«Замглай» Володимир Дрозд

— Повертай голоблі, Гнатку Копитовичу, тут володарює їхня ласкава вельможність Змій Горинич...

— Отак — під Змієм — і живете? — запитую сумно.

— А живемо, і щасливі. Хто не щасливий, того їхня ласкава вельможність давно з'їли.

— А хто се на сполох б'є? — питаю.

— Та один наш дурник. Не їсть, не п'є, а гатить у бовкало. Горобці в голові цвірінькають: серед пустелі — в сполошний дзвін? Постановила громада, а війт потвердив: відправити дурника їхній ласкавій вельможності на сніданок...

Я поправував до містечка, що його комини темніли у березі. Мурована дзвіниця самотньо стриміла на цвинтарі. З тої дзвіниці котилося по згарищу:

— Бом-бом-бом-бом-бом-бом...

Як під'їхав я, замовк сполошний дзвін. Підвів очі, а на мене з дзвінички дивиться Дурник: обличчя сіре, самі очі живуть, і з очей криваві сльози капають. Де сльоза упаде, там кущ калини до сонця пнеться.

— Я вірив, Гнатку, що вчуєш мій дзвін... Висмикнув я з мажари голоблю, вітра до дзвінички

прип'яв і подався згарищем до Змієвої печери. Коли гукає хтось тихим голосом:

— Не поспішай, Гнатку, я — слабий...

Озирнувся, а слідом, з косою на плечі, Дурник шкандибає. Ребрами навсібіч світить, од вітру хитається, а йде.

— А мо', чим поможу.

Де ступить — там ряст зеленіє на попелищі.

Над тихими водами

Я ждав, що Змій дихатиме палом, а ступав по ясно-зеленому морігу. Трава густішала і вже була мені до колін, а Дурникові вище грудей.

Попереду зблиснуло перевесло ріки. Дванадцять розлогих верб зеленіло півколом у березі. Жовто-рожеві груші і смажені карасі знадливо прозирали з-поміж рясного гілля. Трава, ніби морська вода, причепливо ластилася до ніг, і мені закортіло простягтися на зеленому килимі під вербою, ловити в рота груші та упокійливо думати про значуще. Я посміхнувся з людських перестрахів — не знати було й сліду Зміїного — і попростував під вербовий намет.

— Гнатку! Гнатку! — гукав Дурник, але я відмахнувся від його надокучливої тривоги. Кинув у траву голоблю і солодко простягся, поклавши голову на прикорень верби. Нехіть до земної товканини вполонила мене, я зрозумів марність суєти, і було мені тепло й дрімотно.

— Гнатку, Гнатку! Стережися!..

Я збочив очі, злий на непроханого зичливця; Дурник розмахнувся косою і шмагонув перед себе траву, що росла, мов на дріжджах. Земля здригнулася, застугоніла, сніп полум'я вихопився з зелені, де щойно ясніла чоласта голова Дурника. Синє плесо ріки зазміїлось і скрутилося в кільце, а верба обвила мене чіпким зеленим гадюччям.

Герць

Загашуючись кров'ю, я відірвав від тіла вербу. І не було вже ні води, ні лугу, а дванадцять пащекуватих голів стриміли з попелища і лукаво питали мене:

— Битися чи миритися, Гнатку Копитовичу?

— Битися.

— Був би у мене за економа, людців рахував, з мого б столу їв і пив.

Я вхопився за голоблю, а Змієві голови дихнули полум'ям. Високі до неба, густо-червоні хвилі котились на мене, і тіло мені тліло. Я розмахнувсь і стесав сім Змієвих голів. Із Змієвих ран війнуло сіркою і потекла чорна смола. Хвіст його злетів у піднебесся і звідти упав на мене, ввігнавши по груди в землю.

І велика злість пойняла мене.

Уперся я спиною в один бік, ногами — в інший, натужився і розчахнув землю навпіл. Земля ковтнула Змія і зачинилася.

Воля

А я пошкандибав до мажари. З тіла мого, посіченого, обпаленого, струменіла кров, і де ступав я, там виростали гаї, ясно червоніючи гронами ягід до сонця. Степ, засіяний попелом, вбирався в зелене. У містечку цюкали сокири, і на попелищах росли зруби.

У лузі весело подзвонювало — морський вітер волочив дзвіничку, до якої був прип'ятий. Хлопець і дівчина гралися, не завважуючи ні мене, ні вітра. Дівчина тікала з дзвінким, щасливим вереском, а потім упала в траву. Я причепив до мажари голоблю, одв'язав вітра, і дзвіничка побрела, по коліна в росі, до села.

Ліг у мажару, тихим голосом нокнув вітрові. Піді мною червоніла, просякаючи кров'ю, кримська сіль.

І споночіло — я знепритомнів.

Книжник у квітці рожі

Прийшов до тями, кліпнув очима: рожевий звід наді мною і перо скрипить. Лежу в трав'яній постелі, перев'язаний. Коли ж схилилося наді мною чоласте обличчя: сиві брови, довгі вуси, а очі лагідні, замислені.

— Дякувати богові, очуняв, Гнатку.

— Хто ти? — запитую, ледве сам свій голос розчувши.

— Книжник я.

