«Сурми» Олесь Донченко

Читати онлайн оповідання Олеся Донченка «Сурми»

A- A+ A A1 A2 A3

Трохи пізніше починають збиратись старіші. Ось, поважний єврей з довгою чорною бородою, з якою в довжині змагається горбатий ніс із тисячею синювато-червоних жилок. Це місцевий крамар, непман, прийшов із дочкою, чорноокою блідою дівчиною з двома бородавками на підборідді. Він її не ризикнув відпустити одну, але вона так плакала й прохала дозволу побувати на лекції, що самому батькові довелося її супроводити. Він невміло тримає її під руку вище ліктя, сякає в клітчасту хустинку і з підозрілістю озирається навкруги, а дочку так уразив цей різноманітний галас, що вона зовсім спустила обидві руки, і очі їй розгублено блукають поверх картузів і хусток.

Ось дядько з голеним підборіддям і з усами, як у Шевченка. Це відомий місцевий куркуль, керовник церковного хору. Ще в минулому році цей же хор співав також на урочистих революційних святах у сельбуді, І так само, як і на криласі, незмінно перед ним із запалом вимахував обома руками дядько з голеним підборіддям і з шевченківськими вусами. Але приїхав інспектор політосвіти, і перед хором поставлено ультиматума: або на криласі, або в сельбуді. З того часу хор співає тільки в церкві. Воно можна і в сельбуді хор утворити — багато записалось би молоди,' та все... "немає керовника". До цього речення так уже всі звикли, що історію з хором вважають за цілком природну й у всякім разі становище за таке, що зміні абсолютно ніякій не піддається.

Дядько уважно озирається навколо, смикає себе за лівого вуса й ніби випадково, між іншим, бликає оком на купку парубків із цукроварні. Вони ще недавно від плуга, від землі, але дядько почуває в них щось чуже, вороже йому. Та й у парубків такий вигляд, ніби вони ось кілька хвилин тому згубили свою невинність.

Звичайні сільські обличчя, трохи наївні, трохи тупі, але завод уже поклав на них якесь невідоме своє тавро, і воно позначилось у тонких рисочках біля кінців губів, у легких тінях на лобі, у важких твердих рухах.

Нарешті Явтух одмикає залю — і в обидві половинки дверей нестримно ллється потік хусток, картузів і шапок. Заторгали лавки, хтось когось перечепив, комусь віддавили ногу.

Нарешті посідали, але гамір не зменшився. Хтось намагається співати, його хтось умовляє, десь у кутку верещить дівчина, і всю залю протинає чийсь пронизливий крик :

— Граждани, тут палити не можна! Не паліть, граждани !

Біліє полотняний екран на сцені. Обережно удвох із Явтухом ми вносимо чародійний ліхтар. Гамір притих. Я для чогось тру собі обидві руки й обводжу очима напівтемну залю,

— Ш — ш — ш... — прокочується з кутка в куток.

Я ще раз озираюсь на екран, на купку діапозитивів, І якось дивно спурхують у повітря з моїх губ перші слова.

— Сьогодні я прочитаю вам лекцію про походження життя на землі, про те, як з'явились...

В залі вже тихо. Шість сотень людських очей уп'ялися в мене, слідкують за кожним моїм рухом, кожним словом. Ніби якась стоока потвора причаїлась тут у темряві й гіпнотизує свою жертву. Раптом наче важкий камінь спадає мені з шиї. Робиться чомусь легко й весело. Я не знаю, хто кого гіпнотизує, але я нічого вже не відчуваю, крім тих слів, які ось кубляться в мені, які десятками, сотнями зриваються з моїх губів, і натомість прибувають звідкілясь нові й нові.

Вони запруджують мій мозок, всю істоту, тисячі їх іще не завмерли й плавають у залі, б'ються у високі вікна.

Я вже не відрізняю окремих лиць, уже НЕМАЄ П'явок-очей, тільки чую, як мої слухові перетинки іоляче лопотять від цієї живої тиші, що лунко виграє високого мажорного марша тисячі невловимих згуків, невловимих шелехів завмерлої залі.

Ніби в блакитному незвичайному тумані, блукають на екрані якісь дивні малюнки, чудові невидані краєвиди, що їх я своєю ж рукою розкидаю в цій темній залі, серед цього дихання й стукоту трьох сотень людських сердець.

От і кінець. Я вже давно не дивлюся в конспекта, він упав мені під ноги, але я ще хочу говорити, я хочу закінчити так, щоб усі вони, вся ця живп електрична маса не отямилась і не прокинулась від мого останнього слова. Я хочу продовжити свої чари над нею й кажу ще й ще... І враз — усе. Тоді я важко дихаю й сідаю. Заля мовчить. Я — переможець!

І от я чую придушений зойк. Я схоплююсь і становлюсь струнко, як струна. Ольга ! В останньому ряді лавок і стільців вовтузиться купка людей, і звідти летить цей до болю знайомий рідний голос. Ольга !

Всі вже стурбовано відірвались, од своїх місць, і тоді між рядами, важко гупаючи чобітьми, пробіг до дверей розхристаний чоловік.

Вслід йому пронизливо шарпнулось свистіння, тюкання й лайка. І, коли стихло, зовсім ясно заколивався в залі придушений "жіночий плач. Плакала Ольга.

IV.

Минув тиждень. Комсомольські збори призначено на неділю вдень.

