«Вона його любила» Чайка Дніпрова

Читати онлайн оповідання Чайки Дніпрової «Вона його любила»

A- A+ A A1 A2 A3

–…а там такий зробивсь несміливий, мовчазний, аж жаль бере: чолов’яга, як мур, як мак цвіте, ще краще, ніж парубком був, а якийсь приголомшений, мов тая тума. Ото тільки часами, як вирветься, та як закурить – тільки держись, шапко! П’є та й б’ється, й плаче! Отак часом і кількоро день. А вона, маєте собі, якась чудна, чи то вже хитра, святий її зна: де б лаяти, вмовляти, як інші жінки, або відтягати від сорому додому, – ні! Ото він п’є, а вона й собі удає, що п’яна, частує, примовляє, приохочує. Він кричить – вона підспівує, він гуля, а вона й діти на сусіду покине й хазяйствечко, та й воловодиться з п’яним (сама твереза), бавить його, як малу дитину, приставля усячини, аж поки той сам не запроситься додому.

Прийде (за її ж таки поміччю) та як візьметься її клясти, що, мовляв, спутала ти мене, зчарувала! Вона сміється, очима грає. Він кричить, гука – вона не лякається. Вдариться тільки Охрім об поли руками (що ти вдієш з отакою?) та як заплаче! Отоді вже Тодоська як визвіриться! Почне йому викладати на очі усе-усе: і як вона йому робить-годить, і як вірно кохає, а що він, безсумлінний, безсоромний, того і в голову не кладе! Та як він, сирота нещасна, безглузда, на світі житиме, як вона ось помре, наглою смертю, присягай богу, помре, бо він її до того призводить! То він ще трохи посилкується бунтувати, часом і вдарить, а тоді й прити-и-хне! Як головешка у помийниці! Отоді вже вона бере його, зачиняє, щоб проспавсь.

Спить Охрім і день, і другий, аж опухне весь. Аж допіру Тодоська візьметься до його: не то вишкребе, вигемблює, як тесляр дошку, вишарує, мовляв, наче поливу на його наведе. І стане він відтоді тихий-притихий та покірний і працює, мов той віл чорний, тільки очі йому, як баньки скляні, здається, й не кліпають.

– Оце сердешний Охрім ускочив! Так, виходе, вона його добре під чобіток підгорнула? – озвалася пані.

– Е, не шкодуйте, пані: хіба ж вона йому лихо робить? Адже ж усе на його користь дбає, так його жалує, боже! Не з’їсть, не зіп’є без його, і яблучком, мовляв, єдиним переділиться.

– Та де вам? Злодійкувати почала все задля його, – втрутилася знову Килина.

– Оце вже ти зайве, Килино!

– Добре зайве! Хіба цього все село не зна? Отже, по крамницях, по ярмарках порається. Такого поназносить: і міткалю, і шерсті, і бомазеї, а того мила, цукру, чаю або того дріб’язку: ґудзиків, ниток, голок. Шапок не купує Охрім. А оно того року такі чоботи добрі вкрала у заїжджого кацапа-сапожника, що рублів з шість або й сім треба дати, – все для кого ж? Для його, для Охріма! Водить його у тонких сорочках, все мережаних, мовби панича якого, кашкети на його й дітях…

– Та то, тітко, вже Зінько малий краде сам! – вліпила Одарка.

– Еге ж! Кажу ж, їх хлопця старшенького привчила. Там таке прудке, прокляте: ото мати вибере кашкета, надіне йому на голову, візьметься ще й другого вибирати на переміну, а воно, іродча, як чкурне! Чорт його й наздожене! Поки люде обернуться, а воно вже хто зна де й опинилося, кашкета в пісок закопало, а само біжить і лементує, що його хлопці набили й кашкета одняли, ще й покаже, хто саме взяв і куди подавсь. Тимчасом мати почне йому сльози або носа втирати, а сама йому в пазуху та в штаненята тиць та тиць крадене та лає-лає, та неначе б’є: "А біжи мені, паскудо! А біжи додому! І чого ти за мною учепилося, ще мало набили тебе?!" Воно обкрутнулося і хто вже зна де ділося, а там гляди, як прийшла мати до ночов з салом прицінюватись та торгувати, воно вже й ниє: "Ма-амо! їсти!" Знов вона його духопеликами та стусанами, аж наче пір’я з його летить, а тимчасом навантажила його салом тощо, а воно у крик та навзаводи!

А вдома як повикладають, то гляди: і кашкетів п’ять-шість, і дріб’язку всякого, і сала – їй-богу, присяй-богу! Люди бачили крізь шкалюбинку в дверях, як вони уночі розбирають та ховають.

– Та чом же не ловили, не трусили? А що вона з усім тим робить?

– Що? Лейбі потай продає… звісно, за півціни, а все ж раз у раз свіжа копійка. Одежі хлопцям та чоловікові неначе й не купує, а раз у раз справляє і то не абияке, а все крамне, усе цупке та кольористе, що аж в очах мигтить.

– I не ловили й разу?

