«Сурми» Олесь Донченко

Читати онлайн оповідання Олеся Донченка «Сурми»

A- A+ A A1 A2 A3

Я вдягаюсь і виходжу на ґанок. Просто на груди падає мені вечір, повний березневої вогкости, і чорний, ще голий, але вже весняний сад стоїть переді мною. Мої ніздрі роздуває гострий похітливий запах дівочої спраглої землі, торішнього листу, я жалібно хапаю, захлинаюсь цим металевим живущим повітрям і дивлюся на кований дзвінкий молодик, що зачепився своїми мідними рогами за чітке галуззя далекого дуба. Праворуч за високим парканом зідхає вулиця, і розмова двох дядьків довго бренить у повітрі, як натягнута велетенська струна.

По кривих східцях я спускаюся в сад. Тут зовсім темно й тихо. Тут волохата темрява клоччями принишкла за кожним стовбуром і кущем, і нашорошена тиша мільйонами тонісіньких струн напружено, гармонійно й одноманітно виводить якусь одну високу ноту. Сніг уже давно розтав і багнюка висохла, та земля ще мокра, й іноді під моєю ногою м'яко схлипує торішнє перегниле листя. Сад великий, занедбаний, із старими дуплястими яблунями й грушами — притулком вухастих сов, із зарослими" крислатими алеями. Від дубів та берез залишилось багато високих пеньків, і вони тепер ніби збігаються з темряви на глухий звук моїх кроків і в чеканні становляться по обидва боки алеї.

Я зупиняюсь і запалюю цигарку. На мить світло від сірника вихоплює з термяви східці напівзруйно-ваної альтанки праворуч і похилий стовбур якогось дерева. Я пригадую, що не загасив лямпи і нікому не сказав, що йду. Треба повернутись.

Ще крізь дерева я бачу, як з незавішеного фіранкою вікна моєї кімнати дзюрчить у сад довга стьожка жовтого світла. І раптом зупиняюсь. Я бачу, я зовсім ясно бачу, як чиясь постать підійшла до вікна, мить постояла нерухомо, потім злізла на карниз фундаменту й заслонила собою стьожку жовтого світла. Хтось із саду зазирає в мою кімнату. Швидко-швидко, як спіймана миша, закалатало серце. Я, крадучись, біжу до будинку. Але пізно. Постать як тінь, уже скочила на землю, і я тільки чую, як у далині швидко губляться чиїсь тороплені кроки "Кому це так цікаво ? — думаю. — Чи, може, це звичайний злодій ?"

У кімнаті мене чекала несподіванка. Ольга. Вона прийшла взнати, чи не буде сьогодні репетиції "Бурлаки", мене не застала, побачила на столі в мене цікаву книжку й на хвилинку сіла її проглянути. Вона мені радить ніколи не забувати, що треба завше запирати двері, коли я куди йду. І потім вона просить пробачити їй, що зайшла без дозволу в кімнату.

Я дивлюся на її рівний гнучкий стан, на блакитні очі, на ластовиння коло нода й пригадую щось далеке й рідне.

— Оля, — кажу я, — треба затулити вікно фіранкою, бо тількищо хтось слідкував за вами з саду. А, може, невідомий бажав бачити також мене—не знаю.

Вона швидко затуляє вікно, на її личку я читаю острах. "Вона когось боїться" — думаю я. Ні, то, був не злодій.

— Скиньте пальто, — запрошую я.

Вона охоче згоджується, вона ще посидить у мене, бо я налякав її — і їй страшно зараз іти. Нараз вона повертає голову до вікна й слухає.

— Що таке? Може, знову? — запитую я. Вона ще хвилинку послухала.

— Здалося, що кроки. Мабуть, тільки здалося. У вас шелестять за шахвою миші. Як ви не боїтесь, що вони вам відкусять колись сонному носа ?.

І вона вже робиться веселою, вона сипле жартами, і я не встигаю відповідати на них.

— Бідний хлопчику, ви, напевно, воюєте з ними цілісіньку ніч? От, вредна мишва! Не дає спати бідному хлопцеві ! У вас, мабуть, і пацюки є ?

— Є, — кажу я, — великі сірі пацюки.

— Ай, ай! — верещить, вона. — Мені страшно сидіти ! Ще який пацюк учепиться в ногу!

— Оля, — кажу* я й чую, що мій голос трохи трем^ тить. — Оля, — повторюю я якось приглушено.

Вона насторожилась і раптом перестала сміятись.

— Що ? — тихо питає вона.

— Чи ви пам'ятаєте, як ми з вами зустрілись уперше?.,. Давно-давно ... П'ять чи шість років тому ? Пам'ятаєте 'курси ?

— Пам'ятаю. Ну, а далі що?

— Далі? Я не знаю. Згадалось — от і все. І от тепер знову зустрілися на Поділлі. А пам'ятаєте, як одного разу банда вскочила в місто — і ви, я й Ла-врін переховувалися на горищі?

Вона встала.

— Час іти. Коли ж буде репетиція ? А лекція — завтра ?

Мовчки, хапливо вдягає пальто. Що з нею ?

— Ви проведете ?

Ми виходимо на пустельну вулицю. —• Холодно, — кидає вона, хапає мене під руку, і ми йдемо. Ідемо мовчки.