— Кому воно цікаво...— зітхнув я і забився в нетямі. Не скоро знову прочуняв, але дужішим почувався. Підвівся, подибав на світло. Книжник, звісивши босі ноги, сидів на краю пелюстки ружевого квіту і писав. По його проясненім виді повзали бджоли.

— Чи ж виросте що на сухих пергаментах? — питаю.

— У людських душах виросте, синку.

— Людина — смертна.

— Але народ безсмертний, Гнатку...

Та й замовк, у глибокій задумі похиливши голову. Я теж мовчав, зачудований з його мови.

На червні — у піднебесся

Прийшов додому, аж дід Опанас народився.

Тільки я через поріг, а він вивинувся із-за комина, руки простягає:

— Гнатку, Гнатку! Роздобудь люльку та тютюнцю до люльки. Три дні, відколи на землі, і не нюхав тютюнового димку...

Я з піску чубук зсукав, у діжку, що під хатою, самосаду натоптав, вогню викресав:

— Куріть, дідусю...

Заповзявся дід люльку смоктати — дим синім стовпом. Стовп підпер небеса і ночі, що мала спуститися, на землю не пускає. Дніє й дніє. Прибігли до нашого двору пакульці:

— Ліпше б твій дід у хаті курив, бо сьогодні на Хоминому лані вітрове одробляємо, з ніг валимося, а ночі нема.

Уніс я діжку до хати, дідові розказую. А дід на те сумно-сумно:

— Е-хе-хе, хіба се люди. Були колись люди, Гнатку, ото люди. По лісах, мов по траві, ходили, а сокиру один одному через гори подавали.

І запахкав люлькою, розвішуючи кільця диму по сволоку. Аж кум Хома — під вікна:

— Довго ж ти, Гнатку, по сіль їздив... А вини твої тепер такі: од весни — підсусідське, та за мажару, та за сіль, та осенщини, та показанщини, та затульщини, та поволівщини, та медове, та рибне, та димне, та вітряне, та сонячне, та місячне, та зоряне...

Тут хата наша, наповнившись тютюновим димом, сіпнулася і, потріскуючи корінням, відірвалась од землі. Зирк я у вікно, а Пакуль уже — мов на долоні, і п'ять річок — п'ять пальців, і рівчаки — наче лінії долі.

— Ой діду,— кажу,— уже ми в піднебессі через ваше куріння. І куди нас занесе — сам бог знає.

— А куди ж занесе? Хіба не казав тобі, що світ круглий: куди не лети, а до своєї землі вернешся. Не суши собі голову, а слухай — про колишнє розповім, поки у хмарах витаємо...

Я зуби на полицю поклав, бо ж пустка в хаті, і слухаю. За вікном — сірохмар'я, зорі об стріху шерхотять, метеори, наче хрущі, в шибки стукають.

Битви пакульців із сарицлиами

Що від діда почув, те й переповідаю, правдиво та щиросердо.

Як стало на порі Опанасові народитися після його небесних бурлакувань, тричі сходив він на землю та питався батька. І тричі батько назад його відправляв, не радячи народжуватися: то сироїди з пакульців кров смоктали, то поторочі з них вірьовки вили, то сарицяни, що з трьома ногами, землю пакульську посіли і пакульцями орали. Бачить Опанас — не дочекатися йому ліпших часів, а народитися кортить, то й народився.

Лежить у колисці, палець смокче, коли кум Хома приходить, а він за товкмача в сарицян:

— Тепера вас двоє, то й два плуги завтра волочитимете.

І надумали батько з Опанасом вільнішого краю шукати. Опанас узяв батькову нивку, наче хустку, за чотири ріжки, загорнув у неї хатину, та й пішли. Тільки за село, а кум Хома з сарицянами назустріч:

— І земля наша, і ти, Опанасе, коли в Пакулі народився,— навіки наш.

Розсердився Опанас, сарицянами поле засадив, аби пакульської землі досхочу наїлися, замок їхній, наче коров'ячий млинець, на лопату взяв та в сарицянські землі пошпурив, Хома ж з рук вислизнув, бо слизький, як в'юн.

Подався він у чужі світи і знову сарицян на Пакуль навів. Пакульці їхнє військо мокрим рядном накрили і в Ховхлю затягли, лише Хома виплив, бо у воді не тоне. Насіяли пакульці пшениці навпополам із порохом, тільки жати — Хома нове військо на село веде. Кресонув Опанас об Місяць кресало, іскрами сипнуло, поле зайнялося, і всі сарицяни згоріли, лише Хома порятувався, бо і в огні такі не горять.

Зорали пакульці налину, тільки сіяти — знову сарицянське військо обрій заступає. Стали вони на чолі з Опанасом супроти сарицян — посікли їх сарицяни на шмаття, бо на одного пакульця — тисяча ворогів. Але вночі упав теплий весняний дощ, зцілив пакульцям рани і оживив їх. З новими силами напали вони на сарицянський табір, змели його з лиця землі, лише Хома й зостався в живих, бо на сміття перекинувся.

Море над селом

Сумний повернувся додому Опанас. Батько й пита:

— Що ж ти, синку, з перемогою, а хмарієш?

— Хіба па дні морському покій матимемо: муляє очі земля наша. Перенесу я Чорне море, татку...

Спочивши, узяв ополоника, та й поліз на дзвіницю. Воду з моря ополоником черпає і на Пакуль ллє. Коли батько з-під дзвіниці гукає:

(Продовження на наступній сторінці)