– Де вам вловити! Вже ж їх кумпанійка зібралася: вона та Олена Вихриха – може, пам’ятаєте? – так груба жінка, що колись із приставом билася. Та ще Марійка Гнибідина, удова – оцієї, мабуть, вже не знаєте, бо давніше вона з чоловіком усе по скарбах служила. Тільки иі вже кожна свого пильнує: Олена усякий ремінь, чоботи, пришви, черевики тощо, а Марійка – то вже всякого черепу глядить, до другого вже й не береться, бо колись була їй притичина: посварилася з Оленою, не схотіла Марійка в неї запомоги просити, надумала сама чоботи вкрасти, що ж би ви думали? Зараз її зловлено, а били, мамочко! А страму!

А Олена також колись з Марійчиними мисками попалася, та добре, що було чим кидати, коли за нею гналися: усі миски на черепки побила, а таки одбилася. Проте за миски примусили удвоє заплатити, а пострамили добре. Ну, з того часу вони вже злигалися і заприсяглися одна одній допомагати: та краде, тій передає, а ця збиває за щось бучу, аби людям очі одвернути. А тоді вже й паюються.

– Ну, а Тодоська ж? – допитується пані.

– А нічого Тодоська, ще й разу не попадалася. Та й де? Така балакуча, до всякого приязна, жартовлива, усякому баки заб’є, усякому зуби проріже, туману такого напустить, що й!.. А ще до того вигадлива, весела: до того зуби шкірить, тому моргне, цьому загадку загадає, прямо тобі, як куцак перед вутренею крутиться, де в неї й береться!

А вийде на ярмарок: сорочка на їй тонка, біла, рукава рожами та виноградом повишивані, лейбик гарний, доброї шерсті, оксамитом облямований, спідниця у вісім-дев’ять пілок, такого краму, що й по п’ять злотих не набереш! Хвартух взимку терновий зелений або синій, влітку міткалевий білий, у вісім закладочок, ще й з шляркою, і шлярка коронкою обкладена. А намиста! їй-бо, що від шиї та до пояса разок коло разка, червоні, добрі, як біб, коралі! Там голова в неї наче з червоної тарілки виглядає. На голові коробка велика (їй, бачте, lо лиця припадає. У нас багато молодиць покидали коробки, а Тодоська носить), шовковою хусткою вив’язана, лисніє й міниться. А морду викохала-вибілила, та ще печатним милом умиється, ну, тобі картина – не жінка!

А ще її звичку знаєте: йде просто, голову вгору дере, мов тая королиха, неначе ні на кого й не дивиться, а все бачить.

І вже як хто їй потрібен, то так і осяйне! Так і осипле поглядом та усміхом. І от кажіть: інша молодиця у тяжу знидіє, зчорніє, остуда по виду виступить, а ця ще краща робиться, так неначе їй ще більш краси додає оте повненьке черево, що так вона гордовито пре перед собою.

– То ви кажете, що в неї тільки двойко хлопців?

– І-і, двойко! Вона раз у раз у тяжу! Тільки багато повмирали. То оті чоловіки (ну й невіри!) та й парубки – то аж слини порозпускають, а вона, що хоче, те й робить з ними.

– Проте вона що хоче, а не все по її виходе, – вступила знов до розмови баба, якій набридла Килинина балачка, – не все, кажу, бо людина загадує, а бог приказує.

– А хіба що? – спитала пані.

– А так, панієчко. За неправду, мабуть, бог усе не дає щастя. Думаєте, що як жида обікрасти та кінці приховати, то на тому й край?

Ні, богові усіх шкода, дарма що нехрещені.

Хіба мало через неї поплакали жидівки? Хіба мало й жидиків отих набито, що їх батьки поприставляли до торгу, а вони не встерегли краму. Авжеж десь хоч десята сльозина до бога дійшла і то задосить. І не має долі Тодоська, думаєте, через віщо?

– А ви ж казали, у добрі, у злагоді живе Тодоська!

– То воно так… у достатках не в достатках… а тільки всі бачать, як воно їм у руки пливе, а як воно їм з рук вислизає, того ніхто не вгадає.

Ото краму того надбає, попродасть, гроші зіб’є, купить худобинку: коненята, бички, овечатка – то хто зна з чого те в лісі згубилося, те вовк задрав, те чогось опухло, опряглося, а там, гляди, й коні забрато з ночного, і так їм усе йдеться.

– Та то, бабо, може, з недогляду? Самі-бо кажете, що Охрім задурений, а вона по ярмарках порається.

– А бог його святий знає, може й з того. Тільки ні, не може того бути, адже ж у людей бог милував, а це їй, видко, людські сльози одливаються.

Баба замислилася й похитувала головою.

Молодиця зітхнула й озирнулася навкруги. Сонечко стояло над самим обрієм. Золоті бані та хрести розжеврілися проти його, як жар.

– А ходімо, Одарко, наберем води на ніч, поки не смеркло, а то пізніше страшно.

Обидві забрали тиковки, і свої й бабину, та подалися e яр.

Баба все похитувала головою та щось бурмотіла:

–…От хоч і те сказати: не живуть дітки у Тодоськи. Мало не щороку з дитиною: були й двойнятка, а живуть тільки два хлопчики, та й ті не до ладу; один сліпий на одне око, а другий – хай бог милує всякого хрещеного! – на йому буває…

– Як то буває?

– Ой, там не доведи мати божа: кине ним об землю, почне ламати, корчити, а піна з рота так і летить!

(Продовження на наступній сторінці)