«У школі» Чайка Дніпрова

Читати онлайн оповідання Чайки Дніпрової «У школі»

A- A+ A A1 A2 A3

Спокійна й бадьора, Олена Петрівна почала, як і завше на свіжі голови, арифметику. Під впливом її оксамитного контральто обісмілилися й дівчата, і завдача, химерним клубком кинена дітям, уміло й дотепно розплутувалась, крейда хвацько постукувала по великій дошці, і за жвавими викладками інспектор не міг допильнувати, як діти йому викладали, бо зараз же, як прохоплювалась яка дитина нешкільним вироком, — одразу ж і справлялася, і завдача розгорталася далі. Спинити не можна було так дружно і разом працюючий клас. Аж утомився кліпати очима інспектор, звелів перемінити. Витяг із свого портфелика якусь книжку, сам прочитав нудним голосом маленьке оповідання і, завдавши теє саме написати "своїми словами", подався у другі, молодші класи. Там вже потроху гула дітвора, наче мухи в глечику, але разом жахнулася й мовчки зірвалася на ноги, коли побачила пана. Цей, що вже милостиво цідив "здрастуйте, дєті", у відповідь почув якесь "меке-кеке!" Зморщивсь інспектор, наче оцту закоштував, і з докором витріщивсь на Олену Петрівну. Але вона мовчки весело сміялася очима проти його кислого погляду і — дивна річ! — він сам зараз задріботів, виправдуючи малечу: "А правда! Это еще рекрути! неуки!" Малеча навіть з образою переглядалася: як же, вони, второгодники, а їх прирівняли до звуковиків?! Ну, та хай йому! Завели диктовку. Сам інспектор, не довіряючи нікому, заходив по класу, проголошуючи слова з такими чудними наголосами своєї вологодської вимови, що дітвора зразу переглядалася й між собою і допитливо з Оленою Петрівною, а далі якось оторопіла і мов згубила щось, писала все "на одчай божий". Хлопець коло дошки пік-пік раки, похапцем витирав, як хтось із товаришів піднімав руку на знак помилки, проминав слово, яке вилетіло з уст інспектора, далі поспішав уписати про минуле, наскакував на нове — і швидко дошка зарябіла такими візерунками та сивими хмарками на чорному тлі, що вже далі й садити літери було ніде, бо останнє слово прийшлось уже на ніжці дошки. Інспектор все міряв та міряв клас довгими ногами і, як ото кажуть, лев підхльоскує себе хвостом, хотячи розсердитись, так він з кожним кроком наливався злістю.

— Что за безобразне! Довольно! Это у вас худший ученик!

Олена Петрівна спокійно, але без усміху дивилась.

— Нет, он неплохой ученик! — згорда одказала вона.

— Соберите тетради!

Дежурний хлопчик скочив і миттю зібрав купку зшитків. Інспектор якось хижо ухопив свою здобич і поклав коло себе.

Того ж таки хлопчика од дошки викликав читати. Зовсім зажурений ішов він на своє місце. Тільки, проходячи, глянув на Олену Петрівну, і вона непомітно для інспектора погладила його по голові і глибоко заглянула йому в вічі. І дитина спахнула виразом такої вдяки за цю ласку, що вже сміливо полізла на своє місце, вихватила книжку і вперлася очима в інспектора. Той підійшов, розкрив навмання і звелів читати. Дзвінкий альт зачитав одне з тих чаруюче ласкавих "Воспоминаний детства" Ушинського, і весь клас одразу заспокоївсь. Так що коли доводилось продовжувать, — діти на півслові радо підхоплювали і чепурно та виразно читали далі. Але пан супився: не до вподоби була йому ця стара книжка, і хоча діти радо переказували своїми словами гарно зрозумілий зміст, інспектор усе гдирав,— і "книжка, мовляв, устарелая, и рассказы слишком уж наивные, и ученики слишком позволяют себе коверкать язык".

Олена Петрівна зауважила, що це ж ще не випускні, які повинні вже все докладно вимовляти по-руськи, але важне те, щоб вони розуміли читане і хоч як висловити його зміст. Куди ж тобі!

— Что же это? В каком государстве мы живем? Какие задачи преследует школа? Что зто: малорусская сепарация заводится?! Да, кстати, дети: где мы живем?

— У Кучугурівці!

Інспектор морщиться. Діти догадуються, що не так.

— У Таврії!

— У губернії!

— У Росії!

— Так, в России. Кто правит Россией?

— Государь император... — задріботіли діти вивчений титул.

Перепитавши на ймення весь царський дім, інспектор учепивсь, як звали губернатора.

— Шталмейстер двора его величества, — і далі вигукнули діти, зрадівши, що зрозуміли, чого хоче пан.

— А что же зто шталмейстер?

Одразу дітвора спотикнулася і переглядалася. Маленький, але жвавий і небоязкий Данько Чиж витяг руку вгору.

— Штанмейстер... ото значить главный майстер, што одьожу на царя шієть...

Горе! Трохи не луснув пан спересердя!

Даремне Олена Петрівна вмовляла його, що це ж дітям зовсім не може бути ні зрозумілим, ні потрібним.

