«Усе — про секс» Володимир Дрозд

Читати онлайн повість Володимира Дрозда «Усе — про секс»

A- A+ A A1 A2 A3

Слухаю сільську сусідку говірливу і згадую своє редакторство у часописі "Київ". На початку вісімдесятих. Раптом, після затвердження на засіданні секретаріату ЦК КПУ, зробився я серйозною номенклатурною персоною. Чиновником досить високого рангу зробився. Але у глибині душі залишався я незмінно, впродовж усього життя — художником, не скованим оковами партійних чи канцелярських приписів, догм, вільним і на думку, і на язик. А колектив редакції був переважно жіночий: коректорки, літредакторша, художниця, кур'єрша, друкарки, технічний редактор, ще й на відповідального секретаря призначив жінку. Правда, коли затверджувався штат редакції, в одному високому партійному кабінеті мене попередили: "Із таким жіночим батальйоном ти ще намучишся. Дружню пораду тобі, Григоровичу, дам. Якщо не починав, а ти ще не встиг, мабуть, почати, то і не починай... Це коли мене обрали першим секретарем одного з райкомів на периферії, а на завтра — уже треба виступати на обласному активі із серйозним звітом, я кажу своїй секретарці-стенографістці: "Чи не зможемо ми з вами попрацювати після роботи у моєму кабінеті, бо серед дня стільки товканини, не зосередишся?" — "Звичайно, як ви скажете". І ось, відпустивши останнього співрозмовця, а вже звечоріло, кажу секретарці: "Замкніть двері, бо цьому краю не буде, і — до мене у кабінет". Так і зробила. Правда, бачу — занавіски зашморгує, трохи здивувався, але — може, так і треба, щоб із вулиці менше проглядалося, бо ще хтось припреться. "Почнемо?" — запитую, зосередившись за столом у кріслі. Бо ж зараз маю диктувати. "Почнемо... — одвічає секретарка. — Як скажете..." Стала біля столу, пасок розстебнула, тут юбка з неї — шурх, і вже на підлозі юбка. А секретарка до мене у самих трусиках і панчохах на підв'язках простує. Спокійно так, по-діловому. То я — поза кріслом, поза столом, та у двері..."— "А хоч гарна ж була?" — запитав партійного бонзу. "Гарна чи не гарна, тоді так питання переді мною не стояло, і хай перед тобою воно не стоїть. Партійна була — і цим усе сказане. Але тікав я не від особи жіночої статі, а тікав я — від персональної справи і — відповідно — краху своєї партійної кар'єри..." Отже, мене було попереджено. І однак я дарував на свята квіти своїм чарівним (і не вельми чарівним, теж партійним) співробітницям за власні гроші, при нагоді обнімав привселюдно за плечі, цілував у щічки, а що вже язик мій ковзкий був щедрий на компліменти... Одне слово, я готував свою персональну справу на засідання спілчанського парткому. Поки грім не ударив. А він — ударив, і досить швидко. Як тільки одному із спілчанських функціонерів приглянулася моя редакторська посада. Машину було запущено. І ось пізнього вечора у мене на дачі дзвонить телефон. Невсипуща, непосидюща Марина Миколаївна. Незмінна парткомівська діячка, щось середнє між секретарем парткому і секретаркою...

— Володимире Григоровичу, мушу вас засмутити. До парткому надійшов письмовий сигнал із очолюваної вами редакції.

— А хто ж там сигналить? Мої наче всі працюють, нема коли сигналити.

— Сигнал анонімний, але — дуже серйозне звинувачення. Нібито ви пропонували своїм співробітницям по п'ять тисяч карбованців за ніч, ну, розумієте, за ніч розпусти...

Я був глибоко вражений. Не сигналом, мене те найменше обходило, про автора я здогадувався, щойно попросив піти з роботи номенклатурненького лінивця. Мене вразила — сума. І взагалі, почувався я глибоко ображеним, бо ще не був лисий, як нині, а — сорокалітній мужчина, як мовиться — у соку, в "авторитеті", немало жінок заглядалося без жодних натяків на якісь там гроші. А редакція "Києва" тоді містилася у видавництві, на вулиці Чкалова, добрий кілометр до найближчої станції метро. І я вигукнув у телефонну трубку, можливо, занадто емоційно:

— Марино Миколаївно! Та якби я пропонував жінкам по п'ять тисяч карбованців, тобто по автомашині "Жигулі", ще і з гаражем, за одненьку ніч, до мене стояла б черга від редакції до станції метро "Університет"!..

У телефонній рурці — довга, холодна тиша. Нарешті — такий же холодний, підкреслено офіційний голос Марини Миколаївни:

— Це з вашого боку — непродумана, брутальна політична заява. Ви ганьбите усіх радянських жінок, для яких головне—не секс, а щира любов до Комуністичної партії і соціалістичної Батьківщини.

— Але ж я не мав на увазі усіх радянських жінок, Марино Миколаївно! У жодному разі! — Мій слизький язик не визнавав гальм. — Я мав на увазі окремі екземпляри жіночої статі, розтлінні міазмами загниваючого капіталістичного Заходу!..

Марина Миколаївна без жодного слова поклала трубку. Але вранці знову подзвонила (попри усю її зовнішню партійність, яку вона носила, як корсет — жінки минулого століття, незабутня Марина Миколаївна була у глибині щирої української душі добра і шанобливо ставилася до письменників) і вже не казенним, а людським, навіть жалібним голосом попрохала:

— Володимире Григоровичу! А може б, ви усе-таки дістали довідку, щоб закрити справу щодо анонімки про ваші сексуальні домагання? Я маю знайомого сексопотолога, подзвоню, відрекомендую...

— Яку довідку, Марино Миколаївно? — не зрозумів я.

— Ну, таку, яку я колись допомогла дістати товаришу Портуляку, щоб закрити його справу. Довідку, що ви, даруйте, імпотент. Це — формальність, усі це правильно зрозуміють...

— Ні, Марино Миколаївно! —тут уже я серйозно обурився. — Не буде такого! Я ще не імпотент, ні, не імпотент! Я ще...

— Та це ж виключно на папері, аби до персоналки не допустити...

— І на папері я ще не імпотент! Та краще переживу персональну справу, аніж зурочу себе такою довідкою! —Я кинув трубку.

Але персональної справи не було. Бо на секретаріаті я заявив, що сам добровільно іду з посади головного редактора і не треба мене підштовхувати анонімками. І взагалі, за мною жінки ще чередою ходять, і без жодних п'ятитисячних інвестицій з мого боку...

Так завершилася моя номенклатурна жисть. Останні роки перед розвалом рідної партії я прожив переважно у селі. І все ж дожився ще до одної анонімки у той же спілчанський партком, на цей раз — уже із села. Писали про корову, яка постійно пасеться на моєму городі, отже, я уже — переродженець, куркуль, експлуататор і т. д. Корова справді паслася — сусідська. Але і на цей раз доля мене порятувала — партія розпалася, парткому не стало, не було кому розглядати анонімку. Здається, вона так і залишилася навіки у партійному сейфі, який досі не можуть відкрити. Ключі забрала із собою, уже на той світ, на жаль, незабутня Марина Миколаївна.

 

СЕКС ТУРИСТИЧНИЙ

(Продовження на наступній сторінці)