«Замглай» Володимир Дрозд

— Не заводься з козаками.

— Те ж саме й батько мені казав. Запопав він якось козацького човна в морі, вітрило зірвав — і навдьори. А козак Опанас і собі — за вітрило. Той до себе тягне, той до себе. Пнувся-пнувся мій батечко, морський вітер,— надірвався, та й по нім.

— То був мій дід Опанас...

Вітер вуха прищулив, ніби заєць-у борозні. Я шаровари до голобель прип'яв, усівся на передок мажари, нокнув, пужкою прихльоснув та й покотив.

Гнатко починає весілля

їхали ми та їхали, полоненик геть укоськався, ледве дише в матні шаровар. Дивлюся — містечко, оторочене затрав'янілими валами, над ставом біліє. Припнув я морського стрибунця до брами, повід попустивши, сам через вал переступив.

До якої хати не зайду — буцім вимерло місто. Коли в садочку, за причілком, гойдається на груші колиска, У колисці немовлятко жованицю смокче.

— Любий козаче,— питаю,— куди це люд ваш повіявся?

— Не козак я, а козачка,— відказує немовля.— А міщани в хрещеної на моїм весіллі гуляють.

— По що ж се ти, дівчинонько, віддаєшся від хрещеної?

— Бо, Гнатку Копитовичу, за два літа моїх ненька і неньку татари в степу уполонять, а я в хрещеної виросту, відтіля й віддамся.

— А де хрещеної двір?

— По той бік церкви, над ставом.

Тихо-тихо в містечку, пес не гавкне, комар не задзижчить, жаба в ставу не кумкне, а про пісні й спомину нема. Вуха нашорошені, а ніби оглух, лячно. Проминув церкву, ставок синню зблиснув. Над ставком — чепурненька хата біліє, а довкола — столи вгинаються від страв і трунків. За столами — святечно вбрані гості, на призьбі — троїсті музики, і всі похнюплені, перелякані, анішелесь. На мою ходу озирнулися, пальці — до вуст.

— Тс-с-с-с-с-с...

— Що вам, добрі люди, балакало одібрало? — запитую навмисне голосно.

Козарлюги — під стіл. А до мене навшпиньки дибає старший боярин, шепоче на вухо:

— Се — весілля, Гнатку Копитовичу.

— Яке ж весілля, коли музики мовчать?

— Бо ждемо бабу-початкуху.

— Що за одна?

— Котра весілля починає.

— Без неї не можна?

— Ніяк не можна. І батьки наші без неї не починали.

— Я почну весілля! — гукаю на повний голос, беру зі столу чарку горілки і заспівую весільної:

Розлилися круті бережечки,

Гей, гей, на роздоллі;

Пожурилися славні козаченьки,

Гей, гей, у неволі.

Гей, ви, хлопці, ви, добрі молодці,

Гей, гей, не журіться, —

Посідлайте коні воронії,

Гей, гей садовіться!..

Люди голови підвели, загомоніли, очима заблискали, задзвеніли в чарки, музики заграли, хлопці та дівчата гопки заскакали, пси по містечку загавкали, птахи зацвірінькали, комарі в очереті задзижчали, і жаби покумкують. Я чарку випив і миску з холодцем до себе присунув. Аж раптом ніби струна в кобзі обірвалася — усе знову стихло, заклякло. Озирнувся — попід городами шкандибає бабисько, погане, перехняблене. Додибало до весільного двору, зіперлося на ключку:

— Хто се без мене весілля розпочав?

— Я розпочав. Хіба як?

— А так, що вже ніколи не розпочнеш.

Тут став мій ніс рости, ріс-ріс і вріс у небо. Висмикнув я ніс із небесної тверді, втяг назад, та як підстрибну, як тюкну до баби — бабою наче з гармати стрелило. Прилипла вона головою до зеніту, ногами, взутими в постоли, у піднебессі перебирає.

— Ну, бабо-початкухо,— гукаю,— добра з тебе тараня чортам буде!

— Ой Гнатку Копитовичу! — заблагала стара.— Даруй, сліпа стала, не впізнала соколика, відпусти...

— Висіти тобі, бабо, доки на цім весіллі музики востаннє заграють. А ми — гуляти будемо!

Задзвеніли бубни, заспівали скрипки та басолі, загомонів, зачаркував люд. Підійшов я до ставка, розсунув очерети і мовив, як прабаба колись:

— На морі три пияки —

Один січе, другий рубає,

Третій вино замовляє...

По тих словах стала вода в ставкові вином. Кинулися весільні до ставка з чарками, кухлями, відрами, цебрами. Я сів на призьбі та до вечора сидьма і просидів, дивлячись на міщан за столами. Повпивалися людці — бахваляться, галасують, землю догори дригом ставлять, аж столи хилитаються і все шкереберть зі столів летить. Дивився-дивився, та й побрів міськими вуличками до мажари. Коли чую — в чоло гарячим шпигає. Підвів очі, а я головою об зорі черкаю. Униз зирнув, а земля ген-ген даленіє, і мажара на ній — як маковинка.

