– Ну, чи не штундар же? – ще більше пішла по голоска по всьому селу.
А той, кого звали штундарем, не раз сидів з розгорненою євангелією і, забувши те, що зараз прочитав, усе перевертав думку, що цвяшком засіла йому в голові: "возьміте іго моє, ібо іго моє благо і бремя моє легко єсть".
Не легке було йому те бремя, бо здається ж робив він так, як бог приказав: проти крові, проти душі своєї робив, переборов усе грішне – людське у собі і легшало було, але от бач! Не слухають його, сміються, як він, проповідник, отепер сам собі ради не дасть. І такий він самотній, такий нерозрадний, навіть у рідній своїй родині!
Якось приснилася йому Вівдя: вона з ласкавим докором нагадала йому, як просила його прихилитися душею до малих і їм викладати проповідь Христову.
Аж прояснів Карпо.
Незабаром, як тільки впорався трохи з оранкою, з зяблею, назбірав дітвори до своїх двох, почав учити їx читати-писати, молитов, а тим часом розказував їм про Христа та про його святих. Знов повіяло миром і згодою у Карповій хаті: Мотря тішилася, як менші діти беруться грамоти, які вони, нівроку, розумненькі, їй було краще прилягало до серця, коли мале у голос виводе яку молитву, ніж сам Карпо. Люде не боронили Карпові, ще й раді були, що грошей не бере, і діти не пустують, і сами набиватися з дітьми.