– А ось вам іше на потіху, – сказав Гаврило і пі клав пластинку: "Орися ти, моя ниво". Проста спокійна мелодія з миротворчим кінцем пролунала, замираючи в далеких вербах, а слухачі й не ворухнулись.
Дзюркотіли осокори, гули рябі хрущі, в далекому Дніпрі стогнали жаби.
– Ох, як же ж гарно! Де се, Тимохвію, набрав таких пластин? – дивувалися сусіди. – Вік би слухав!
– Та осе вони мені, спасибі, десь добули! – Голови вдячно повернулися до купальника, а дехто з школярів уважно придивлявся до напису на пластинках: "Шевченко, Лисенко!" – Он бач, се той, мабуть, що в Микити є.
– Ну да! То ж книжка, а тут співи, ноти значить.
– А не можна б ще прикупити де таких? Якби на мене, я б усі старі й повикидав, – озвався й старий хазяїн.
– Та, бачте, я вже вибігав усі крамниці в Херсоні, Миколаєві і Одесі – та ось поки що все, що знайшов.
– Шкода!
Місяць перейшов далеко по небі, північний вітер почав розгойдувати гілля, півні кукурікали. Народ почав потроху розходитись. Собаки довго брехали, проводжаючи їх, але ні одної модної пісні, ні одного дикого вигуку не чутно було в затихаючому нічному повітрі. Стогнав далекий жаб’ячий хор, цвіркуни свердлили десь у траві. Рясно сідала роса.