Аж се вітер-полоняник, прип'ятий до міської брами, рвонувся було в піднебесся, вирвавши з брамою усеньке місто, наче кущ рогози. Під самісінькі зорі зацургелив, поки моя пужка по боках загуляла. Міські хлопці, хто меткіший, повні пазухи зір нарвали і довго ще з тих зір кресала робили.

Перепріг я вітра і поїхав, а мені вслід хмільні міщани виспівували...

їхав я і про значуще любомудрські думи низав на дорогу.

Бо не було мені весілля в серці.

Три шляхи на три вітри

"Синє небо,— думаю.— А по небу котиться золоте сонечко. Очерет у березі шумить. Риба в Дніпрі плюскочеться. Журавлі на хмарку всілися і курличуть..."

Тут мажара різко зупинилася, і всі мої високі думки розсипалися. Озлившись, хотів вітрові ребра пужкою порахувати, аж зирк — земля чорними руками за колеса вхопилася і не пускає. Вітер на розстаньках тупцює, не зна, куди ступити: три шляхи на три вітри, три камені шляхи значать і кожен камінь в'яззю літер в очі лізе.

"Цим шляхом поїдеш — з дванадцятиголовим змієм битимешся" — на камені, що ліворуч.

— Чи варті люди, щоб за них битися? — уголос подумав я.— Та й побореш змія, посічеш, спалиш, попіл у полі розвієш — нові змії виростуть.

"Цим шляхом поїдеш — великої слави між людей заживеш" — на камені, що з правої руки.

"Що вона важить, слава між людей,— сумно подумав я.— Люди — смертні".

"Цим шляхом поїдеш — буде тиша в душі" — на середульшому камені.

Згадав я свої блукання по пеклу, і колотнечу людську біля шаровар з рибою, і міщан над ставом, згадав тиху і мудру задуму вечорів під вербою на березі Ховхлі і наказав вітрові прямцювати середульшим шляхом.

Тиша

То був найласкавіший день мого життя. Стояло на годині. Небо — глибоке, яскраво-синє, з золотим таляром сонця в зеніті. Я їхав по жовто-зеленім лузі між озерець, що в них жебоніли перестиглі очерети, кумкали жаби, скидалася риба і вителенькували очеретянки. Ліси обабіч дороги красувалися осінніми шатами, зітканими з червонозлотиці. Грона калини на узліссях яскраво шаріли, наче синій рушник неба було вишито червоною заполоччю. Я радів сонцю, небу, осені, багрянцевим дубам, журавлям та диким гусям, що пливли до тепла, радів собі, тихому і задумливому.

А думалося мені того дня лише про гарне.

Я думав, як розумно й правдиво бог влаштував цей світ: сонцю — сонцеве, лісові — лісове, птахові — птахове і павукові, що пливе світ за очі, вилискуючи в літеплі срібною павутинкою,— павукове. Та що павук! Людина, хоч і вигнана з раю, почувається щасливою, поки живе сама в собі і не пробує навернути світ на краще. Бо що може бути кращого, аніж небо та сонце над головою, а неба і сонця на усіх людей стачить. Я заплющив очі, аби глибше відчути мить, коли я по-справжньому щасливий, а ще — відчути, як ця мить тече крізь мене, мовби вода крізь пальці, і здавалося мені, що, як і річковій воді, тій миті не буде вичерпу.

Степовий вітер приніс пахощі прив'ялих отав, хмелю, околоту, городини, щойно звареного пива. Я солодко зітхнув, повний солодкої втихомиреності й душевної ясноти.

І неждано крізь осінні упокійливі запахи пробився гіркий дразливий дух горілого.

"Десь степи горять,— подумав я і одразу затулився від тої зайвої, непотрібної думки.— Вони щоосені горять..."

Сполошний дзвін

Коли ж споночіло і пітьма облягла землю, засвітився край неба над степом. Я дивився на тривожну заграву, що так не пасувала до тиші в моїй душі, і не міг заснути. Уночі дух згорятини згус і навіював крізь неспокійне забуття химерні видіння. Під ранок мене розбудило далеке бовкання дзвона. Уперто били на сполох. Я сховав голову під бриля, але сну вже не діждався.

Зоріло, коли я впряг морського вітра в мажару і, нокнувши, мимохіть сіпнув за ліву віжку. Вітер звернув із рівного, витоптаного подорожніми шляху, і мажара покотила по купинистім лузі. Підсміюючись із власної хлоп′якуватості, я все ж не раз того дня сіпав за ліву віжку і невдовзі прямцював, сам гаразд не відаючи, навіщо так чиню, на сплошний подзвін, що все ближчав. Верховодили ж мною предковічна людська впертість і неприкаяність.

Дурник

Усе пусткуватіша, безлюдніша земля пливла під колеса мажари: діброви з присмаленими вершинами дерев і випаленими узліссями, чорні головешки димарів, обшмуглені вогнем, дощами, вітром людські кістяки. Скільки я не гукав на згарищах — нікого не догукався. А сполошний дзвін калатав і калатав за чорним обрієм.

Край дороги орачі шкребли сірі нивки. Попіл хмарою висів над полем.

— Бог у поміч, добрі люди! — гукнув.

Лише один орач одізвався півголосом, втупивши очі в розору:

(Продовження на наступній сторінці)