— Від Марини риба не втече, — промовив дід Гурій. — Їй і пеламіда ніщо. Он вона яка жінка! А колись бувало, пам'ятаю, приміта була така в рибалок: не розмовляй з жінкою перед виїздом у море — нічого не впіймаєш…
— Згадав дід Гурій царя Гороха! — гукнула дівка Одарка, і всі засміялись. Смішними здалися ті часи, про які згадував дід Гурій. Смішними й лихими. Цур їм, не повернуться вони більше ніколи, довіку!
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Правдива картина подій на шкільному горищі
Данилич допив восьму склянку чаю, витер рушником рясний піт на лобі і з газетою в руках ліг на ліжко. Довгий, безконечно довгий зимовий вечір. У вікно зазирає повний місяць, зривається часом вітер, і тоді глухо гудуть у саду голі чорні дерева.
Скучно Даниличу. Прочитав він усю газету, навіть об'яви перечитав кілька разів, а за вікном усе вечір — довгий і непривітний. Ні з ким сьогодні Даниличу перемовитись словом. "Хоч би Кажан прийшов, — думає сторож, — все ж було б веселіше. Чи, може, мені самому зайти до нього?"
Кажан частіше тепер з'являється між людьми. Він розумів, що його відлюдність викликає цікавість до його життя і породжує всілякі чутки. А це дуже небажано для Кажана, особливо зараз. Були в нього на це свої причини. Старий дуже хотів, щоб на нього не звертали уваги, щоб зовсім забули всі про його існування в Слобідці. Загублений лист не давав йому спокою. Чи не потрапив він кому в руки?
Та час ішов, і Кажан приходив до думки, що буря могла занести листа далеко і_ навіть закинути його в море. Це краще, ніж коли б його хтось прочитав.
Кажан заходив тепер до Данилича й розмовляв з ним — більше про шкільний сад, про породи яблунь. Та сьогодні Данилич сидів один у своєму приміщенні і з нудьги почав дрімати.
Зненацька йому почувся крізь дрімоту стукіт, ніби десь недалеко хтось грюкнув дверима.
Данилич схопився. Хто зараз міг бути в школі, крім Кажана? Пізній зимовий вечір. Школа порожня. Гуртки сьогодні не працюють, зборів ніяких немає. Хто ж міг отак грюкнути?
Данилич вийшов у коридор. Він знайшов відчинені навстіж двері з шостого класу. Відчинено було також і вікно на веранду. На підлозі й на лутці — брудні сліди від чобіт.
— Оце так діла, — похитав головою Данилич. — Такого ще й не бувало…
Нова знахідка прикувала його увагу. На підлозі біля вікна лежав чорний складаний ножик. Сторож підняв його й довго вертів у руках, розглядаючи.
— Такі діла, — мурмотів Данилич. — Ну, про це вже треба неодмінно розповісти директорові…
Він сховав ножик у кишеню й почав зачиняти вікно.
Пригода на горищі не сходила Олегові з думки. Хлопець не вірив ні в які привиди, але ж тут на власні очі він бачив високу білу постать. Троє чорних невідомих, які нерухомо сиділи на горищі, теж викликали страх своєю таємничістю. Хто вони і що робили на горищі пізнього зимового вечора? Що в них за зв'язок з білим привидом? І коли це не привид, то що чи кого бачив у такому разі Олег?
Хлопець нікому не зважувався розповісти про свою пригоду. Еге, не такий дурний Олег! Розкажеш, а потім і почнуть тебе розпитувати: а чого ти поліз на горище? А що ти робив увечері в порожній школі?
Але все ж таки Олег не витримав. Він відкликав у куток Омелька Нагірного.
— Ти знаєш, що я чув?
— А звідки я знаю?.
— Ну, то я тобі розкажу. Мені сьогодні один хлопець з нашого класу розповів. Така з ним пригода трапилась, що аж дивно… Тільки щоб про це — нікому. І прізвища того хлопця я тобі не скажу…
Коли Олег дійшов у своїй розповіді до того місця, де вигаданий ним хлопець побачив на горищі трьох невідомих і білу високу постать, Омелько голосно зареготав.
— Ти чого смієшся? — обізвався Олег. — Не віриш?
Нагірний нічого не відповів і, так само сміючись, зірвався з місця й побіг у клас. Нічого не розуміючи, збентежений Олег Башмачний мовчки дивився йому вслід.
Данилич другого ж дня розповів Василеві Васильовичу про відчинене вікно і віддав йому знайдений ножик.
— Школярі це, Василю Васильовичу, лазили в школу, не інакше…
— Гаразд, Даниловичу, — відповів директор, — припустімо, що це справді наші школярі. Але що їм було потрібно в школі, в порожній школі пізнього вечора? У них, напевне, була якась мета і — майте на увазі, Даниловичу, — мета заздалегідь обміркована. З чого це видко? А з того, що вікно було відчинене, напевне, ще вдень. Адже його можна відчинити тільки зсередини, з школи.
Але як не хмурив Данилович лоба, він ніяк не міг відповісти на запитання — що справді робили оті невідомі школярі так пізно в школі? Що їм було потрібно?