— Олю, ви давно записались із Лавріном? — нарешті несміливо запитую.

— Що ? Хто вам це сказав ?

— Лаврін.

— Я ніколи не записувалась із Лавріном. І взагалі ні з ким.

Що я чую ? Але ж цього не може бути. Лаврін же сам казав. Не записувалась? Ну, значить, тоді так, без загсу...

— І не думайте нічого, будь ласка. Лаврін—мій товариш, знайомий і... більш нічого.

— А в школі?.. Як же ви вкупі вчителюєте?.. Вона голосно сміється.

— Що ж тут дивного ? Я після ' тифу встала, шукала посаду, а тут Лаврін пише, що вільне місце вчительки, гарна школа. Я й приїхала. Що ж у цьому дивного, я вас питаю ?

Так, але ж Лаврін казав зовсім не те. Значить, Лаврін брехав ? І навіщо це йому було треба ?

— А ось і школа. Дякую, що провели. Може, зайдете до мене ? Ні ? Да, до речи : ви, здається, кандидат партії?

— Так.

— Ну, а я комсомолка. А взагалі... чудний ти, Сергію !..

Що ? вона сказала "ти" ?

— Оля, Оля, стривай на хвилинку.

Стукнула клямка дверей — і от усе тихо. "Зараз, мабуть, північ"—думаю я. І де це я навчився висвистувати такого веселого марша ?

Я йду й висвистую, іду й висвистую й зовсім не знаю слів цієї пісенки. Вулиця повна низеньких будиночків із зачиненими віконницями, і, мабуть, усі вони давно сплять. Молодик десь упав і розбився, сконав. За похмурими дощатими парканами не гавкне собака, Не продзвенить копито по нерівному бруку на базарі. Над містечком лопотять великі, то жовті, то зелені, стиглі зірки.

Ось уже останній провулочок, ось уже знайомий колодязь, от і сельбуд.

Старий панський палац сторожко тяжкими кроками виступає з темряви, округлив, згладив контури своїх карнизів, прищулився.

— Недобре так пізно ходити. Зле робите...

З несподіванки здригуюсь. На східцях примостилась темна похмура постать. Підходжу на крок ближче.

— Хто це ? — бачу біля свого обличчя величезні чорні очі.

— Хто це ? — повторюю.

— Це я, Ян.

Ян ! Ось хто! Як я не впізнав відразу?

Ялові двадцять два роки. Він здоровий, кремезний, трохи сутулий, зовсім не схожий на свого батька Явтуха. Людська поголоска в містечку каже, що в Яна тече кров Явтухового пана.

Ян сидить на східцях біля останків мармурового білого лева, а я стою над ним і бачу тільки його широко розкриті очі. Вони в темряві видаються такими округлими й величезними.

— Зле так пізно ходити, зле робите, — повторює він знову, і я чую, як у його голосі тремтить прихована злісна нотка.

Я чомусь здивований, я навіть почуваю, що в мене сами собою піднялись брови й від того купкою збіглись зморшки на лобі.

— Але ж чому, можна знати?

Тоді він підводиться; він чомусь важко дихає, і мені здається, що він навіть стиснув кулаки. Я відступаю крок назад, я чекаю, що він скаже, але він повертає до мене спину й іде просто в сад. Ось уже в темряві десь хлипнула під його чоботом вогка земля, ось уже не чути нічого. Я стою, дивлюсь йому вслід у темряву. Я мовчу й прислухаюсь у той бік, куди він пішов. І раптом мені спадає на думку вогкий нашорошений сад, і чорні пеньки, і смуга жовтого світла з моєї кімнати, і чиясь темна постать, що зазирає з саду в вікно.

III.

Сьогодні неділя, а ще з середи біля райвику й на дверях сельбуду висіли великі плякати, розмальовані різнокольоровими ясними фарбами, що сповіщали про сьогоднішню лекцію.

Лекція почнеться о сьомій, зараз шість — ще рано, і я користую з цього, аби ще раз перевірити чародійний ліхтар. Я обережно розкладаю лопотливі промаслені малюнки на окремі— купки, у всьому в мене зразковий порядок — це для того, щоб не збитись на лекції, щоб легко й зручно було кожної хвилини знайти потрібного діяпозитива.

Я уважно обдивляюсь конденсатор, об'єктив, щоб було все налагоджено, щоб не було ніяких зупинок.

За дверима в коридорі вже товпиться дітвора, хлопчаки вигукують і пустують, часом до мене долітає звідти шум бойовиська й галас переможеного. Іноді гамір відразу стихає, і я чую швидке тупотіння де сятка дитячих ніг. Це знак, що з-за дверей висунулась маленька сива голова Явтуха. Цього досить, щоб дітвора кинулась урозтіч. Але ненадовго. Явтух зачиняє двері свого помешкання, і от я знову чую веселу гаму дзвінких дитячих голосів.

Через годину шумкою юрбою приходять хлопці й дівчата, багато з них комсомольців, починають вигукувати: "Гей, нумо, хлопці".

Дівчата виряжені в нові спідниці, кольорові хустки, а в хлопців прив'ялі картузи (шапки вже поховали). Тихо тануть над ними сизо — синюваті струмочки їдкого диму з д'ешевих цигарок.

(Продовження на наступній сторінці)