще одну рису в характері хлопця. Виявилось, що він любив не тільки майструвати водні велосипеди, а також ласувати смачними пряниками. Незабаром від них не лишилось жодного. Тоді, ховаючи в кишеню хустинку, Павлик голосно сказав лісові й ночі:
— Дякую за вечерю!
(Продовження на наступній сторінці)