Зараз же після великої перерви в шостому класі почався урок української мови. Василь Васильович сів за стіл і ніби між іншим запитав:
— Діти, ніхто з вас учора нічого не загубив?
Виявилося, що загублено речей дуже багато — і олівців, і ручок, а Люда Скворцова загубила навіть пенал.
— Ох ви ж, неуважні які, — похитав головою Василь Васильович. — Усе поспішаєте, усе стрімголов. А хто з вас ножика загубив?
Хвилину стояла мовчанка, а потім з-за парти встав Омелько Нагірний.
— Василю Васильовичу, я загубив ножик. Чорненький такий, ручка кістяна… Тільки я не. знаю, де я його загубив.
— Твій?
Василь Васильович показав ножик.
— Мій, мій, — зрадів Нагірний.
— Може, ти тоді скажеш мені, Нагірний, чого ти вчора ввечері лазив через вікно в школу?
Почувши таке запитання, Олег Башмачний здригнувся, наче вжалений. Адже не Омелько, а він дістався вчора в школу тим шляхом, про який згадує зараз Василь Васильович. У чому ж річ? Напевне, тут помилка — хтось бачив Олега, коли він ліз у вікно, і не впізнав його… Олега прийняли за Нагірного.
— Ну, Нагірний, — наполягав Василь Васильович, — чесно розкажи, в чому справа.
Олег глянув на Омелька і не міг отямитись від здивування. Нагірний схилив голову. Йому було дуже ніяково. Вигляд у нього був розгублений, наче його було впіймано на гарячому.
— Чи не пов'язана якось твоя вечірня подорож у школу з твоєю статтею про гіпнотизм? — запитав Василь Васильович.
Нагірний кивнув головою.
— Еге, так воно й було, — тихо сказав він. — Отоді я, мабуть, і ножик свій загубив.
— Гаразд, ми про це поговоримо потім. А зараз давайте почнемо урок.
Сашко Чайка був хлопець упертий. Упертість, звісно, буває різна. Можна, наприклад, уперто приносити додому щодня оцінку "погано". Не можна сказати, щоб з цього раділи вчителі чи батьки такого учня. У Сашка Чайки впертість була іншого гатунку. Він завжди доводив до кінця кожну справу. Важкий урок — однаково Сашко не встане з-за стола, перш ніж не засвоїть його цілком. Не виходить вірш — Сашко не покине працювати, аж доки вірша не буде написано.
Так було і з фізкультурою. Сашко не кидав своїх вправ. Якірець діда Савелія дуже став у пригоді. Щоранку, схопивши цей якірець обома руками, Сашко піднімав його з підлоги. Спочатку він міг це виконати не більше восьми разів. Але м'язи розвивалися з кожним днем, і тепер хлопець вільно підіймав якірець п'ятнадцять разів поспіль.
Спочатку Сашко почав займатися фізкультурою виключно з однією метою: перемогти Олега Башмачного, покласти його на спину. Але тепер це завдання поступово відходило далі й далі. Сашко так звик до щоденних вправ, що без фізкультури йому чогось не вистачало. Він почував себе дужим і бадьорим. Як часто з'являлась у нього раніше втома після школи, після годин, проведених за вивченням уроків! Тепер цього не траплялось. Сашкові здавалося, що він тепер вийшов би переможцем у боротьбі навіть з таким "супротивником", як Олег Башмачний.
Бачачи щоранку фізкультурні вправи свого брата, Івасик уже не сміявся. Він і собі почав "фізкультурити", перевертаючи в кімнаті стільці.
Незабаром після приїзду Марини Чайки додому з'явився старший її син — прикордонник Лаврін. У нього була триденна відпустка. Тепер у хаті Чайок щодня гриміла гармонь, щодня приходили рибалки послухати гру і оповідання веселого червонофлотця.
Вранці Сашко робив свої вправи під заливчасті звуки гармошки. Лаврін помацав м'язи свого молодшого брата й залишився задоволеним.
— Будеш червонофлотцем! — коротко констатував він.
Для Сашка це була найвища похвала.
Одного разу Лаврін побачив на вулиці старого Кажана.
— Послухайте, товариші, — звернувся червоний моряк до рибалок, — у вас у Слобідці й досі живе цей тип? Що він тут робить?
Ніхто не міг на це дати ніякої певної відповіді. Що, справді, робить Кажан? Порається у шкільному саду, обкопує дерева, гілочки сухі обрізує. Що ж можна ще розповісти про нього? Не переказувати ж тих чуток, що їх вигадує баба Лукерка!
Але Лавріна не задовольнила така відповідь. Усі бачили, як він раптом замислився і похмурнів. Увечері він несподівано спитав свою матір:
— Мамо, яка твоя думка нащот отого Кажана?
Марина відповіла не відразу
— Думала я над цим, Лавріне. Якийсь він… дуже непевний чоловік, отой Кажан. Одне слово — потайна людина…
В карих глибоких очах матері Лаврін прочитав якусь невисловлену думку.
(Продовження на наступній сторінці)