У кімнаті весело. Надворі день, повний квітневого сонця, і сліпучі золоті зайчики стрибають по всіх чотирьох стінах, гасають один за одним по стелі і раптом, обнявшись, падають на підлогу.

Комсомольці зібрались усі. Посідали на стільцях, на лавках, на широких віконних лутках. Але сьогодні не помітно звичайної жвавости, вільности в розмовах, у поводженні. Щось заховане, вимушене, притамовує кожний рух і слово.

Я бачу, як завжди життєрадісний, веселий Дми-трик Сагайдачний підходить іззаду до Марти й затуляє їй очі. Але та не зареготалась у відповідь, а мовчки з силою відірвала Дмитрикові руки від свого облиячя й мовчки пересіла на інше місце. Та й сам Дмитрик раптом присмирнів, притих і непомітно сів на лутку, наче відчув себе в чомусь винуватим. Мені здається, що ця весела сонячна кімната, повна золотих зайчиків, так не пасує до цих похмурих серйозних лиць.

Ольга й Ян тут уже давно. Вони сидять у різних кінцях кімнати й намагаються не дивитись один на одного. Ян сидить на стільці збоку під стінкою й увесь час трохи відхиляється праворуч від сліпучого зайчика, що вперто танцює на його сірому обличчі. А обличчя в нього сіре і, видко, невмиване. Великий орлячий ніс, тонкі чорні брови й закопилена трохи нижня губа надають йому якогось буйного, міцного вигляду. Він сидить на своєму стільці, ухиляється від сонячного проміння і мружить свої великі карі очі. Він почуває на спині колючі погляди десятка цікавих очей; це видко по тому, як він трохи кривить убік рота й іноді знизує лівим плечем. Але якай, байдужість схована в його лінивих, як у ситого кота, рухах, у м'язах його товстої короткої шиї. Я чомусь мимоволі задивився на нього й тоді почув, як Ольга сказала моє ім'я. Вона підійшла до мене, кілька волосинок її залоскотало шию, вона нахиляється через плече й каже тихо в моє вухо:

— Сергію, ти знаєш... я боюся його.

Я зрозумів, що вона каже про Яна. Але чому ж вона каже мені, мені ?

А вона на хвилинку спинилась і вже продовжує:

— Цей випадок на лекції не вперше. І розумієш— Марта просто божеволіє! Я боюся і його, і... Марти...

Це вона мені сказала ? Як багато тут слів і речень ! Що вона тут сказала? Ах, так... його й Марти Марти ?

— Ольго, — кажу я, — ти не бійся... ні його, ні Марти.

Але я повинен був їй сказати щось, може, повинен був заспокоїти ? Я ж тільки сказав холодні слова, сказав без думки. І про це я подумав уже тоді, як вона відійшла від мене й сіла в куток.

Комсомольці зараз балакають зовсім не про те, що буде розбиратись на зборах. Балакають про контрабанду, шо її вчора затримали, про польського салдата, що перебіг до нас, про польського шпигуна — ксьондза в чорній сутані. Вони стиха балакають зовсім про інше, але мені здається, що вони думають про Яна.

Хтось із дзвоном розчинив велике вікно, і, змішана з терпким вітеречком, шурхнула в кімнату тисячна гама звуків і шелехів. Упав у кімнату квітневий день і заграв, як сліпучі золоті зайчики. Тоді увійшов швиденько Лаврін і розпочав збори.

До президії обрали Лавріна й Марту. Вона тихо сіла за стіл і схилилась над клаптиком паперу. На лоба їй злізло пасмо темного волосся.

Лаврін ніби випадково зиркнув раз і вдруге на присутніх. Цього досить. Я знаю, що він зафіксував постанову зібрання, він прочитав її в куточках комсомольських губ і в напіввідкритих їхніх очах. Тоді він твердо, рішуче стукнув об стіл олівцем.

На повістці денній одно питання — вчинок Яна Когута. Довго, поволі зачитує Лаврін заяву Ольги. Туга, напружена тиша. Потім сідає — кінець. І знову схопився. Над головами виросла зелена в'язана кох-тина Ольги.

— Роблю пояснення, будь ласка. Хоча гадаю, що й так у заяві все ясно.

Стихнув на мить дзвінкий, з металевим тембром дівочий голос. Ніби вітерець пострибав, пошамотів над головами — всі повернулись до Ольги, завмерли Я зиркаю на Яна. О, як він слухає ! Я чую, як лопотять його слухові перетинки. Він розглядає своє коліно, він ніби зовсім байдужий, але... він — як струна, як відтягнута тетівка луку з убивчою стрілою.

— Товариш Лаврін запитує, коли вперше почав чіплятися до мене Ян. Цьому було, напевно, півроку. Я пам'ятаю випадок, коли на порозі сельбуду кілька місяців тому Ян зупинив мене й ' запропонував "поборюкатись". Я не схотіла, тоді він схопив мене й кинув на поріг. Останній випадок підчас лекції теж подібний. Він щипав мене за коліно, потім схопив у темряві за горло і...

Вона ковтнула слину й сіла. Тоді я здригнувся: Лаврінові очі колють мене, як два довгі зелені шила. "Він викликає мене на герць"—думаю я собі й мовчу. Тоді він сміється... Ні, він тільки злісно кривить губи й каже в мій бік:

— Може, хто з записничків хоче сказати? Прошу— висловлюються в першу чергу,—і, ніби від сміху, його рот розходиться до вух, і на мить блиснули білі зуби.

(Продовження на наступній сторінці)