— Этак они у вас ничего знать не будут! Пожалуй, они ни знамени, ни герба русского не знают!

Олена Петрівна тільки плечима знизала.

— Дети, что значит знамя?

— Знамя, — то солдацкая корогов! как флаг!

— Ну да, вроде флага. А что такое герб? Герб что такое?

Але тут оніміла вся школа: такого мудрого слова ніхто не знав.

— Ну, когда никто вам до сих пор не рассказал, то я вам расскажу! — дуже притискаючи на окремих словах, почав інспектор.

— Герб — это символ... знак... ну... фигура такая... означающая... — плутаючись, повів довге пояснення поважний педагог, але дітвора ніяк не второпала мудрих слів.

Аж упрів сердега, а діти все баранами дивляться.

Пустився на приклади.

— Ну вот, видел ли кто-нибудь монету? Рубль, полтинник, пятак?

— Видели! — зраділи діти.

— А что на нем изображено?

— Написано! Напечатано! Вирізано словами й цифрами!

— Так, так! А на обороте?

— Хтозна,— квітка якась? — озвалася дівчинка.

— Орел! Орел! — визвалися хлопці (бо вміли в орлянку грати).

— Так, орел! А что же оно такое?

— Орел — птиця, толькі тут неправдешний, бо з двома головами.— Того не биваєт. — Ну-ну — не бывает! Двуглавый орел — зто герб византийский, а из Византии он перешел к России. А всмотритесь — что у него в середке?

— Кишки! — прохопився якийсь дурник і зараз же засоромивсь. Якесь бистрооке поспішило на підмогу.

— А там верхівець, а під конякою гадина!

— Ну, вот-вот! Верховец на коне — зто святой Георгий! А под конем гадина, змей — вот зто и єсть русский герб! Повторите!

— Герб російський — орел, у серці його верхівець, кінь і гадина-змія!

— А-а, боже мой! Олухи! Дураки!

І оп'ять довге нудне проказування, що таке є герб.

Але якийсь хлопець обісмілився й підняв руку. Інспектор не дививсь. Другі вже потихеньку підказали:

— Іван Кравченко хочеть сказать!

— Ну-ну, что ты?

— Ваше... ваше... скоблагородіє! Я знаю, я імєю герб!

І він витяг посріблений значок союзу РН*.

У Олени Петрівни здригнули брови. Але хлопець вже радісно простягав значок інспекторові.

— Вот-вот-вот! Где ты взял?

— А мінє Костя Полєвода дал: у їх аж три вдома єсть!

Але інспектор не слухав далі, а задоволено провадив лекцію про герби усякі: і імперські, і губернські, і повітові, поясняв, малював на дошці.

Сонце вже обійшло школу й заглядало золотим скісним променем у другі вікна.

Дітвора аж мліла од утоми та голоду. Олена Петрівна, що безнадійно слухала тую лекцію, непомітно вийшла розпорядитись в учительську і звідти, хоч приглушений, вчувся брязкіт посуду, дзеленькання пляшок та чарок.

Насилу вгамувався інспектор: вуха мимохіть дали вістку голодному шлункові, що в учительській куди цікавіша буде розмова. Він витяг із кишені годинник, а Олена Петрівна вже була на порозі й, привітно всміхаючись, запрохувала гостя.

А й радісно ж, хоч і захлялими голосами, співали хлопці молитву, а вже на прощальне вітання інспектора ревнули хто ввіщо: і "прощайте", і "щасливо оставаться", і "час добрий".

Треба було б повчити ще, але мимохіть тягло до страви. Батюшка, учительша й спехторь сиділи за обідом. Батюшчині медові розмови, блискучі веселі очі та брови гарної удови, а ще більш чарочка та закусочка потроху вкоськали розлюченого пана.

І вже не був таким різучим його голос, коли він доводив учительші, що повинна вона дбати найбільш за те, щоб у дітях розвинути патріотичний дух.

Хитра вдовиця вже помітила, що одлигло, і їй захтілося покепкувати трохи.

І ось, коли вже збирався од'їжджати інспектор і круг брички стояли батюшка, учителі і учительки з інших шкіл, що прийшли попрощатись, а разом і дізнатись, яке враження повезе інспектор і чого їм сподіватись, — коли він вже хтів розпочати свою прощальну орацію — Олена Петрівна, смиренно спустивши очі, підвела начеб резюме усіх його заміток, що робив у школі, і попрохала, щоб допоміг їй постановити краще науку патріотичну, надіславши наглядних пособій.

— Як то? — здивувавс вже й сам.

— А так: изучать герби по мелкой монете или по рисунку неудобно: красок там нет, а нужно бы эти гербы сделать покрупнее, из жести, что ли, и образцы флагов и знамен тоже. Не мешало бы и модели орденов, все в увеличенном виде, — о, тогда я ручаюсь за свою школу. Теперь же при всем старании, сознаюсь, не могу ничего!

— Да-да-да! Наглядное преподавание! Прекрасная мысль! Чудесно! И вы их будете в скорости иметь.

А присутні ледве здержувались од сміху.

— Да и как красиво будет выглядеть класс, украшенньй щитами, гербами, флагами.

(Продовження на наступній сторінці)